Гроші підробляли стільки, скільки пам'ять себе пам'ятає. Це робилося різними способами. Вартість металевих монет визначалася на основі їхньої ваги та, перш за все, вмісту в них дорогоцінного металу. Правителі зазвичай залишали за собою право карбувати гроші. Іноді вони надавали спеціальні привілеї обраним особам для здійснення цього надзвичайно прибуткового заняття. Їхні монетні двори використовували штампи для карбування монет із встановленими символами та написами. Валюти, монети яких з часом зберігали свою вагу та вміст дорогоцінного металу, були особливо цінними в обігу. Однак важкі часи та підвищений попит на готівку часто змушували правителів вдаватися до маніпуляцій. Найпростішим рішенням було зменшити вміст дорогоцінного металу в грошах, замінивши цей дефіцит звичайним металом. Таким чином, з доступного дорогоцінного металу можна було викарбувати більшу кількість монет. Однак ринок не був сліпим і швидко відреагував на таку практику зниженням вартості валюти та зростанням інфляції.
Восени 1700 року старі слуги покійного Яна III, які керували його родовим маєтком у Жовкві, пережили справжній шок. У місті було затримано двох фальшивомонетників. Було негайно розпочато розслідування, і справою невдовзі зайнявся Ян Казимир Брозицький, мечоносець Житомирський та бургграф Львівський. Відчуваючи його подих на спині, жовківські чиновники негайно допитали двох головних обвинувачених. Стенограма їхніх свідчень під назвою « Anno Millesimo Septemgesimo Die 18 Octobris» («Рік у тисячолітті, вересень 18 жовтня ») зберігається в Мінському архіві, у Fonda 694, op. 4, № 991, сторінки 53-54 . Оскільки обидва чоловіки виявилися досить балакучими, ми можемо отримати уявлення про передісторію діяльності фальшивомонетників та причини, що спонукали їх до цього ремесла.
Першим допитали Яна Мартиновича. Він розповів, що йому було близько 40 років, він народився у Збаражі на Поділлі. Однак жив у різних куточках Королівства та Литви. Він навчився ремесла у Луцьку, потім переїхав до Литви та працював на родину Поцеїв. Коли його запитали, де він навчився кувати талери, він відповів, що навчився у Мощениці. Однак точне місце він не уточнив. У будь-якому разі, місцевий майстер ремесла «був німцем», якому допомагали син та єврей на ім'я Іцко. Ян хвалився, що вони виготовляють високоякісні талери у Мощениці.
Потім він повернувся до пана Поцея в Литву. Він захопливо описав цей етап свого життя: «І там, у пана Поцея, я працював литовським гвардійцем, а майстром був Деміан з Мацеєва, слюсар, який виготовляв штампи. Ми там робили талери, карбували самі». Цим Поцеєм був Людвік Константій Поцей, литовський гвардієць з 1698 року. У 1700 році на нього чекала велика кар'єра. У 1703 році, як палкий прихильник Августа II, він був призначений ним на посаду великого скарбника Литви, а в 1709 році отримав литовський польовий жезл. Відразу після цього він досяг однієї з найвищих посад у Великому князівстві Литовському: великого жезла та каштелянства Вільнюського. У 1714 році Август II нагородив його орденом Білого Орла. У 1722 році йому було надано найвищу литовську світську посаду, тобто Вільнюське воєводство.
Огляд стрімкої кар'єри Поцея може навести на думку, що ми маємо справу з людиною чеснот і таланту. Нічого подібного. Його талант як командира кавалерії не можна заперечувати, але крім цього, його профіль менш привабливий. Сучасники пам'ятали його як бешкетника, розбійника та звичайного лиходія. Жорстокою експлуатацією він довів своїх підданих до відчаю та повстань, які придушував за допомогою підлеглої йому армії. Він безцеремонно грабував шляхту, особливо тих, хто був серед його політичних опонентів. Своєю кар'єрою він завдячував Августу II, на чиєму боці, на противагу родині Сапегів, яка раніше правила Литвою, він став на початку Північної війни. Ставши скарбником, він відкрив монетний двір у Гродно, де викарбував шість монет із портретом Августа II, якими він розплатився з литовськими прихильниками Сапегів на польському троні. Однак прихильники Лещинського незабаром взяли гору. Шестимонети Поцея втратили право обігу, їхні власники зазнали збитків, а на самих монетах почали зображати герб Поцея та його ініціали: LP, що почали читати як «людський плач».
Минуло кілька років, і завдяки успіхам російських військ Август II повернув собі владу в Речі Посполитій, а разом з ним Поцей зміцнив свої позиції. У цій новій ситуації він був найбільше вдячний царю Петру I – союзнику імператора Веттіна на польському троні. Саме Петро I змусив польського короля надати йому низку номінацій та нагород для його вірного литовського прихильника. Той відповів узаємністю активною участю в запланованих царем діях, спрямованих на підрив позицій Августа II в Речі Посполитій. Поширювалися історії про неймовірне пияцтво Поцея та Петра I. Зафіксовано, що під час зустрічі двох героїв Петро I викликав Поцея на питну дуель, але програв.
З огляду на вищезазначену інформацію, свідчення Мартиновича не справляють особливого враження. Пан Поцей не був бідним; у нього була руда, тому він безсовісно користувався послугами кваліфікованих ремісників лише для власного збагачення.
Спочатку Ян Мартинович працював у чиїйсь майстерні. Його прорив стався, коли він працював на певного Федька. Він, мабуть, вже був висококваліфікованим ремісником. Як і слюсар Деміан з Мацеєва, Федько карбував талери, шилінги та шестипенсовики, а це означало, що він не лише постачав продукцію найвибагливішому ринку, а й орієнтував свою «продукцію» на нижчі класи. Він також виготовляв штампи для карбування монет. Можливо, Федько мав непостійний розум і не платив Мартиновичу за його роботу. Зрештою, він заборгував йому аж 60 злотих із заборгованості по заробітній платі і, очевидно, не мав наміру платити працівнику. Не в змозі чекати, Мартинович вкрав штампи у свого роботодавця, втік з ними до Жовкви та сховав їх там. Деякий час він не знав, як їх використовувати на новому місці. Зрештою, він зізнався місцевому ювеліру Стефану про їхнє володіння.
Стефан був ювеліром та громадянином Жовкви. Як зазначено в протоколі, йому також було близько 40 років, і він був «уродженцем Білої Церкви, хлопцем, якого ще не вигнали з єврейської традиції». Ювелір згадав ще кілька деталей про перші дні свого знайомства з Мартиновичем. Стефан розповів, що Федько, його син та брати прийшли до Жовкви в пошуках штампів, слідуючи за втікачем Яном. Вони не знали, де шукати злодія. Вони пішли до місцевого ювеліра, мабуть, думаючи (і правильно, як виявилося), що ювелір знає новачка, який займається подібним ремеслом. Вони запросили Стефана на медовуху до корчми та дізналися, що ювелір має численні замовлення на виготовлення різних дорогих речей, зокрема риз для Діви Марії та іншого церковного приладдя. Коли його син захворів, він не міг встигати за роботою. Він шукав підмайстра, щоб допомогти йому, і прийшов Ян Мартинович і найняв його. Почувши це, Федько та його супутники змусили Стефана відвести їх до втікача. За словами ювеліра, між чоловіками виникла гаряча суперечка. Федько вимагав марки, тоді як Мартинович скаржився на затримку платежу. Зрештою, Федько поступився і пішов, не забравши марки. Стефан, у свою чергу, дізнався, що марки були у його працівника. Через хворобу сина він мав фінансові труднощі та потребував грошей. Тож він вирішив співпрацювати з ним у карбуванні фальшивих талерів, щойно з'явилася така можливість.
Жовківський ювелір, ймовірно, був досить балакучою людиною, бо через деякий час новина про те, що Мартинович має штампи, стала досить таємною. Наслідки визнання Стефану володіння предметами цікаво ілюструє свідчення Яна: «Тоді я довірився Стефану і показав йому марки, які отримав від Федька, а марки валялися без діла. Потім ми зі Стефаном йшли ринковою площею, і зброяр побачив нас біля дверей і попросив зайти в крамницю. Він наказав нам принести горілку та смажені вишні. Потім він попросив нас купити медовуху. Потім він почав просити нас зробити йому дванадцять талерів і дав нам срібло з меча, насадженого на меч. З цього ми зробили йому дванадцять талерів. Потім Кахачевський також попросив нас прийти до нього і дав нам срібний пояс, і ми зробили дванадцять талерів. Цей пояс важив дві марки. Потім Ярамкевич також попросив нас прийти до нього і, залишивши мене в кімнаті, побіг до Стефана-золотаря. І ми також зробили дванадцять талерів зі срібного пояса. Потім Базилі також попросив нас прийти до нього, нас обох. Він дав нам кубок і трохи іншого срібла. Загалом було близько дві гривни, а також ми зробили близько десятка талерів. Радлович також попросив нас і розплавив трохи срібла, і ми зробили кілька талерів. Більше ми ні для кого нічого не робили». За свідченням Стефана, за цей час чоловіки викарбували 70-80 талерів. Коли ювеліра запитали про підроблені шістки, він відповів, що їх виготовив Федько в Добрі, поблизу Сеняви.
Заяви обох фальшивомонетників лише підтвердили те, що вже було загальновідомо. Монету підробляли масово, в результаті чого в обігу циркулювало багато копій дуже сумнівної вартості. Як видно, фальшивомонетників не зупиняли драконівські покарання, передбачені Коронними кодексами та Литовськими статутами. З пізнього Середньовіччя за підробку монет передбачалася смертна кара, яку здійснювали різними жорстокими способами: спалення живцем на вогнищі, четвертування або вливання розплавленого металу з підроблених монет у рот. Цей злочин вважався настільки серйозним, що аналогічні покарання передбачалися й для шляхти. Під час поступового розпаду Речі Посполитої наприкінці XVII століття достатньо впливового покровителя було достатньо, щоб ігнорувати суворість закону та наживатися подібним чином.
Як згадувалося вище, справа жовківських фальсифікаторів дійшла до львівського бурґрафа. У той час канцелярія львівського бурґрафа була пов'язана з судовою владою як у місті, так і на місцях. Нам невідомі стосунки між Жовквою та бурґрафом. Однак, схоже, він був досить прихильно налаштований до міста, яке належало родині Собеських. Це не дивно, оскільки вплив цієї родини був значним, а жива пам'ять короля Яна III ще в 1700 році забезпечувала Собеським значне коло прихильників у Руському воєводстві. Через три тижні після допиту двох фальсифікаторів до Жовкви надійшов лист від бурґрафа, в якому він доручав старому слузі родини Собеських, Анджею Вольському, який роками керував Жовквою, продовжувати справу. Цей документ також зберігається в архівах у Мінську, у Фонді 694, оп. 4, № 993 на стор. 1-1v. Він має назву: Інформація до пана Вольського, старости Жолкевського, щодо Стефана Дворковського, золотаря Жолкевського, у Львівському міському бургграфі 8 листопада 1700 року .
З нього ми дізнаємося, що прізвище ювеліра Стефана було Дворковський. Також читаємо, що спочатку наміром було якомога більше затаїти новину про злочин, навіть приховати його. Як запобіжний захід, Бродзіцький наказав опублікувати відповідний декрет у міських актах Жовкви. Він наказав стримано доганитись посадовцям, які викрили підробку та оприлюднили її, оскільки їхнє завзяття втягнуло Жовкву в «таку ганебну та жахливу справу, яка принесла велику ганьбу всій Жовкві». Він наказав відправити обох фальшивомонетників до замку у Львові. Він також наказав конфіскувати всі їхні штампи та інше обладнання для карбування монет. Однак, як виявилося, від діяльності фальшивомонетників отримувала вигоду набагато більша група людей, ніж вони самі вказували. Хоча конфіскація цих предметів у дружин обвинувачених не вважалася проблемою (якщо вони чинили опір, бурграф рекомендував залякати їх мотузкою, передбачаючи, що жінки тоді все видадуть), багато інструментів, необхідних для підробки монет, було знайдено у різних важливих осіб у Жовкві, зокрема духовенства. Їх також мали конфіскувати, а потім «надіслати до Львівського замку разом з цими предметами та інструментами, хто буде компетентний передати їх повністю бурграфу, також тихо, propter diffamationem міста Жовкви».
Остаточний результат справи залишається невідомим. Можливо, подальші архівні дослідження розкриють її подальший розвиток. У будь-якому разі, схоже, що багато місцевих впливових осіб у Жовкві користувалися послугами фальшивомонетників, які були раді отримати більше талерів за меншу кількість дорогоцінного металу. Як свідчать вищезгадані свідчення, ці «майстри» штемпельного виготовлення та карбування фальшивих монет діяли в багатьох місцях, де знаходили ринок для своїх послуг. Якщо, серед інших, литовський стражник Поцей, майбутній Великий скарбник Литви, отримував прибуток від такої практики, то не дивно, що подібні практики, хоча й у менших масштабах, спостерігалися набагато частіше в Жовкві.
Підробка монет, однак, вважалася ганебною і, більше того, каралася законом. Тим часом для Собеських настали важкі часи. Вони були в напружених стосунках з правлячим Августом II, який вже захопив разом зі своїм військом Шяуляйську економію та інші маєтки, що вони утримували. Хоча Жовква була їхнім спадковим містом, юридично вільним від військових набігів та інших обтяжень, як показала практика, такі запобіжні заходи були мало корисними, коли його власники втрачали прихильність правителя. Достатньо було приводу для вжиття заходів, і таким приводом могла бути підробка грошей у маєтках Собеських. Тому було безпечніше зам'яти справу, конфіскувати речові докази злочину та відправити їх разом із винними до Львова, щоб ніхто в Жовкві не знайшов жодних слідів цієї практики. А також вмовити надмірно ревних чиновників Собеських і наказати їм замовкнути.
