Як Жовква потрапила до французького нарису: несподівана історія Жоржа де Ла Фушардьє.

На фото - французький письменник і журналіст Жорж де Ла Фушардьє (1874-1946).

Чи могли ви уявити, що назва нашого невеликого галицького містечка з'явиться на сторінках твору одного з найпопулярніших французьких письменників першої половини ХХ століття? На перший погляд це здається майже неймовірним. Проте така згадка справді існує, і за нею приховується історія, яка відкриває несподівані культурні зв'язки між нашим містом і Францією. Спробуймо зрозуміти, ким був автор, звідки він міг знати про Жовкву і чому саме її назва з'явилася у його публіцистиці.

Автором нарису, в якому згадується Жовква, був французький журналіст, гуморист і романіст Жорж де Ла Фушардьє (1874-1946). За життя він належав до найпопулярніших французьких письменників, співпрацював із десятками газет і журналів, написав десятки романів. Уже сам цей факт робить появу Жовкви в його творчості надзвичайно цікавою для дослідників історії міста.

Французький письменник, який ніколи не жив у Галичині

Жорж де Ла Фушардьє народився 1 лютого 1874 року у французькому місті Шательро. Він навчався в престижному коледжі Станіслас у Парижі, здобув гуманітарну та комерційну освіту, а згодом працював журналістом і письменником. Особливу популярність йому принесли сатиричні романи та цикл творів про персонажа Буіфа.

На відміну від багатьох письменників Центральної Європи, Ла Фушардьє не мав жодного відомого родинного чи біографічного зв'язку з Галичиною. Він не народився в Жовкві, не навчався тут і, наскільки сьогодні відомо, ніколи не відвідував місто.

Саме тому виникає закономірне питання: звідки французький письменник знав про Жовкву?

Жовква як частина європейського єврейського світу

Найімовірніше, відповідь слід шукати у великих міграційних процесах кінця XIX - першої половини ХХ століття.

До Другої світової війни Жовква була містом із численною єврейською громадою. Її мешканці займалися торгівлею, ремеслами, виробництвом хутряних і шкіряних виробів, були власниками магазинів, майстерень і невеликих підприємств. Саме представники цих професій найчастіше емігрували до Західної Європи.

У першій половині ХХ століття значна кількість вихідців із Галичини, зокрема із Жовкви, оселилася у Франції. Париж, Ліон, Марсель та інші великі міста стали новими домівками для єврейських купців, кушнірів, шевців, кравців і торговців із нашого краю. Вони створювали земляцькі громади, підтримували зв'язки між собою, видавали спогади, засновували благодійні товариства і не втрачали пам'яті про рідне місто.

Саме в такому середовищі французький письменник цілком міг уперше почути назву Жовква.

Чому саме Жовква?

Документальних підтверджень того, що Ла Фушардьє був особисто знайомий із вихідцями із Жовкви, наразі не виявлено. Проте сама згадка міста навряд чи була випадковою.

Для французького читача назва «Жовква» була абсолютно невідомою. Автор міг використати будь-яке інше місто Східної Європи, однак обрав саме Жовкву. Це свідчить, що ця назва вже існувала у його інформаційному просторі.

Найбільш логічним поясненням є контакти із єврейськими емігрантами з Галичини. Франція міжвоєнного часу стала одним із головних центрів їхнього життя. Саме вони могли розповідати письменникові про далеке містечко неподалік Львова, яке залишилося на їхній батьківщині.

Маленьке місто у великій європейській культурі

Історія згадки Жовкви у творі Жоржа де Ла Фушардьє нагадує, що наше місто ніколи не було ізольованим провінційним осередком. Через своїх мешканців воно було вплетене у широку мережу європейських культурних і торговельних зв'язків.

Єврейські родини, які залишали Жовкву, везли із собою не лише професійні навички чи капітал. Вони переносили пам'ять про місто, його назву, його атмосферу. Саме завдяки цій пам'яті Жовква могла опинитися на сторінках французької періодичної преси.

Але найцікавіше не сама згадка назви міста. У наступному дописі я покажу уривок із нарису Ла Фушардьє, у якому головним героєм стає юнак із Жовкви. Це невеликий текст, але за ним стоїть драматична людська історія, що змушує по-новому поглянути і на наше місто, і на тогочасну Європу.

Привілей для Желика.

 Сини Яна ІІІ успадкували від батька величезний маєток. Звісно, не обійшлося без нарікань. Яким би великим не був маєток, він завжди міг би бути ще більшим. Наймолодшому з братів, Константину Владиславу (1680–1726), дісталася Жовква — родове гніздо Жолкевських, а згодом і Собеських. Королевич рідко відвідував свою батьківщину. Він навідався туди ненадовго невдовзі після вступу у володіння. Пізніше йому судилося провести там певний час у останні хвилини свого життя.

Під час одного з перебувань він помітив здібного єврея Желика, який займався виготовленням хутра. Більше нічого про «невірного» Желика, сина Якуба, ми не знаємо. А як познайомився з ним королевич? Ймовірно, йому припала до вподоби робота жовківського єврея — добре зроблене хутро не лише зігрівало, а й дозволяло гідно показатися серед інших вельмож цього світу. У всякому разі, Желика настільки вразила його праця, що королевич надав йому привілей свого кушніра та фактора, тобто торговельного посередника, ймовірно у справах, пов’язаних із торгівлею хутром. Що важливіше — він отримав право займатися своїм ремеслом у Жовкві. Раніше такого права він не мав, а можливо, навіть і не мешкав у Жовкві. Здібності, сумлінність і, певно, дрібка щастя — чинники, такі необхідні й у наші часи, — кілька століть тому сприяли піднесенню Желика, сина Якуба, при дворі сина Яна ІІІ.

NGAB, F. 694, op. 4, nr 1000, без дати, арк. 36: Привілей королевича Константина для «невірного єврея Желика, сина Якуба, кушніра: вирішили ми прийняти його як нашого фактора і кушніра, як і цим нашим листом приймаємо, силою якого дозволяється йому не лише підбивати нам одяг, але й у нашому спадковому місті Жовкві займатися своїм ремеслом…». Далі королевич зазначає, що переконався у його чеснотах, досвіді та вміннях.

 Польські листи мають свій неповторний колорит і щедро ілюстровані акварелями із зображеннями селян у народних строях, церков та мальовничих свят. Хоча деякі їхні початкові школи були вкрай бідними, вони завжди знаходили спосіб написати цікаві листи своїм американським друзям і надіслати зразки ручних виробів, які захоплювали всіх, кому пощастило їх побачити.

Романтична сторона їхньої вдачі добре відображена в такому уривку з листа одного з учнів Державної школи в Жовкві:

«Лист, який ми отримали з-за моря, знайшов щирий і радісний відгук у наших серцях. Зберігаючи в пам’яті величну традицію, що поєднала наші народи міцними узами, ми надсилаємо вам свої вітання і сердечно тиснемо руку, так дружньо простягнуту до нас.

До сьогодні пам’ятники, що стоять на американській землі, свідчать про вдячність нашого народу, представники якого боролися за незалежність Америки. Так само й у наших серцях ніколи не згасне пам’ять про численні прояви щедрості та доброти, які ми отримали від американського народу.

Ми прагнемо й надалі прясти цю золоту нитку любові, яка так славно вписана на сторінках історії та навчає нас, що братерство народів — це не вигадка уяви. Ми бажаємо й надалі будувати міст взаєморозуміння...»

Далі текст у джерелі обривається на словах «We wish to build further a bridge of common under-» («Ми бажаємо й надалі будувати міст взаєморозуміння...»).

Замок у Жовкві. Держава викуповує історичну пам’ятку

Замок у Жовкві. Держава викуповує історичну пам’ятку

За повідомленням газети «Kurjer Poranny», 1923 рік

З Варшави надійшла важлива новина для всіх, хто цікавиться історією Жовква та її архітектурною спадщиною. Польська держава придбала у власність увесь комплекс будівель історичного Жовківського замку.

На цю мету було попередньо виділено суму в 50 мільйонів польських марок. Після переходу замку у державну власність розпочалася підготовка масштабної програми його відновлення.

Проєкт реставрації розробляло Міністерство громадських робіт. Головним завданням було повернути центральному крилу замку той вигляд, який він мав у добу Ян III Собеський. Саме за часів Собеського жовківська резиденція переживала період найбільшого розквіту та належала до найвідоміших магнатських і королівських осередків Речі Посполитої.

Інші приміщення замкового комплексу планували пристосувати для культурно-освітніх установ та місцевих органів влади. Таким чином пам’ятка мала не лише зберегти свою історичну цінність, а й отримати нове громадське призначення.

Цікаво, що до Першої світової війни в замку розміщувалося староство — адміністративна установа повітового рівня. Тривале використання комплексу для урядових потреб негативно позначилося на його стані, тому питання реставрації було надзвичайно актуальним.

Ця коротка газетна замітка свідчить, що вже понад сто років тому доля Жовківського замку перебувала в центрі уваги державних органів. Саме рішення 1923 року про його викуп і реставрацію стало одним із перших масштабних кроків до збереження пам’ятки, яка сьогодні є однією з найцінніших історичних споруд Галичини.

Замок і нині залишається однією з головних архітектурних домінант Жовква та важливим нагадуванням про королівське минуле міста.

Симон Шмідер

 Симон Шмідер

48 T 458/47

Симон Шмідер, народжений 4 січня 1888 року в Жовкві (Польща), громадянин Австрії (з правом місцевої належності до Відня), майстер-капелюшник, який проживав у Відні за адресою XV район, Шузелькаґассе, 9, а останнім часом мешкав у Брюсселі, у 1942 році був поміщений там до інтернаційного табору.

З концентраційного табору Камп-де-Ґюрс у Франції його депортували до Польщі. Від 1942 року про нього немає жодних звісток.

На прохання його сина Курта Шмідера розпочато провадження щодо офіційного визнання Симона Шмідера померлим. Суд звертається до всіх осіб, які можуть надати будь-яку інформацію про зниклого, повідомити про це суд.

Самого Симона Шмідера закликають з'явитися до суду або іншим способом дати про себе знати.

Після 10 вересня 1947 року суд, на підставі повторного клопотання, ухвалить рішення щодо оголошення його померлим.

Земельний суд у цивільних справах, відділ 48, Відень (I район, Палац правосуддя), 11 березня 1947 року.

---

Цей документ є трагічним свідченням долі уродженця Жовкви Симона Шмідера. Після втечі або переселення до Бельгії він потрапив до французького табору інтернування Камп-де-Ґюрс, звідки у 1942 році був депортований на окуповані нацистами польські землі. Подальша його доля невідома, однак з огляду на час і обставини депортації можна припустити, що він став однією з численних жертв Голокосту. Через п'ять років після зникнення син Курт був змушений звернутися до віденського суду для офіційного визнання батька померлим. Це один із багатьох документів, які нагадують про трагічні долі вихідців із Жовкви, розкиданих війною по всій Європі.

135 років від дня народження Євгена Коновальця: спогад із Жовківщини 1941 року.

135 років від дня народження Євгена Коновальця: спогад із Жовківщини 1941 року

14 червня виповнюється 135 років від дня народження полковника Євгена Коновальця — одного з найвидатніших діячів українського визвольного руху ХХ століття. Та для Жовківщини він не лише національний герой, а й земляк, уродженець невеликого села Зашків, яке назавжди увійшло в українську історію.

Цікаво, що вже влітку 1941 року, через три роки після загибелі Провідника ОУН у Роттердамі, жовківська газета «Жовківські вісті» опублікувала зворушливий репортаж під назвою «В родинному селі вожда». Це живе свідчення того, як пам'ять про Коновальця берегли його земляки.

Автор описує подорож молоді ОУН-М «Січ» із Жовкви та Великих Мостів до Зашкова. Літній світанок, українські пісні, лісові стежки й молодь, що несе вінець на могилу свого Провідника. Символічно, що вінець плели з дубових галузок і калини - вічних українських символів сили та незламності.

Після переходу через ліс перед учасниками відкривається Зашків. На шляху до могили вони проходять повз батьківську хату Коновальців - будинок із вікнами на всі чотири сторони світу. Саме тут минули дитячі та юнацькі роки майбутнього полковника.

Особливо цінними є спогади односельців, записані автором статті. Старожил Михайло Мотник згадував:

«Коли Євген Коновалець був ще дитиною, то кожного дня мій брат Микола перебував у панства Коновальців, тому що малий Євген більш з ніким не хотів бавитися».

Цей спогад відкриває перед нами не легендарного політичного діяча, а звичайного сільського хлопця із Жовківщини.

Батько Євгена був директором місцевої школи, а мати вчителькою. Змалку майбутній Провідник любив книжки. Односельці пригадували, що під час канікул його часто можна було побачити в саду з книжкою в руках, де він годинами читав.

Та Коновалець не обмежувався лише навчанням. Він активно долучався до громадського життя села: цікавився діяльністю читальні «Просвіти», заснував при ній хор та оркестр, подбав про прапор. Щонеділі й у свята виступав перед селянами, читав газети, обговорював громадські справи. А ще організовував для молоді курси танців і брав участь у вечорницях.

Важливим є й останній спогад Михайла Мотника про зустріч із Коновальцем у 1920 році. Тоді полковник Українських Січових Стрільців ненадовго приїхав до рідного Зашкова, лише на один день. На запитання, чому він воює далеко від рідного села, відповів словами, які стали справжнім державницьким дороговказом: «Бороніться самі. Мені треба перш за все боронити Київ».

У цих словах розуміння того, що доля всієї України вирішується в її серці. Адже без Києва не буде ані Львова, ані Жовкви, ані Зашкова.

Автор репортажу завершував свій опис словами, що в пам'яті кожного назавжди залишився Зашків «це невеличке і мало кому знане село, яке видало так дорогого для українців мужа».

Минуло 135 років від народження Євгена Коновальця. Змінилися покоління, держави й кордони. Але Зашків і сьогодні нагадує нам: великі провідники народжуються в маленьких селах, а любов до України починається з любові до рідної землі.

За матеріалами газети «Жовківські вісті», №12, 7 вересня 1941 року.

"Коли святого звинуватили у зв’язках з ОУН": Жовківський скандал 1938 року.

У 1938 році навколо василіянської церкви в Жовкві розгорівся несподіваний політичний скандал. Польська газета Dziennik Polski вимагала від отців василіян усунути один із настінних образів у храмі. Причина виглядала доволі незвичною: польські поліційні кола побачили в обличчі намальованого святого риси українського націоналіста Малиновського, пов’язаного з ОУН.

Йшлося про студента права, якого польська влада вважала причетним до вбивства поліцейського агента Яцини. Після повернення Малиновського до Жовкви польська преса почала поширювати твердження, ніби українське середовище намагається зробити з нього героя, а його образ нібито навіть увічнили на церковному розписі.

На ці закиди гостро відреагував автор розписів, відомий український художник Юліян Буцманюк. У заяві, опублікованій у газеті «Діло», він назвав кампанію польської преси провокацією. Художник пояснив, що під час роботи над церковними композиціями, як і багато митців, використовував різних моделей. Одним із них справді був студент Малиновський, але це сталося ще до його арешту польською поліцією.

Буцманюк наголошував, що з цього факту не можна робити висновок про нібито свідоме «канонізування» діяча ОУН. На його думку, польська преса штучно перетворила звичайну художню практику на політичну сенсацію.

Ця історія яскраво показує атмосферу напруження, яка панувала в Галичині напередодні Другої світової війни. Навіть церковне мистецтво ставало об'єктом політичних підозр, а риси реальних людей на фресках могли спричинити гучні газетні кампанії.

Чи зберігся цей образ до наших днів і кого саме зобразив Буцманюк - питання, яке й досі заслуговує на окреме дослідження.

Документ на часі. «Східна Галичина під окупацією Польщі»: газетна замітка 1921 року.

Документ на часі. «Східна Галичина під окупацією Польщі»: газетна замітка 1921 року.

Серед документів міжвоєнної доби трапляються такі, що яскраво демонструють складність становища українців у тогочасній Польщі. Одним із них є розпорядження Повітової шкільної ради в Жовкві від 15 жовтня 1921 року, яке наводимо в українському перекладі.

До сталої вчительки 4-класної школи в Жовтанцях Марії Залітачівни надійшло повідомлення про звільнення з роботи. Причиною стало те, що під час перепису населення вона не визнала себе громадянкою Польської Республіки. У відповідній графі переписного листа вчителька власноруч зробила запис: «Східна Галичина під окупацією Польщі».

У документі зазначалося, що відповідно до чинного законодавства державні посади можуть обіймати лише польські громадяни. Оскільки Марія Залітачівна свідомо не визнала польського громадянства, Повітова шкільна рада ухвалила рішення звільнити її з посади та припинити виплату заробітної плати з державної скарбниці.

Особливо промовистим є той факт, що на момент звільнення Марія Залітачівна мала вже 26 років учительського стажу. Більше того, у школі з українською мовою навчання в Жовтанцях вона була єдиною українською вчителькою серед шести педагогів.

Цей документ яскраво відображає не лише складну політичну ситуацію в Галичині після українсько-польської війни 1918–1919 років, а й дискримінаційну політику польської влади щодо українського населення. У міжвоєнний період українці нерідко зазнавали обмежень у доступі до державної служби, освіти та адміністративних посад. Одним із напрямів державної політики стала асиміляція та полонізація українського населення, що проявлялося у звуженні прав українських культурних та освітніх інституцій, кадровому тиску на українських учителів і службовців. Історія Марії Залітачівни є одним із багатьох прикладів того, як національна позиція та вірність власним переконанням могли стати підставою для переслідувань і втрати роботи.

Для багатьох українців питання громадянства та державної належності краю залишалося відкритим, адже міжнародне визнання польської влади над Східною Галичиною відбулося лише у 1923 році. Саме тому напис, зроблений Марією Залітачівною, був не випадковою фразою, а відображенням настроїв значної частини українського суспільства того часу.

Історія цієї вчительки нагадує, що за власні переконання інколи доводилося платити дуже високу ціну, навіть після десятиліть сумлінної праці на ниві освіти.

Джерело: Svoboda 1.01.1921

Чи працював брат Степана Бандери у Жовкві?

У одній заокеанській діаспорній газеті "Свобода"1938 року вдалося віднайти цікаву кримінальну замітку, головним героєм якої є чоловік на прізвище Бандера.

Газета повідомляла, що в окружному суді у Львові розглядалася справа урядовця секретаріату міського суду в Жовкві - Вл. Бандери, студента Львівського університету. Його звинувачували в тому, що він відклеював з актів стемплеві значки та замінював їх уже використаними. Збитки державної скарбниці оцінили у 82 злоті.

На перший погляд звичайна кримінальна хроніка міжвоєнної доби. Але особливу увагу привертає особа обвинуваченого.

У 1938 році молодший брат Степана Бандери - Василь Бандера (1915–1942) був студентом філософського факультету Львівського університету. Відомо також, що для утримання себе під час навчання він працював на різних посадах. Саме тому виникає питання: чи не є згаданий у газеті «Вл. Бандера» майбутній діяч ОУН і брат Провідника?

За це припущення промовляють одразу кілька фактів:

• прізвище Бандера є відносно рідкісним;

• в газеті вказано лише ініціал «Вл.», який міг означати Василь;

• особа була студентом Львівського університету;

• події відбувалися саме у 1938 році, коли Василь Бандера ще навчався у Львові.

Водночас наразі немає документальних доказів, які б однозначно підтверджували цю тотожність. Не виключено, що йдеться про іншу особу з таким самим прізвищем. Цікаво й те, що восени 1938 року Василя Бандеру польська влада ув'язнила в концтаборі Береза Картузька за його політичну діяльність в ОУН.

Тому сьогодні можемо говорити лише про історичну гіпотезу, яка потребує подальших пошуків у судових актах Жовкви, студентських списках Львівського університету та польській пресі того часу.

Можливо, саме архівні документи колись дадуть відповідь на питання: чи працював молодший брат Степана Бандери у Жовківському міському суді та чи справді він був героєм цієї незвичної судової справи?

Додаткова інформація:

12 лютого 1915 року у с. Старий Угринів народився Василь Бандера –дитина о. Андрія та Мирослави з дому Ґлодзінських; молодший брат Степана Бандери.

Закінчив Стрийську українську гімназію, агрономічні курси Львівської політехніки у Дублянах, студіював філософію у Львівському університеті.

Член ОУН, восени 1938 р. був ув’язнений у польському концтаборі у Березі Картузькій за промову на студентських зборах з критикою шовіністичної політики польської влади. Після розпаду Польщі Василь повернувся до Львова, у жовтні переїхав до Кракова разом із братом Степаном, поселився на вулиці Страшевського, виконував доручення ОУН. У серпні 1940 р. у Кракові вінчався з Марією-Мирославою Возняк-Ґлодзінською (родичка Бандери по бабці, старша сестра Люби Возняк-Лемик, дружини Миколи Лемика).

1-3 травня 1941 р. Василь Бандера був учасником Другого Надзвичайного великого збору ОУН. З початком німецько-радянської війни працював у відділі пропаганди ОУН у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Після проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 очолював Службу безпеки обласного проводу ОУН у Станіславі (Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 15).

14 вересня 1941 р. гестапо заарештувало Василя Бандеру разом з вагітною дружиною (через кілька днів німці відпустили її з в’язниці). Знайшлася у молодих дочка Одарка, яку батько так і не побачив.

Після двох місяців допитів у Станіславові, які проводив сам шеф станіславського ґестапо Кріґер, була в’язниця у Львові (на вулиці Лонцького), через кілька місяців його перевезли у Краків і ув’язнили в тюрмі Монтелюпих. 20 липня 1942 року німецька поліція безпеки з Кракова направила в концентраційний табір Аушвіц (польське Освєнцім) двадцять три бандерівці, німці називали їх «Бандера-групе». Вони отримали номери від 49721 до 49744. Першим із них у таборі був зареєстрований Василь Бандера, студент філософії, брат Степана Бандери.

В Аушвiцi бандерівці працювали на будівництві, Борис Вітошинський пригадував, що йшли дощі, часом було слизько. Василя змусили вивозити цемент на підмерзлу гору. Він падав, цемент з возика виливався на нього, його вже було не впізнати… Знущалися не гітлерівці, а таборові прислужники поляки-фольксдойчі. Братові провідника ОУН поламали ребра, вибили зуби, понівечили обличчя. Нам забороняли допомагати йому, відпихали. Оберкапо Юзеф Краль із Сілезії, капо Францішек (Сташек) Подкульські з Перемишля, Болек Юзіньскі обсипали Василя цементом i занурювали у бочці з водою.

Пізніше Василя Бандеру відвезли у «кракенбав» (шпиталь) – місця остаточного знищення людини. Там 21 липня 1942 р. помер в’язень номер 49721. Тіло 27-річного Василя Бандери було спалене у крематорії.

на світлині замітка з газети Svoboda 1938 United States

"Найманий убивця з Жовкви".

На сторінках однієї польської газети 1933 року можна зустріти таку цікаву замітку "Найманий убивця з Жовкви".

На початку ХХ століття у Львові було розкрито гучну кримінальну справу, що нагадувала сюжет детективного роману. Слідчий відділ львівської поліції отримав таємне повідомлення про те, що до міста з Жовкви прибув Міхал Вольський, який придбав револьвер з наміром убити мешканку Львова Анастасію Стецькову.

Інформація виявилася правдивою. Поліцейські затримали Вольського в брамі будинку на вулиці Сербській, 17, де проживала жінка. Під час арешту в нього вилучили револьвер. На допиті чоловік зізнався, що мав намір застрелити Стецькову, яка того ранку повинна була вийти до міста за покупками.

Подальше розслідування виявило ще більш сенсаційні обставини. З'ясувалося, що Вольський діяв не з власної ініціативи. За даними слідства, його найняла Марія Купецька з Жовкви, заплативши 250 злотих за виконання злочину.

Мотив виявився суто особистим. Купецька перебувала в любовних стосунках із чоловіком Анастазії Стецькової та очікувала від нього дитину. На її думку, смерть законної дружини відкривала шлях до нового шлюбу й легалізації їхніх взаємин.

Завдяки своєчасному повідомленню та швидким діям поліції задуманий злочин не був здійснений. Справу передано до суду, де обом фігурантам довелося відповідати за підготовку до тяжкого злочину.

Ця історія стала однією з найгучніших кримінальних хронік свого часу, демонструючи, як ревнощі, пристрасть і особисті амбіції можуть підштовхнути людей до фатальних рішень.

Джерело: польська газета 5-ta_Rano_17_бер._1933

#Мультикультурний_світ_Жовкви

"У Львові відбувся процес над учнем із Жовкви".

На сторінках іноземної преси можна прочитати ось таку замітку "У Львові відбувся процес над учнем із Жовкви".

У вівторок у Львові відбувся судовий процес проти 18-річного Михайла Михальчука, колишнього учня гімназії в Жовкві, якого обвинувачували у тяжкому тілесному ушкодженні, завданому внаслідок нападу на директора гімназії. Процес мав цікаве політичне підґрунтя, оскільки вчинок учня став наслідком політичної пропаганди, що тоді поширювалася в Галичині.

Під час судового розгляду були встановлені такі обставини справи. Обвинувачений був сином заможного селянина з Мервичі й ще на початку того року навчався у четвертому класі жовківської гімназії. Незважаючи на свій молодий вік, він активно брав участь у політичному житті. Михальчук був членом москвофільської організації, яка проводила діяльність, ворожу до католицької церкви. Його викрили на поширенні листівок, у яких солдатів закликали в разі війни з Росією не стріляти в російських військових, а натомість спрямувати зброю проти власних офіцерів.

Унаслідок цього директор гімназії Еліяш розпочав щодо учня дисциплінарне розслідування. Воно завершилося виключенням Михальчука з усіх середніх шкіл Галичини. Після цього юнак повернувся до батьківського господарства в селі. Водночас він переконав себе, що саме директор є винуватцем його відрахування, і почав шукати нагоди для помсти.

26 червня Михальчук пішки вирушив до Жовкви. Із собою він приніс важкий дерев’яний кийок, загорнутий у папір, щоб не привертати уваги. Прийшовши до гімназії, він поцікавився, де перебуває директор. Йому повідомили, що той знаходиться у своєму кабінеті. Михальчук вирішив увійти до нього під приводом отримання свідоцтва про вибуття зі школи й при цій нагоді звести рахунки.

Однак у вчительській кімнаті, через яку він мав пройти до директорського кабінету, його підозрілий пакунок привернув увагу професора Тишковського. Той змусив юнака залишити загорнутий кийок у вчительській кімнаті та зайти до директора без нього.

Після цього Михальчук почав чекати директора за будівлею гімназії. Коли директор вийшов на вулицю, юнак підійшов до нього вже з кийком у руках і зажадав повернути якусь книжку, вилучену під час домашнього обшуку. Директор відповів, що книжка перебуває разом зі справою в шкільній раді й буде повернута після отримання документів назад. Сказавши це, він повернувся й рушив далі.

У цей момент Михальчук завдав йому удару кийком по потилиці та спробував утекти. Директор знепритомнів і впав на землю. Нападника невдовзі затримали та заарештували.

Прокуратура висунула проти нього обвинувачення у тяжкому тілесному ушкодженні. 29 липня справу розглянув сенат Вищого крайового суду у Львові, який визнав Михальчука винним і засудив його до п’яти місяців тяжкої в’язниці.

Засуджений прийняв вирок, однак його батько подав касаційну скаргу.

Цікаво як закінчилася ця історія?

Джерело: чеська газета Lidové noviny, 2 серпня 1913 року.

„РАБІН ҐЕТЕ ПОМЕР”. Кумедна замітка з життя галицького містечка.

У невеликому галицькому містечку Жовква сталася подія, що водночас і розчулила, і викликала усмішку. Про неї згадує у своїй книзі письменник С. Майзельс.

Річ ішла про смерть великого німецького поета Йоганн Вольфганг фон Ґете, яка, як відомо, настала ще у 1832 році. Проте у Жовкві ця звістка викликала несподівану реакцію… аж у 1932 році.

Одної суботи місцевий рабин, Гірш Хаес, людина освічена й начитана, довідався з часописів про смерть Ґете. Звістка глибоко його засмутила. Можна припустити, що інформація у часописі була присвячена найвірогідніше 100 річчю з дня смерті поета. Під час богослужіння вірні помітили пригнічений настрій свого духовного провідника і поцікавилися причиною.

Рабин, зітхаючи, відповів коротко: «Ґете помер».

Ці слова були зрозумілі для нього, але зовсім не для громади. Більшість присутніх ніколи не чула про великого поета. Відтак люди дійшли природного для себе висновку: йдеться про якогось визначного рабина.

Вістка миттєво облетіла божницю: «Рабин Ґете помер!». Її передавали з уст в уста з щирою побожністю і сумом. Невдовзі вже ціла громада оплакувала «рабина Ґете», якого ніхто не знав, але якого всі почали вважати великим духовним авторитетом.

Ця історія є яскравим прикладом того, як різні світи: традиційний і європейсько-інтелектуальний, інколи перетинаються у найнесподіваніший спосіб. І водночас нагадує: навіть непорозуміння може об’єднати людей у щирому почутті спільного переживання.

Джерело: газетна замітка 1932 року.

ГРОМАДСЬКІ ПОЛІЦІЯНТИ - ЗЛОДІЇ . Сенсаційна справа 1929 року

У Жовква вибухнув скандал, що глибоко вразив місцеву громаду. Виявлено злодійську шайку, яка тривалий час безкарно діяла в місті, викликаючи обурення та страх серед мешканців. Попри численні спроби, зловмисників довгий час не вдавалося викрити.

Лише нещодавно поліції вдалося натрапити на слід організованої групи. Та найбільше здивування викликало те, що до складу банди входили… самі міські поліціянти.

За даними слідства, вони систематично здійснювали крадіжки, користуючись своїм службовим становищем. Знаючи методи розслідування та маючи доступ до інформації, правоохоронці роками уникали викриття, фактично «керуючи» злочинною діяльністю у місті.

Як встановлено, злочини були для них способом «доповнення доходів», що свідчить про глибоку моральну кризу серед осіб, покликаних стояти на сторожі порядку.

Викриття спричинило великий резонанс у Жовкві. Громадськість вимагає суворого покарання винних та очищення правоохоронних органів від недобросовісних елементів.

Справу передано до суду. Без сумніву, цей процес стане одним із найгучніших у повоєнній історії міста та ще раз нагадає: злочин, навіть прикритий владою, рано чи пізно виходить на світло.

ЗЛОЧИН ВІДГРЕБУЄ ЗЛОЧИН: Сенсаційна кримінальна справа у Львові.

Сенсаційна кримінальна справа у ЛьвовіУ Львові поліція розкрила справу, що приголомшила навіть досвідчених слідчих. Арештовано Єлизавету Лянгову, власницю ресторану на вулиці Городоцькій, 57, за підозрою у замаху на життя її співвласника Рудольфа Суперляка.

Як встановило слідство, Лянгова планувала усунути свого ділового партнера, ймовірно, з корисливих мотивів. Проте під час розслідування виплили значно страшніші обставини, що сягають подій шістнадцятирічної давнини.

З’ясувалося, що ще перед Великою війною Лянгова була причетна до смерті свого чоловіка - Едварда Лянгового, вчителя з Жовкви. За матеріалами слідства, жінка задушила його під час сну, а згодом інсценувала самогубство, прив’язавши до шиї мотузку, щоб відвести від себе підозри.

Причиною цього злочину, як твердять слідчі, могли стати особисті обставини: Лянгова підтримувала близькі стосунки з одним із австрійських офіцерів, про що її чоловік знав. Саме це, ймовірно, і стало фатальним приводом до трагедії.

Події Першої світової війни на довгі роки приховали правду про цей злочин. Однак новий замах у Львові змусив правоохоронців повернутися до давніх матеріалів, і прихована істина вийшла на світло.

Нині Єлизавета Лянгова постане перед судом одразу за двома тяжкими злочинами: вбивством та замахом на вбивство. Гучний процес, без сумніву, приверне увагу громадськості, адже йдеться не лише про жорстокість, а й про злочин, який роками залишався безкарним.

Ця історія ще раз доводить: жоден злочин не зникає безслідно рано чи пізно він повертається, щоб нагадати про себе.

Джерело: газетна замітка 1930 року.

Вагітність є, але батька немає – історія 1700 року із соціального життя мешканців Жовкви.

Величезні маєтки магнатів характеризувалися тим, що на них проживали сотні, навіть тисячі людей. Їхній статус варіювався від звичайних кріпаків до добровільно осілих ремісників, торговців чи фермерів, які обробляли землю. Власники маєтків намагалися встановити певні правила функціонування таких громад. Вони встановлювали закони, що регулювали їхні маєтки, зобов'язували своїх адміністраторів забезпечувати їх дотримання, а також переслідували та карали будь-які порушення.

Звісно, ​​багато залежало від масштабу справи. Коли йдеться про маєток Собеських, про найсерйозніші злочини, такі як вбивство, напад чи побиття, чути рідко. Однак незначних випадків, навіть тих, що порушували загальноприйняті норми моралі, справді багато. Сьогодні вони викликають у нас посмішку, але причетні зазвичай не були в захваті — ну, можливо, зрідка, навіть декілька. Інші, не маючи змоги самостійно вирішити проблему, зазвичай опинялися перед судами, призначеними власником маєтку або його розпорядниками.

Маєтки Собеських у Жовкві не були застраховані від таких проблем. Збережені архівні матеріали містять численні свідчення про різні конфлікти, що виникали між людьми, які там оселилися. Деякі з цих конфліктів, незважаючи на всі зусилля тих, хто їх судив, так і не були остаточно вирішені, і їхній результат назавжди залишиться загадкою.

Національний історичний архів Білорусі в Мінську [НГАБ, фонд 694, оп. 4, № 993, с. 320-320v] зберігає цікавий документ, що стосується справи, розпочатої в суді Жовківського маєтку 3 травня 1704 року.

Туди привезли таку собі Анну, дочку Прокопа Купки. Вона, ймовірно, була молодою дівчиною, кріпачкою володаря Жовківського маєтку, князя Костянтина Собеського. Її справу мав розглядати суд у Жовківському маєтку, ймовірно, що складався з місцевих княжих чиновників. Анна звинуватила іншого кріпака, мірошника Сеню Мельника, у справі, яка була для нього досить серйозною: «нібито він насильницьким чином нав'язав їй вагітність, що лише зараз стає очевидним, як засвідчить Білий дім, що вона вже на п'ятому місяці».

Як це часто буває, судді почали розпитувати про подробиці. Її батьки були присутні з дівчиною і також мали відповідати на запитання. Події, пов'язані з юною Анною, виявилися цілком типовими, відображаючи досвід сотень тисяч молодих жінок незалежно від епохи.

В усій цій історії одне було безперечним. Наша героїня пережила пригоду, але ніхто не знав, чи це була перша, чи серія таких пригод — цього разу вона закінчилася вагітністю. Анна усвідомила свій стан лише значно пізніше. Коли приховувати правду вже не можна було, її батьки були змушені дізнатися правду. Перше питання, яке спало на думку здивованим і спустошеним батькам, було те, хто влаштував цю несподіванку. Потім Анна вказала на мірошника Сеню Мельника, додавши, що він забрав її силою.

Мельник одразу все заперечив у суді. Він навіть додав, що вжив особливих заходів, щоб на млині, куди також приходила на роботу Анна та інші робітники, не сталося подібних інцидентів. Він також додав, що жоден із робітників не міг засвідчити, що бачив його будь-яким чином.

Після свідчень суд зіткнувся зі складним рішенням. З одного боку, звинувачення Анни, а з іншого – свідчення мірошника, якому, як було відомо, жоден із працівників млина не завдасть шкоди. Це не була епоха генетичних тестів, які могли б одразу визначити батька. Той факт, що вона п'ять місяців не зізнавалася батькам і раніше не визначила винуватця, також свідчив проти неї. Однак, що найважливіше, вона не надала жодних свідків події, в якій звинуватила мірошника.

Більше того, судді швидко почали сумніватися в репутації дівчини. Розпитуючи про неї, дехто сказав їм, що вона ходила на пасовища та пасла худобу з пастухами. Звичайно, багато селянських дівчат пасли худобу в такому товаристві. Однак у конкретному випадку Анни це могло означати щось більше. Коло потенційних батьків для дитини, яка ще перебувала в утробі майбутньої матері, раптово розширилося.

Дівчину, здавалося, почали обсипати питаннями та звинуваченнями. Однак вона залишалася непохитною. Стверджуючи, що мірошник спричинив вагітність, вона відмовилася назвати будь-якого іншого чоловіка, який міг би бути батьком її дитини. Уся критична ситуація, в якій опинилася Анна, була описана в протоколі справи так: [стор. 320-320v] «Жовківський апеляційний суд, розглянувши обидві сторони скарги та їхні відповіді, постановляє наступне. Оскільки сива голова в її випадку без жодних документів підбурює людину, будучи такою постійною в багатьох інших випадках, особливо з пастухами, як свідчать люди, її слід покарати різками від людей, піддавши цьому, півдюжини ударів батогом, забезпечуючи її здоров'я в цьому покаранні та її плід, що вона повинна зізнатися, з ким це сталося, де, в якому місці і як давно, бо тепер ніхто не визнав правди і розповідав різні історії».

Нетерплячі судді вирішили змусити Анну розкрити справжнього винуватця за допомогою 150 ударів батогом. Ці удари мали бути нанесені людьми, призначеними старшинами міста, тобто її сусідами. Варто підкреслити особливу людяність суддів, які зобов'язали виконувати покарання таким чином, щоб не завдати шкоди Анні чи її дитині.

Фінал справи дещо несподіваний. Судді, мабуть, мали певні сумніви, постановивши, що якщо жінка не зізнається та не назве інших винних, то сам Мельник — не тому, що він був винним, оскільки не було доказів — «має дати дитині шістнадцять злотих за кожну корову на їжу, якщо дитина справді з'явиться». До виконання цього указу Анна мала сидіти сама за ґратами, а обвинувачена мала залишатися під наглядом. Громада та сільські старійшини також відмовилися від нанесення кар, «доки ця жінка не звільниться від свого тягаря».

Який був сенс цього висновку? Чому проти Мельника не було висунуто офіційних звинувачень, проте йому наказали заплатити за корову? Чому збори утрималися від покарання Анни? Я не знаю напевно, але можливо, що всім було відомо, що Анна говорила правду. Їй просто не вистачало свідків, які б підтвердили її свідчення. Її слово, слово простої кріпачки, мало що значило проти слова мірошника, і воно втратило навіть свою цінність у світлі повідомлень про те, як вона пасла худобу в компанії пастухів. Якщо так, то судді, не маючи змоги довести вину мірошника та виконуючи вимоги тогочасного закону, зробили все, що могли, у справі молодої Анни.

#Мультикультурний_світ_Жовкви

Француженка в Жовкві: трагічна історія кохання, зради та відчаю.

У Жовкві наприкінці ХІХ століття розгорнулася історія, яка могла б стати сюжетом драматичного роману. Вона поєднала в собі надії молодої жінки, блиск аристократичного світу, соціальну нерівність та трагічний фінал. Головною героїнею цієї маловідомої історії стала француженка Жозефіна Аманде - освічена гувернантка, яка приїхала до Галичини шукати гідне майбутнє, але знайшла тут своє найбільше випробування.

Жозефіна Аманде була молодою, освіченою та талановитою жінкою. Вона вільно володіла французькою, німецькою та англійською мовами, що відкривало перед нею можливості працювати в заможних родинах Австро-Угорської імперії. Приблизно у середині 1880-х років вона прибула до Галичини та отримала місце гувернантки в одній із шляхетських родин Жовкви.

Для молодої француженки це був початок нового життя. У родині її швидко полюбили за розум, вихованість і добрий характер. Вона стала не просто найманою працівницею, а майже членом дому. Її запрошували на родинні свята, ставилися до неї з повагою та прихильністю. Здавалося, що доля усміхнулася молодій жінці.

Однак саме в цей час у її житті з'явився молодий офіцер уланського полку, який походив із аристократичної родини. Красивий, вихований та впевнений у собі військовий почав наполегливо залицятися до гувернантки. Для дівчини, далекої від рідної Франції та оточеної чужим середовищем, його увага стала справжнім подарунком долі.

Жозефіна повірила словам офіцера та його обіцянкам. Але різниця в суспільному становищі виявилася сильнішою за почуття. Коли наслідки цього зв'язку стали очевидними, молода жінка втратила своє місце в поважній родині та була змушена залишити Жовкву.

Невдовзі офіцер, який колись так пристрасно домагався її прихильності, просто відвернувся від неї. Покинута й беззахисна, Жозефіна залишилася сам на сам зі своєю бідою. Вона народила мертву дитину ще один страшний удар, який остаточно зруйнував її надії на щасливе майбутнє.

У пошуках заробітку та нового початку вона вирушила до Відня. Там їй вдалося знайти кількох учнів і певний час утримувати себе приватними уроками. Проте хвороба перекреслила й цю можливість. Гроші закінчилися, учні зникли, а борги зростали.

У відчаї вона писала листи колишньому коханому, прохаючи бодай про допомогу чи відповідь. Але листи поверталися назад навіть не розпечатаними. Цей жест став символом остаточного розриву та байдужості людини, якій вона колись довірила своє життя.

Коли становище стало зовсім безнадійним і над нею нависла загроза виселення, від офіцера нарешті надійшов лист. Усередині був чек на сто флоринів. Для багатьох це могла бути значна сума, але для Жозефіни гроші не були порятунком. Вона сприйняла цей жест як приниження  спробу відкупитися від відповідальності та людського співчуття.

Жозефіна повернула листа відправникові.

Після цього Жозефіна розрахувалася з господинею квартири, попрощалася з людьми, які її підтримували, і зникла. Незабаром стало відомо, що молода француженка наклала на себе руки.

Ця історія сколихнула сучасників і потрапила на сторінки європейської преси. Для журналістів вона стала прикладом моральної безвідповідальності представників привілейованих верств суспільства. Для читачів  сумною історією про кохання, яке завершилося трагедією.

Минуло понад сто років, але доля Жозефіни Аманде не втратила своєї сили. Вона нагадує про становище жінок у тогочасному суспільстві, де репутація та походження часто визначали людську долю. А для історії Жовкви це ще одна маловідома, але глибоко людська сторінка минулого, у якій відбилися надії, страждання та трагедії людей, що колись жили на її вулицях.

Іноді за сухими газетними рядками ховається ціле життя. Історія Жозефіни Аманде саме такий випадок: історія молодої жінки, яка приїхала до Жовкви з мріями про майбутнє, а залишила по собі лише кілька рядків у старій газеті та пам'ять про нездійснене кохання.

Маловідома історія Жовкви у спогадах архітектора Бернарда Славіка.

Ім’я Бернарда Славіка сьогодні маловідоме в Україні, однак його внесок у дослідження єврейської культурної спадщини Галичини важко переоцінити. Архітектор, художник, науковець і колекціонер, він присвятив значну частину свого життя документуванню пам’яток єврейського мистецтва та архітектури, багато з яких були втрачені під час воєн і катастроф ХХ століття.

Бернард Славік народився в Польщі та у 1928 році закінчив архітектурний факультет у Львові. Ще в молодості він захопився історією єврейського мистецтва, був активним членом молодіжного руху Hashomer Hatzair та брав участь у міжнародних наукових форумах. Під час Голокосту пройшов через Янівський концентраційний табір, зумів вижити та після війни емігрував до Австралії, де здобув визнання як архітектор і художник.

Особливе місце у його дослідженнях займала Жовква. Саме тут він виявив історичний документ, підписаний королем Яном III Собеським, який регулював будівництво місцевої синагоги. Із австралійської газети: "Це була синагога в Жовкві, і там ми знайшли документ, підписаний королем Яном III Собеським, можливо, найвидатнішим польським монархом. У ньому зазначалося, що шпиль синагоги не може бути вищим за шпиль християнської церкви. Однак, хоча Ян III надав євреям деревину зі своїх королівських лісів для завершення будівництва синагоги, австрійський імператор Карл І не виявив такої щедрості. Навпаки, за словами пана Славіка, йому припала до вподоби оздоблена коштовностями корона для сувою Тори." Славік також збирав свідчення про архітектурні пам’ятки, релігійні предмети та мистецькі скарби єврейських громад Галичини, рятуючи пам’ять про світ, який майже повністю зник у роки Другої світової війни.

Упродовж десятиліть він створив величезний архів фотографій, креслень, документів і досліджень. Частину цих матеріалів передав до архівів Єрусалима, а частина, за його словами, залишилася в музейних збірках Польщі. Його праці й сьогодні становлять важливе джерело для дослідників історії єврейського мистецтва та архітектури.

Історія Бернарда Славіка це приклад людини, яка пережила найтрагічніші події свого часу, але не припинила служити науці та культурі. Завдяки його наполегливості збережено чимало сторінок історії Жовкви та єврейської Галичини для майбутніх поколінь.

«Ректор Львівського університету і голова Руської Ради в Жовкві: ким був Яків Геровський?»

Цікавий факт: видатного педагога, священника та ректора Львівського університету Якова Геровського з Жовквою пов'язують щонайменше дві маловідомі сторінки його біографії. 😉 Під час революційних подій «Весни народів» 1848 року він очолював Жовківський виділ Головної Руської Ради — першої української політичної організації новітнього часу. А після смерті його було поховано на Жовківському цвинтарі у Львові, звідки згодом могилу перенесли на Личаківський цвинтар. Як склалася доля цього непересічного діяча та чим він заслужив повагу сучасників? Детальніше  у дописі.

Серед визначних діячів українського національного відродження XIX століття особливе місце належить Якову Геровському - священникові Української греко-католицької церкви, професору і ректору Львівського університету, громадському діячеві та щирому опікунові української молоді. Його життя стало прикладом самовідданого служіння Богові, науці та своєму народові.

Яків Симеонович Геровський народився 24 жовтня 1794 року в селі Новий Яжів на Яворівщині в родині дяка і сільського вчителя Симеона Геровського та його дружини Катерини з роду Лозинських. Атмосфера поваги до освіти та духовності, що панувала в сім'ї, значною мірою визначила його подальший життєвий шлях.

Початкову освіту здобув у Яворові, після чого навчався в Перемишльській гімназії. Філософію та богослов'я студіював у Львівському університеті. У цей час Львівська консисторія УГКЦ за підтримки віденської влади проводила місійну діяльність серед слов'янських народів Австрійської імперії. Молодого богослова направили до Хорватії, де в місті Крижевці у 1817 році він прийняв священничі свячення.

Після повернення до Львова Геровський завершив богословські студії, а невдовзі був скерований до Далмації. У 1820-1822 роках викладав біблійні науки та догматику в новоствореній духовній семінарії в Шибенику. Разом із перемишльським каноніком Олексієм Ступницьким провадив місійну діяльність серед православного населення, використовуючи переважно сербську мову.

Після трагічної загибелі Ступницького Яків Геровський переїхав до Відня, де продовжив богословські студії. Уже в 1823 році його запросили до Львова на посаду викладача кафедри Нового Заповіту. У 1826 році він став професором і очолив кафедру, а в 1836 році здобув ступінь доктора теології.

Його науковий авторитет постійно зростав. Тричі у 1837, 1841 та 1845 роках Якова Геровського обирали деканом богословського факультету Львівського університету. Найвищим визнанням його заслуг стало обрання ректором університету в 1841-1842 роках. Він також був почесним каноніком Перемишльської капітули, радником Львівської консисторії та просинодальним екзаменатором трьох галицьких єпархій УГКЦ.

Проте найбільше сучасники цінували його не за високі посади, а за людяність і жертовність. Відвідуючи львівські школи, професор бачив, що багато здібних дітей із селянських та міщанських родин не мають можливості здобути освіту через брак коштів. Саме тому він заснував бурсу для незаможних учнів.

Для цього було винайнято дві кімнати в кам'яниці Йосифа Павловича у Львові. В одній жив сам Геровський, а в другій мешкало близько двадцяти вихованців. Утримання бурси здійснювалося переважно за його власний кошт. Щоранку львів'яни могли бачити професора на міському ринку, де він особисто купував продукти для своїх підопічних.

Однак Геровський дбав не лише про матеріальні потреби молоді. Він виховував у своїх вихованців любов до рідного народу, повагу до батьків, почуття громадянського обов'язку та відповідальності перед суспільством. Саме завдяки таким наставникам формувалося покоління української інтелігенції, яке згодом продовжило справу національного відродження.

Помітною була й громадська діяльність Якова Геровського. Під час революційних подій 1848 року він очолив Жовківський виділ Головної Руської Ради - першої української політичної організації новітнього часу. На цій посаді сприяв поширенню національної свідомості серед населення Жовківщини та підтримував розвиток українського культурного й освітнього життя. Водночас він належав до групи професорів Львівського університету, які виступили проти запровадження польської мови як єдиної мови викладання.

Поряд із науковою та громадською діяльністю Яків Геровський служив священником церкви Святого Миколая у Львові. Серед студентів користувався великою любов'ю та повагою, адже завжди залишався доступним, справедливим і доброзичливим наставником.

Попри значний авторитет у наукових колах, він не залишив після себе наукових праць чи книжок. Його головною спадщиною стали люди - сотні молодих українців, яким він допоміг здобути освіту та знайти своє покликання.

Помер Яків Геровський 5 вересня 1850 року у Львові. Спочатку його поховали на Жовківському цвинтарі, який нині не існує. Під час будівництва залізничної станції Підзамче у 1860-х роках могилу разом із пам'ятником було перенесено на Личаківський цвинтар.

Пам'ять про цього видатного педагога та громадського діяча жила й після його смерті. На знак пошани до його заслуг Галицько-Руська матиця заснувала Фонд імені Якова Геровського, з якого виплачували стипендії здібним дітям із селянських родин.

Сьогодні Яків Геровський залишається прикладом людини, яка поєднала в собі покликання священника, науковця, педагога та громадського діяча. Його життя переконує, що справжня велич людини вимірюється не кількістю написаних книг чи займаних посад, а тим добром, яке вона залишає після себе для майбутніх поколінь.

Брати Бергштейни: шлях від Томашова до Жовкви крізь Голокост.

Історія братів Єшаї та Берла (Бені) Бергштейнів є однією з багатьох трагічних, але водночас вражаючих історій єврейських родин, чиї долі були назавжди змінені Другою світовою війною. Вона поєднує в собі довоєнний світ єврейського підприємництва Галичини та Люблінщини, жахіття Голокосту в Жовкві, втрату майже всієї родини й подальше відродження життя на іншому континенті.

Коріння родини Бергштейнів походило з містечка Красноброд на Люблінщині. Батько братів, Рафал (Рафаель, Рефуель) Бергштейн, народився 1885 року в сім’ї Шломи Бергштейна та Сури Каснер. У 1904 році він одружився з Естерою Адер із Томашова-Любельського.

Родина Адерів належала до найбільш шанованих і заможних єврейських сімей Томашова. Брат Естери, Юдель Адер, був власником великої лісопильні та одним із провідних діячів місцевої єврейської громади. Не дивно, що й сам Рафал пов’язав своє життя з деревообробною промисловістю, ставши співвласником лісопильного підприємства на околиці Томашова.

У родині народилося кілька дітей. Найстарший син Абрагам, який з’явився на світ у 1905 році, одружився з Фрейдою Брітвіц із Жовкви, донькою місцевого підприємця Залмана Брітвіца. Після одруження Абрагам оселився в Жовкві, де також займався деревообробним бізнесом.

Дочка Хана, народжена 1913 року, вийшла заміж за Аківу Цимермана із Жовкви. Молодші діти: Гітель, Єшая та Берл залишалися разом із батьками в Томашові.

Початок Другої світової війни восени 1939 року змусив тисячі єврейських родин шукати порятунку на схід від новоствореного німецько-радянського кордону. Серед них були й Бергштейни.

Родина залишила Томашів і перебралася до Жовкви. Тут уже мешкав старший син Абрагам, тому місто стало природним місцем для пошуку прихистку. До Жовкви прибули не лише найближчі родичі, а й численні члени великої родини з Томашова та Красноброда.

Коли радянська влада наказала біженцям відійти далі від прикордонної смуги, Бергштейни тимчасово переїхали до Козови біля Тернополя, однак згодом повернулися до Жовкви.

Частина їхньої родини уникла нацистського винищення лише тому, що була депортована радянською владою до Сибіру. Інші ж залишилися на територіях, які невдовзі опинилися під німецькою окупацією.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 року Жовква була окупована нацистами. Для єврейського населення міста це означало початок систематичного терору та знищення.

Родина Бергштейнів зазнала страшних втрат. Естера Бергштейн померла у 1942 році. Того ж року була вбита дочка Хана разом із чоловіком Аківою Цимерманом та їхнім трирічним сином Яковом. Наприкінці 1942 або на початку 1943 року загинув і глава родини Рафал Бергштейн. За наказом німецької влади він з’явився на ринку Жовкви разом з іншими євреями. Звідти людей вантажівками вивезли до місця страти.

Не пережили Голокост і багато інших родичів: сестра Естери Гітель, її батьки, мати Рафала, один із його братів із дружиною та п’ятьма дітьми.

Практично вся велика родина була знищена. Особливо драматичною стала доля старшого брата Абрагама. Під час ліквідації жовківського гетто він переховувався разом із вісьмома або дев’ятьма родичами в підвалі будинку літньої жінки, знайомої родини. Схованка знаходилася через вулицю від їхнього помешкання.

До цієї групи певний час входили також Єшая, Берл і ще один чоловік - утікач із табору примусової праці.

Однак молодші брати дійшли висновку, що переповнена схованка є надто небезпечною. Вони залишили її та почали шукати інше місце порятунку.

Невдовзі їхні побоювання підтвердилися. Схованку було викрито, а її мешканців розстріляно. Серед загиблих був і Абрагам Бергштейн.

Після виходу зі схованки брати опинилися перед смертельною небезпекою. У будь-який момент їх могли впізнати, видати або затримати.

Зрештою вони знайшли прихисток у будинку жовківської родини Астманів.

Там уже переховувалася Фріда Орнштейн із Коломиї разом із сином Хаїмом та дочкою Гелею. Використовуючи підроблені документи, вони видавали себе за фольксдойчів.

Саме Фріда Орнштейн погодилася сховати братів Бергштейнів. Завдяки її рішучості та сміливості Єшая і Берл пережили окупацію. Вони залишалися в укритті до літа 1944 року, коли Жовкву було звільнено від німецької влади.

Після війни брати повернулися до рідного Томашова-Любельського. Разом з іншими вцілілими вони оселилися в будинку, який до війни належав їхньому батькові. Помешкання знаходилося неподалік радянської комендатури, тому вважалося відносно безпечним у складних післявоєнних умовах.

Проте повернення додому не могло повернути минуле. Від великої родини, яка колись об’єднувала кілька поколінь підприємців і громадських діячів, залишилося лише кілька вцілілих.

Молодший брат Берл, відомий також як Бені або Бенджамін Бергштейн, у 1945 році переїхав до Бєльська, а потім до табору для переміщених осіб Фернвальд у Німеччині.

У 1949 році він емігрував до Сполучених Штатів Америки. Спочатку працював у швейній промисловості Нью-Йорка, а згодом оселився в Аризоні.

У 1951 році Бенджамін одружився з Єттою Дістенфельд, уродженкою села Підліпці біля Тернополя, яка також пережила Голокост. Подружжя виховало трьох дітей: Рене, Леонарда та Девіда.

Берл Бергштейн помер 22 березня 2011 року у місті Фаунтейн-Гіллз, штат Аризона.

Його брат Єшая, який після війни став відомий під ім’ям Сем Бергштейн, також оселився у Нью-Йорку. Спочатку працював на фабриці, потім мав власний магазин, а згодом став кравцем.

Він одружився з Магдою (Міріам Гіттель) Спіцер - уродженкою угорського Мішкольца, яка пережила концтабір Аушвіц. У подружжя народилося троє дітей: Естер, Рут і Рафаель Цві.

У 1968 році Сем придбав кравецьку крамницю на Нижньому Іст-Сайді Нью-Йорка та розширив її. Цей сімейний бізнес продовжив існування і після його смерті, ставши символом відновлення життя після катастрофи Голокосту.

Історія братів Бергштейнів є водночас історією Жовкви в роки Голокосту. Вона нагадує про те, що місто стало прихистком для багатьох єврейських біженців із окупованої Польщі, але водночас перетворилося на місце масового винищення людей.

Із великої родини підприємців, яка до війни володіла лісопильнями, займалася торгівлею деревиною та була важливою частиною єврейського життя Томашова і Жовкви, вижили лише одиниці. Проте завдяки Єшаї та Берлу Бергштейнам родинна історія не обірвалася. Їхні діти та онуки стали живим продовженням пам’яті про покоління, знищене Голокостом.

Доля братів є ще одним свідченням того, наскільки тісно були пов’язані між собою єврейські громади Томашова-Любельського, Красноброда та Жовкви, і наскільки великою була людська ціна війни для цих міст.

Родина Біндель: сторінка з багатокультурної історії Жовкви.

Історія Жовкви складається з доль багатьох родин, які своєю працею, знаннями та громадською діяльністю творили обличчя міста. Однією з таких була єврейська родина Біндель (Бендель), представники якої належали до освіченої інтелігенції Галичини та залишили помітний слід у суспільному житті першої половини ХХ століття.

Головою родини був Моше Біндель, підприємець із Жовкви, одружений із Ронею Фіш, яка народилася 30 серпня 1868 року. Вона походила з відомої жовківської родини: її батьками були Хаїм Лейб Фіш та Хана Сара з дому Ауербах. Саме в цій родині зростало покоління дітей, для яких освіта стала дорогою до професійного успіху.

Подружжя виховало п'ятеро дітей: Бернарда Бруно, Пауліну, Емануеля (Ідека), Леону та Станіслава. Усі вони народилися в Жовкві наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття, коли місто було важливим культурним та економічним осередком Галичини.

Особливо відомим став Емануель (Ідек) Біндель, який народився 12 червня 1899 року. Першу освіту він здобув у Державній гімназії в Жовкві, що виховала чимало відомих діячів свого часу. Після закінчення гімназії Емануель продовжив навчання на юридичному факультеті Університету Стефана Баторія у Вільнюсі. У 1926 році він отримав диплом правника, а того ж року здобув ступінь доктора права в Яґеллонському університеті в Кракові - одному з найстаріших і найпрестижніших університетів Центральної Європи.

Повернувшись до рідної Жовкви, Емануель Біндель приблизно з 1931 року провадив адвокатську практику. Він належав до покоління молодих фахівців, які формували правове та громадське життя міста. Окрім професійної діяльності, брав участь у роботі Санітарної комісії, що свідчить про його активну громадянську позицію та бажання працювати на благо місцевої громади. На жаль, під час Голокосту він загинув разом із тисячами інших євреїв Жовкви.

Старший брат Емануеля, Бернард Бруно Біндель, народився 27 листопада 1895 року в Жовкві. Він обрав шлях медицини та став лікарем. Його професійна діяльність була пов'язана з містом Новогард, де він провадив лікарську практику. На жаль, життя Бернарда Бруно виявилося коротким – він помер у 1927 році, маючи лише 32 роки.

Окремої уваги заслуговує Леопольд Біндель (1902-1942), представник іншої гілки жовківської родини Бінделів. Він народився 7 березня 1902 року в Жовкві в сім'ї Баруха Бінделя та Дороти з дому Маґерів. Його молодість припала на бурхливий період боротьби за майбутнє Східної Галичини. Будучи учнем шостого класу гімназії, Леопольд 1 листопада 1918 року став учасником польсько-української війни. У боях був важко поранений, проте після одужання знову повернувся до військової служби та взяв участь у польсько-більшовицькій війні.

Після завершення воєнних подій Леопольд присвятив себе науці. Він закінчив Академію ветеринарної медицини у Львові, де в 1926 році отримав диплом лікаря ветеринарної медицини. Працював ветеринарним лікарем у Костополі, а згодом – повітовим ветеринаром у Костополі та Горохові. У 1936 році захистив докторську дисертацію, здобувши науковий ступінь доктора. За участь у боротьбі за незалежність Польщі був нагороджений Медаллю Незалежності.

Як і багатьох представників єврейської інтелігенції Волині та Галичини, Леопольда Бінделя не оминула трагедія Голокосту. У 1942 році він загинув у Горохові разом зі своєю родиною.

Історія родини Біндель є прикладом того, як вихідці з невеликого галицького міста завдяки наполегливості та освіті ставали знаними фахівцями - адвокатами, лікарями та науковцями. Водночас вона нагадує про трагічні наслідки Другої світової війни, яка знищила значну частину єврейської громади Жовкви.

Сьогодні імена Емануеля, Бернарда Бруно та Леопольда Бінделів повертаються із забуття. Їхні біографії є невід'ємною частиною багатокультурної історії Жовкви та свідченням того, який вагомий внесок зробили єврейські родини у розвиток міста, освіти, медицини та громадського життя краю.