Серед відомих лікарів Жовкви міжвоєнного періоду був доктор Маєр Вакс. Ця непересічна постать протягом більше 40 років проводила свою активну медичну та громадську діяльність. Біографія Вакса фактично реконструйована із маленьких згадок у польській пресі, медичних збірниках, матеріалах Яд Вашем та спогадів дочки. Усе це дало змогу відтворити основні факти з його життя.
Маєр Вакс народився 1868 року в містечку Важидів на Тернопільщині. Його батько помер, коли хлопець був іще дитиною, і вся відповідальність за виховання та навчання лягла на матір. Вчителі гімназії в Бродах, куди він вступив завдяки своїм здібностям, швидко розгледіли в ньому блискучий інтелект. Після закінчення гімназії Вакс вирушив до Відня вивчати медицину. Як студент із незаможної родини, змушений був утримувати себе сам — працював репетитором, але ніколи не зраджував своїй мрії стати лікарем. У 1899 році він отримав диплом і майже одразу прийняв пропозицію переїхати до Жовкви, де обійняв посаду заступника директора міської лікарні. Так талановитий молодий лікар опинився у маленькому галицькому містечку. Це містечко назавжди залишиться з ним.
Протягом понад сорока років (1898-1942 рр.) він жив і працював у Жовкві, ставши не лише знаним медиком, а й однією з найшанованіших постатей міста. Він опікувався міською лікарнею, працював із залізничниками, був громадським лікарем, а в довоєнний час також ініціював створення нової лікарні. Його професіоналізм дозволив йому стати авторитетом серед єврейської, польської та української громад. Його знали й цінували не лише в Жовкві, а й у Львові. Він не належав до політичних організацій, однак підтримував сіоністські ініціативи відновлення державності Ізраїлю та ніколи не відмовляв у допомозі тим, хто її потребував.
Його дім стояв на вулиці Легіонів, 46 (тепер Львівська). Це був просторий будинок із садом, городом і господарськими приміщеннями. Тут жила також його донька Антоніна з чоловіком Авраамом Штріхом (Штрайхом) — відомим юристом нашого міста. У родині також виріс син Генрик Вакс, знаний як Ганох — активний учасник спортивного й громадського життя міста, захисник у змішаній польсько-єврейській футбольній команді «Любич» і майбутній лікар. Інший син Ронек Вакс, долучився до створення у Жовкві осередку молодіжної сіоністської організації «ГаШомер га-Цаїр».
Доктор Маєр Вакс мав і художній талант. У вільний час малював картини, які прикрашали його дім. Усе мистецтво Маєра Вакса було знищене під час нацистської окупації, картини були вкрадені з дому та вивезені до Німеччини. Він також мав пристрасть до садівництва, щодня доглядав свій квітник і любив спостерігати за живою природою. Попри всі турботи й повсякденну медичну рутину, він ніколи не втрачав почуття гумору, за що його дуже цінували друзі й колеги.
У грудні 1939 року авторитет Вакса дозволив потрапити до списку лікарів із правом голосу на виборах до Львівської лікарської палати поряд з іншими відомими медиками Жовківського повіту.
У 1941 році Жовкву окупували німці. Доктора Вакса, як і багатьох єврейських лікарів, було вигнано з лікарні. Йому суворо заборонили лікувати «арійських» пацієнтів. Євреї втратили право ходити тротуарами, відвідувати парк, користуватись поштою, виходити на вулицю після сьомої вечора. Почалося системне приниження, утиски та ізоляція. Людей змушували до виснажливої праці, жінки й дівчата підмітали вулиці, а юнаки працювали на дорозі Жовква–Львів, добуваючи каміння зі зруйнованих надгробків єврейського кладовища.
Коли в місті виникло гетто, Вакс став одним із організаторів Санітарного комітету, що мав рятувати життя в умовах епідемій, масового голоду та антисанітарії. Разом із інтелігенцією міста вони створили мережу елементарної медичної допомоги. У гетто щодня вмирали десятки людей — від хвороб, виснаження, відчаю. Маєр Вакс працював до знемоги, незважаючи на вік, важкі умови та постійну небезпеку.
21 жовтня 1942 року, під час однієї з нацистських «акцій», коли євреїв виводили на розстріли, доктор Вакс повернувся додому, глянув на родину й мовив: «Поки я ще живий, мене не чіпатиме нацистський убивця». Того дня він покінчив життя самогубством. Маєр Вакс зберіг гідність і свободу не дозволивши нацистам знову себе принизити. Йому було 74 роки.
25 березня 1943 року, через кілька місяців після його смерті, під час остаточного знищення жовківського гетто, загинули й інші члени єврейської громади міста.
Навесні 1944 року, після визволення, до Жовкви повернулася вдова Маєра Вакса з донькою Антоніною. Згодом приїхав і Генрик Вакс із дружиною. Від великої єврейської громади Жовкви залишилося лише кілька осіб.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Чи знали ви, що історія однієї дівчини з довоєнної Жовкви охоплює ціле століття трагедій, мужності та нових початків? Рахела Гехт — звичайна єврейська вчителька з галицького містечка — пережила Голокост, змінила ім’я, втратила родину, знайшла нову любов і зуміла вибудувати життя з нуля в іншій країні під іншим прізвищем. Цей допис — спроба простежити її шлях: від Жовкви до Франкфурта.
Ірена Блох (1913-?) народилася Рахелою Гехт у нашому королівському місті, 1 червня 1913 року в сім'ї державного службовця Йозефа Гехта та Анни Сари Гібнер Адельсберг Гехт. У неї був один брат, Ізидор (Дорек, нар. 8 березня 1912 року). Родина Гехтів розмовляла польською вдома та відвідувала синагогу у великі свята, а Анна брала активну участь у діяльності єврейських благодійних організацій. Рахела закінчила Вчительську семінарію феліціянок для дівчат в Жовкві і її диплом дозволив викладати у початкових школах. Вона почала викладати у 1933 році та продовжувала свою діяльність у місцевому єврейському театрі та єврейському культурному клубі. У 1935 році Рахела познайомилася з Дзюнеком (Давидом) Зімандом зі Львова та закохалися. Батьки Дзюнека, Бернард і Клара Зіманд, володіли лісопилками та бізнесом з експорту деревини, тому родина була достатньо заможною. У Дзюнека було троє братів і сестер, Зигмунт, Лусія та Роман, і він вивчав медицину в Нансі, Франція, але так і не закінчив. Його батьки були розчаровані вибором сина для дружини, тому молода пара вирішила втекти. 14 березня 1937 року вони одружилися у Варшаві та одразу переїхали до Гдині, де Дзюнек був мажоритарним партнером на фабриці з виробництва дерев'яних підлог. Вони жили гарним життям, мали широкі соціальні контакти та не звертали особливої уваги на політичну ситуацію в цей час.
1 вересня 1939 року, з початком війни, Рахела та Дзюнек зібрали одну валізу та потягом поїхали до Львова. Спочатку вони зупинилися у його батьків на вулиці Кохановського, 27, але радянська влада невдовзі заарештувала, а згодом стратила Бернарда Зіманда. У 1940 році Рахела повернулася до Жовкви, щоб бути ближче до своєї родини. Вона повернулася до викладання в єврейській школі, а Дзюнек знайшов роботу на цегельному заводі. 22 червня 1941 року Німеччина вторглася до СРСР. 28 червня 1941 року німецька армія увійшла до Жовкви, де на той час проживало понад 5000 євреїв, негайно спалила синагогу «Di Sobieski schul» і наказала всім євреям носити пов'язку із зіркою Давида. У січні 1942 року німці конфіскували у євреїв усі хутряні шуби, рукавички та навіть хутряні коміри. Рахела, Дзюнек та батьки Рахели жили разом на вулиці Шопена в одній кімнаті в будинку, що належав пані Кашубській. Дорек, старший брат Рахели, мав стосунки з полькою на ім'я Сташка Трагловська, вдова, яка жила на вулиці Туринецькій. Сташка жила в орендованій хатині, яка знаходилася дуже близько до огорожі гетто, і Дорек зі Сташкою підготували схованку для п'ятьох людей, викопану в сараї зі свинями та кроликами в клітках зверху. Дорек намагався переконати свого швагра сховатися, але той відмовився. 22 листопада 1942 року, під час так званої «Другої акції», Йозефа та Анну Гехт посадили на поїзд до Белжеця. Анна Гехт написала записку своїм дітям, у якій закликала їх бути разом. За словами очевидців, Йозеф та Анна втекли, вистрибнувши з повільного поїзда та спробували повернутися пішки до Жовкви. Незважаючи на їхню «гарну арійську зовнішність», батьків Рахели було вбито під час повернення додому місцевим населенням. Рахела пережила «Листопадову акцію», сховавшись у сараї, а Дзюнек вижив, бо перебував у лікарні на операції. Німці створили гетто, а Дзюнек працював на юденрат. 15 березня 1943 року Дорек змусив свою сестру Рахелу приєднатися до нього в схованці, яка була розміром 6 на 6 футів з дуже низькою стелею. Дзюнек відмовився приєднатися до них, бо довіряв доброзичливому українському меру Зубику, який запевнив його, що страт не буде. Того ж дня більшість євреїв Жовкви, що залишилися, були депортовані із місцевого стадіону до табору Янівська, а Дзюнек залишився з групою відомих євреїв, яких розстріляли в сусідньому лісі. Сташка взяла до бункера ще трьох євреїв: доктора Філіпа Манделя, Мундзю Блюменфельд та Шанцю (Шарлотту) Вольф. Вдень п'ятеро євреїв, які переховувалися, по черзі сиділи, спали та стояли на варті. З 15 березня 1943 року до визволення 23 липня 1944 року Сташка піклувалася про Рахель та Дорека, купуючи та готуючи їм їжу, прала білизну та поливала дах їхнього бункера водою, щоб запобігти пожежі під час бомбардувань. Вона фінансувала їхнє харчування, продаючи власні коштовності та купуючи на чорному ринку все необхідне. Доктор Мандель та Мундзя Мозес Блюменфельд платили пані Соколовській, власниці будинку, за свою їжу та їжу Шанції Вольф. Пані Соколовська боялася, що її вб'ють за переховування євреїв, але Сташка фізично боролася з нею, щоб вона не завдала шкоди п'ятьом людям, які переховувалися. 23 липня 1944 року Рахела покинула бункер у тому ж одязі, в якому вона потрапила до нього 17 місяців тому. Після звільнення Рахела повернулася до викладання, а її брат одружився зі Сташкою. У грудні 1944 року Клара Зіманд, свекруха Рахели, та її маленький син Роман (нар. 1932) прибули до Жовкви, щоб жити з Рахелою, виживши в Казахстані. Давід Блох, старий знайомий, який працював бухгалтером, відвідав Жовкву і знову перетнувся з Рахелою. Давід (Дуньо, помер 1990), родом з Делятина, здобув освіту юриста, пережив Голокост, видаючи себе за неєврейського поляка під ім'ям Владислав Казімерчик. Він зберіг це ім'я після звільнення. Рахела та Давід переїхали до Битома та одружилися в 1947 році. Рахела змінила своє ім'я на Ірена Казімерчик. Їхня дочка Анна народилася в 1950 році. У листопаді 1969 року, внаслідок антисемітської кампанії польського уряду, родина Казімерчиків покинула Польщу та оселилася у Франкфурті (Німеччина), де Давід займався адвокатською практикою, а Рахела — Ірена — вела скромне життя матері й дружини, залишаючи за спиною одне з найтяжчих випробувань XX століття. Родина повернула собі його початкове прізвище — Блох.
Історія Рахели Гехт — це відображення долі тисяч людей, які опинилися в центрі найстрашніших подій ХХ століття. Вона втратила дім, батьків, коханого, ім’я — і водночас зберегла себе, віру в любов і здатність почати знову. ЇЇ життєвий шлях став доказом того, що навіть у темряві можна залишитися людиною. Зрештою, Рахела Гехт, Ірена Казімерчик, Ірена Блох — це різні обличчя тієї самої жінки, яка змогла вистояти, пережити й передати пам’ять. І сьогодні, згадуючи її ім’я, ми вшановуємо не лише її, а й усіх, хто був з нею — і тих, хто зміг вижити, і тих, хто назавжди покинув наше рідне місто Жовкву.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
.jpeg)
Немає коментарів:
Дописати коментар