Жахіття приходу німців ... із щоденника Естер Борн


Продовження "...Встаємо вранці від страшної звістки, що між німцями і росіянами почалася війна. Сцена надворі жахлива. Заганяють поранених росіян у місто. Ми чуємо, що німці напали на росіян перед оголошенням війни. Росіяни почали тікати. Дружини і діти російських офіцерів в паніці біжать і багато втрачають своїх дітей у хаосі. За кілька днів у місті не видно жодного росіянина.
До 22 червня німці всюди. Знущання над євреями починаються знову, і наша ситуація щодня погіршується. Нові замовлення надходять кожну годину. Євреям можна ходити лише певними вулицями. Нам заборонено ходити до школи. Ми зобов’язані носити білі пов’язки із зірками Давида. Чоловікам наказано йти через медичні оцінки, де їх відокремлюють відповідно до  фізичної підготовки для відправки на каторгу. Нам наказали віддати будь-які золоті чи срібні речі, які ми маємо. Не розголошуючи жодного їх карали смертю. Наступним наказом було віддати шуби. Поступово ми залишилися без будь-яких цінностей.
У березні 1942 року ми дізналися, що місто повністю оточене військами СС і українською поліцією. Євреї були закриті і не могли покинути місто. Не знаючи, що це значить, ми вибігли з хати в поле. Наступного ранку ми повернулися додому. З’ясувалося, що кілька есесівців прийшли до лідерів єврейської громади зі списком менш придатних робітників та їх сімей. Список містив імена 1100 осіб. Єврейська поліція була відправлена по домівках, щоб зібрати тих людей. Кожній людині дозволялося взяти 25 кг майна. Ніхто не знає, куди їх повезли. Спочатку їх відвели на потяг станції, потім чоловіків відокремили від жінок і дітей. 
Всіх заштовхнули вагони поїзда. Ходили чутки про те, що поїзди везуть людей до таборів смерті. Через кілька місяців ми помічаємо, що люди тікають через пшеничні поля, ми вирішили зробити те ж саме. Вдень ми бігаємо і ховаємося в полях. Коли ми підемо повертаючись додому вночі, дізнаємося, що були скоординовані дії (лапанки), коли вони просто хапали будь-якого єврея, якого бачили, і відводили до влади. Знову приймаються нові правила. Нам наказано мати при собі посвідчення особи з фотографією.
Через наше місто щодня проїжджають потяги з десятками євреїв. Деякі люди вистрибують з поїздів і тут же розстрілюють. Деякі виживають після поранень, а деякі втікають. Вони знаходять притулок у деяких єврейських родин. Українська та німецька поліція продовжує перевірку документів. Будь-кого без посвідчення особи застрелюють. Щодня ми чуємо про те, що інше місто стає "Юденфрей (JUDENREIN). Кожен день стає все страшнішим і страшнішим. 
Так ми дожили до листопада 1942 року. З іншого боку, «арійці» мають усі права.
15 листопада 1942 року якийсь українець Волос подає прохання переїхати до нас. 17 листопада нам наказано виїхати протягом 24 годин. Те ж саме сталося і з моєю тіткою, кілька днів тому переїхала до нашої бабусі. Ми всі повинні переїхати з бабусею. Чотири родини живуть в одній квартирі. Тут дуже людно і це відчувається, що гірше бути не може.
22 квітня, у п'ятницю, ми дізнаємося, що єврейський квартал обгороджено колючим дротом. Було створено гетто. Кожному єврею було наказано переселитися в гетто. Ця новина налякала нас. Мій батько вирішив не переїжджати в гетто. У суботу ввечері він ризикує і їде в село. Зустрічається з парою фермерів. Він укладає угоду з одним поляком та одним українським фермером. 
Вночі приїжджають з возами до нас додому і ми даємо їм усе, що ми маємо. Вони домовилися, що ми приїдемо ховатися на їхню землю. Батько з братом йшли до українського чоловіка, а мама зі мною та тіткою до польського. Дядько їхав в інше село.
У неділю вранці сусід розбудив нас новиною про те, що в село і місто наближаються німці, щоб затримати нас. Ми втекли з нашої хати і натрапили на ліси. Ми побігли вглиб лісу. Почався сніг. Було холодно. Ми не були одягнені досить тепло. Батько згадував, що він знав фермера, який жив на тому березі лісу. Його звуть Пікула. Ми проводимо дві ночі в його сараї. На новину про те, що дія закінчилась, ми повернулися додому.
Повернувшись додому, ми знаходимо все розкидане, розбиті вікна, двері штовхнули. На вулицях лежать мертві тіла...." 
Далі буде ...
Переклад з англійської мови Дацик Марти.

Із щоденника Естер Борн (Вітлін)...

Ми вже раніше писали, що звернулися із проханням до Меморіального музею Голокосту в Вашингтоні щодо отримання цифрового варіанту щоденника жовківчанки Естер Борн. Відповідь прийшла досить швидко. Переклад розпочато... у 1942 році їй лише 9 років...
".. Я народилася в 1933 році в місті Жолкеві (Жовкві), неподалік від Львова. Я жила щасливо з батьками та братом. Життя здавалося досить безтурботним до 1939 року. Це був рік, що приніс багато жахів. Почалася війна і за десять днів з’явилися німці тут. 
Вони відразу почали цькувати і мучити єврейське населення. Євреїв міста охопила паніка. Дедалі більше лунали звуки частої стрілянини, що тримали нас у страху, усі були налякані.
Через три дні Червона Армія увійшла в місто. На короткий час життя ніби повернулося до нормального. Я навіть знову почала ходити до школи. У червні 1941 року над Жовквою почали кружляти німецькі літаки. Відчуття страху було непереборним..."
Далі буде..
Переклад з англійської мови Дацик Марта

Мойсей Фростіг - єврейський юрист та журналіст із Жовкви

Із нашого королівського міста походить єврейський правник, журналіст, редактор львівських журналів і газети "Chwila", діяч сіоністських організацій Мозес (Мойсей) Фростіг. Він народився у 1887 року ( за іншими даними 1885р. ) у Жовкві. Навчаючись у неповній гімназії у Львові, він приєднався до сіоністського руху, заснував молодіжну організацію Ceirej Syjon , яку очолював у 1906–1908 роках. Вивчав право у Львівському університеті. З 1910 р. — член ЦК Галицької сіоністської організації. Видавав у Львові: місячник «Морія» (1907–1909); Щоденник "Lemberger Togbłat".(1909–1926, якого він також був головним редактором); а потім «Der Morgen». Його публіцистика мала великий вплив на формування галицького сіоністського руху. У 1912–1914 рр. він присвятив себе організації товариства єврейських купців. Під час Першої світової війни намагався емігрувати до США; він був інтернований англійцями як підданий Австро-Угорщини. Був депутатом польського парламенту (1922–1927); він належав до єврейського гуртка . Помер 1928 року у Санремо.

«Позахмарники» із львівського «Засвіття»

Позахмарники (Płanetnicy) – саме таке визначення вживає Іван Лучук у статті «Польська грань львівської літератури» в інтернет-газеті Збруч; – це група молодих польських літераторів, що збиралась у віллі «Засвіття» (Zaświecie) в 1900-1905 роках. Назву групі дала Мариля Вольська. У слов’янській міфології płanetnicy – істоти, що перебувають в хмарах, поза ними, тож ця назва цілком відповідала членам групи.
Ядром групи були Мариля Вольська, Леопольд Стафф, Едвард Порембович, Остап Ортвін, Юзеф Руффер, Станіслав Антоній Мюллер.
Стоять (починаючи з правого боку): Юзефа Альбіновська, Йозеф Руффер, Станіслав Антоній Мюллер, Мариля Вольська; сидять: Остап Ортвін (в окулярах, з вусами) і Леопольд Стафф, поруч – діти Марилі Вольської.

Вілла “Zaświecie”

На схил неподалік Оссолінеуму (нині – бібліотека ім. Стефаника) провадили дві вузькі і круті вулички – Каліча і Цитадельна, що колись мала назву Фортечна. На місці, де вони сходились, стояв великий, гарний дім. У 1889 році цей будинок придбав відомий тогочасний підприємець, один із творців галицького нафтового промислу Вацлав Вольський. Купив для своєї молодої дружини Марії (Марилі) з Молодницьких Вольської. Дуже скоро вона стала душею цієї вілли.
Назву “Zaświecie” цей дім отримав також від Марилі Вольської. “Засвіття” – місце поза міським гамом, спокійне і затишне.
Вілла стала місцем зборів інтелігенції і творчої молоді, а також свого роду штаб-квартирою “Позахмарників”.
Сьогодні віллу “Засвіття” можна знайти за адресою вул. Каліча Гора, 24. Щоправда, існує також інформація про те, що це не вілла “Засвіття”, а новий будинок на її місці.

“Позахмарники” –хто вони?

Можливо, ця група не є найвідомішою і часто згадуваною, та до її числа належали видатні постаті. Вони збирались на віллі у Вольських і читали свої твори. Їхні зустрічі були наповнені душевністю і щирістю. щоправда, іноді траплялись і дружні літературні дискусії. Вони були в хмарах і їх не завжди турбувало те, що відбувалось на землі. “Позахмарники” не видали спільної збірки, проте якщо зібрати особисті збірки і книги членів групи, то вийде з того маленька бібліотека.
Джерело: Тут

Йозеф Руффер - письменник - "планетник" із Жовкви.

Відомий польський письменник Йозеф Руффер народився18 березня 1868 року у Жовкві. Закінчив гімназію у Львові. З 1896 року був студентом Львівського університету, вивчав філософію.
Закінчивши навчання в 1900 році був прийнятий на роботу в 4 Львівській гімназії, викладав латинську і польську мови. У 1907—1909 роках перебував у Кракові. В 1909 році одружився з Магдаленою Марковною. В 1912—1920 роках жив у Парижі, продовжуючи навчання в скульптурі. Одночасно працював бібліотекарем у Польській бібліотеці. Із Франції повернувся в 1920 році. Спочатку він був учителем середньої школи в Торуні, потім переїхав до Варшави, де в 1922—1924 роках викладав французьку мову в кадетській школі. Пізніше переїхав до провінції. Починаючи з 1936 року повністю зупиняється у написанні творів.
Протягом десятка років на рубежі 19-го і 20-го століть він був учасником поетичних зустрічей і дискусій групи, названої її учасниками «Планетники», з якими познайомився у Львівському університеті.
Група молодих польських літераторів «Płanetnicy» збиралася на віллі Марилі Вольської у 1900—1905 роках Члени групи не мали спільної програми, їх зібрання слугували передовсім для презентації власних творчих здобутків; частими на зібраннях були літературні дискусії.

Планетники» Стоять зліва на право: Юзефа Альбіновська, Юзеф Руффер, Антоні Станіслав Мюллер, Мариля Вольська, сидять:Остап Ортвін і Леопольд Стафф і діти Марилі Вольської

Помер в злиднях у Варшаві в 1940 році у віці 62 років.
Матеріали Вікіпедії.

Сьогодні у королівському день міста

Безсумнівно, це місто — найкраще місто на Землі-це місце для кожного з нас значить щось важливе, хтось тут народився і провів щасливі роки дитинства, хтось зустрів свою першу любов, хтось досяг своєї першої перемоги хто здійснив свою першу заповітну мрію. Друзі, всіх вітаємо з днем нашого міста і хочемо побажати мирного нам усім неба над головою, світлого блага, добра, взаємоповаги і чудових можливостей росту і розвитку.

Валентин Бек - антисеміт, що став праведником.

На Львівській 35 в будинку Мельманів оселився із своєю родиною (дружиною Юлією та дочкою Алою) чоловік, який врятував 18 євреїв, фольксдойче, тобто поляк німецького походження Валентин Бек.

Він до приходу німців  працював у Мельмана і мав славу п’яниці та антисеміта. Що змусило цього чоловіка ризикувати не лише власним життям, але й життям родини? Клара у щоденнику пригадувала «...було так, що після приходу радянської влади у 1939 році один з офіцерів погрожував Беку через його німецьке походження. Мовляв, що то за прізвище у тебе таке, поїдеш до Сибіру. І власник олійні Мельман, у якого працював Бек, викупив його. А 1941 року вже фабрикант звернувся до фольксдойче і запропонував йому залишити свій будинок за умови, що у підвалі буде бункер, де ховатимуться євреї. Валентин Бек погодився і оселився в помешканні разом з дружиною та донькою. Загалом у підвалі жили 18 людей».

фотографії з книги "Війна Клари"

Сам Валентин Бек працював комірником у німців – завідував складом горілки. У будинку на Львівській 35 часто бували солдати Вермахту та офіцери СС. Клара Крамер у своїй книзі так описувала бункер: "Місця там було не більше, ніж у стійлі коня. Бек приносив їм їжу – хліб та картоплю".

Коли Жовква була звільнена від німців і в місто повернулися радянські війська, настав час Клари врятувати Валентина Бека.

із книги "Війна Клари"

1944 року порядки помінялися. Клара, коли жила у підвалі, вела щоденник. Представники радянського військового командування почали розбиратися – хто є хто, і зацікавилися Беком, який працював на німців. Його вже мали відправити до Сибіру. Тоді Клара взяла свій щоденник і понесла його коменданту міста. Комендатура знаходилася на нинішній вулиці Воїнів УПА, колишній фінансовій дирекції міста. Офіцер прочитав той щоденник і дав команду Бека не чіпати. Згодом фольксдойче разом з дружиною виїхав до Польщі, у Катовіце. Сьогодні вони є у списку «Праведників народів світу.

Життя у бункері: Війна Клари.

У будинок Мельманів на Львівській 35 заселяється фольксдойче, тобто поляк німецького походження і звали його Валентин Бек. До приходу німців він працював у Мельмана і мав славу п’яниці та антисеміта. Цей чоловік міг обрати будь який будинок для поселення у місті. За попередньою домовленістю з Мельманом Бек обрав саме вищезгаданий будинок. У ньому кілька єврейських родин підготували бункер для переховування. Загалом у підвалі жили 18 людей. Будинок фабриканта один із небагатьох у місті на той час мав внутрішню вбиральню. Вночі відходи життєдіяльності виносили і виливали у внутрішній туалет. Це дозволило не виходити на вулицю. 
Це відомий будинок – через дорогу від церкви Святої Трійці, біля колишнього консервного заводу. Там сьогодні живуть дві сім’ї. В одній з кімнат у паркеті вирізали плиту. Вона була дуже добре замаскована. Плита піднімалася і там ховалися люди.
фото з музею у Жовкві.
Сьогодні вона  демонструється у Музеї Голокосту в Нью-Йорку. У 2007 році Клара Крамер приїжджала до Жовкви. Ходила у той будинок, спускалася у підвал.
У наступному дописі читайте про Валентина Бека і його роль у цій історії.


Джерело фотографій: із книги "Війна Клари"

Клара Шварц - дівчинка із Жовкви.

Клара Шварц Крамер – донька єврея-фабриканта, народилася 1927 року у нашому місті. У Клари була сестра Маня, яка загинула у 1942 році під час пожежі в будинку на Львівській 35. Вона вибігла на вулицю, де її зловили підлітки, прихильники нацизму та здали німцям. Невдовзі її розстріляли.
Матір Клари  Салця походила із родини Райцфельд. Появі спогадів Клари про довоєнну Жовкву, стосунки євреїв, поляків, українців, єврейські родинні історії, страхи Голокосту, ми, певною мірою, маємо завдячувати саме Салці Шварц.
Фото обкладинки книги "Війна Клари".
До 1939 року родина Шварц вела спокійне життя, діти ходили до школи, батько працював на олійні з Мельманом. Родина проживала у будинку, який сьогодні є медичною лабораторією. Дитинство було безтурботним із друзями та однокласниками.
Цю ідилію порушила Друга світова війна, особливо 1941 рік. Прихід німців ознаменував кінець щасливого життя. Родина Шварців залишає свій рідний будинок та переховується у будинку неподалік. Цей будинок належав родині Мельманів, що мали поблизу олійню, у якій працював Шварц. У місті німці створили гетто, куди були переселені більшість жовківських євреїв. Родина Мельманів і Шварців розуміла безвихідь становища. Загроза смерті все більше накривала маленьке містечко на Львівщині...



Клара Крамер після війни опинилася в таборі для переміщених осіб в Австрії. Там вона зустріла свого майбутнього чоловіка. 1949 року вони побралися і виїхали до Ізраїлю, де народилися двоє їхніх дітей. А 1957 року родина перебралася до США і оселилася в місті Елізабет. Померла Клара 11 вересня 2018 року.
Джерело фотографій: із книги "Війна Клари"

Новий - 5784 рік за єврейським календарем.

Від 15 вересня до вечора 17 вересня цьогоріч євреї відзначають свято Нового року – Рош га-Шана. Дата Рош га-Шана не є сталою – євреї святкують його в перший і другий дні місяця Тішрей (тішрі) за єврейським календарем (вересень–жовтень).
Для довідки
Рош га-Шана належить до найбільш важливих єврейських свят. З івриту це слово перекладається як «голова року». У цей день євреї пригадують сотворіння світу та людини, а також аналізують рік, що минув і чи був він достойно прожитим. Прийнято також планувати майбутнє.

Кадастровий план Жовкви 1854 року

Джерело Тут

Населення Жовкви на перехресті століть.

Наведені статистичні відомості про населення Жовкви від 1787 р. до 1910 р. засвідчують спершу певну стагнацію в його прирості (1787–1862 рр.), а згодом стрибкоподібне зростання (1880–1910 рр.), що пояснюється модернізацією всіх сфер життя галицького соціуму, яка була спричинена промисловим розвитком краю.
Чисельність мешканців міста збільшувалася насамперед за рахунок українців, кількість яких зросла протягом 1862-1921 рр. на 1 375 осіб (205 %), тоді як поляків на 1 026 (97 %), а євреїв - на 1 058 (40%). У цей період пропорцiйнiсть між кількісними показниками місцевого населення за етнічною належністю змінюється в напрямку збільшення української частки, натомість єврейська зменшується, однак чисельно й далі домінує. Таку тенденцію, зокрема, відображають дані переписів останньої чверті XIX - початку ХХ ст. (табл. 2)
Ця етнічно-конфесійна структура в різних частинах міста була неоднаковою. Так, згідно з інформацією, наведеною в табл. 3, 1890 р. в середмісті юдеї кількісно перевищували християнське населення в сім разів. Вони заселяли північно-східні та південно-східні приринкові парцелі, а також дільницю південніше Львівської вулиці. У плані домінування євреїв етнотопографія середмістя Жовкви, як і інших міст Галичини, залишалася незмінною до середини ХХ ст.
Євреї також складали бiльшiсть населення Львівського та Туринецького передмість (українці (греко-католики) - на широкому та Глинському передмістях і у Винниках). Представників цієї національності в Жовкві було багато віддавна. Як дізнаємося з інвентаря поголовного податку 1 січня 1765 р., в місті налічувалося 1 815 юдеїв: у середмісті - 1 185 (65,28 %), на Краківському (Глинському) - передмісті - 133 (7,32 %), а Туринецькій вулиці та Львівському передмісті - 497 (27,38 %). За відомостями військових конскрипційних переписів населення, в Жовкві 1799 р. мешкало 2 200 (49,67 %) євреїв, 1816 р. - 1 702 (44,62 %), а 1824 р. - 1 657 (43,26%). У статистично-
топографічному описі Жовківського циркулу 1811 р. вказано 4 048 жителiв мiста, з них 1 704 юдеї (42,09%), 1 493 греко-католики (36,88 %), 836 римо-католиків (20,65%) та 15 протестантів (0,37 %). Ці цифри менші, ніж у поголовному реєстрі 1765 р., проте й вони фіксують великий відсоток юдеїв у порівнянні з християнами греко-католицького та римо-католицького вiровизнань. На середину XIX ст. частка євреїв у Жовкві вже перевищила 50% (див. табл. 2).
Кількісне співвідношення між окремими національними групами Жовкви міжвоєнноï доби можна визначити за допомогою державного перепису 1921 р. Однак наведена в ньому статистика насправді не відображає реальноï картини, оскільки дані рубрик «національність» та «рідна мова» зазнавали масового спотворення польськими переписними комісарами (з політичною метою). З огляду на недостовірність цієї інформації ідентифікації мешканців міста використовуємо віросповідний критерій. Отже, якщо вважати, що римо-католики - це поляки, греко-католики — українці, а юдеї - євреї (усвідомлюючи, звісно, що ці поняття повністю не збігаються), то етнічний склад населення Жовкви 1921 р. був таким: римо-католиків - 2 080; греко-католиків - 2 045; юдеїв - 3 718; євангелістів - 21, православних - 3 (див. табл. 2). Перепис 1931 р. не містить відомостей про етнічну належність жителів міста. Наступні дані цього типу подає вже німецька статистика: восени 1941 р. в окупованій Жовкві нараховувалося 4 686 (44,0 %) євреїв; 3 539 (33,2 %) українців, 2 347 (22,0%) поляків, 50 (0,5 %) - німців, 20 (0,2 %) - росіян; шість - швейцарців та п'ять - чехів.
Національний склад населення міста після Другої світової війни докорінно змінився. Внаслідок винищення євреїв нацистами 1943 р. та вимушеного переселення поляків до Польщі в 1944-1946 рр., серед місцевого люду почали переважати українці. Кількість жовківчан зростала за рахунок переселенців з околиць Любачова й Томашова. Решта новоприбулих - це здебільшого українція з УРСР та інших республік СРСР, котрі потрапили до міста в процесі його радянiзації. Це військові, службовці, робітники, представники інтелігенції, які уособлювали радянську владу.
Джерело тексту: Атлас українських історичних міст. Т.3. Жовква. - Львів, 2016. -С.19-21.

У жовтні у нашому місті безкоштовні екскурсії втраченим єврейським штетлом.

Роздуми з Кларою про образ українців у книзі.

У спогадах Клари Крамер період окупації і вбивств жовківських євреїв посідає головне місце. Тож «Війна Клари» є ще одним безцінним джерелом для нас, якщо ми хочемо знати правдиву історію Голокосту на українських землях, зокрема про події у Східній Галичині та безпосередньо в Жовкві. Проте ми маємо усвідомлювати, що будь-яке джерело є глибоко індивідуальним і суб’єктивним поглядом на висвітлені в ньому події. Клара дивилась на страхіття окупації очима молодої дівчини, що зростала в єврейській родині, в якій були свої сталі, часто-густо стереотипні погляди на оточення. Крім того, на оціночні судження Клари, безумовно, вплинула підліткова травма, яку вона отримала, перебуваючи в сховищі, в постійній атмосфері страху, невизначеності й невідомості, під час депортацій і вбивств людей. Усе це разом позначилося на її баченні й оцінках тих жахів, свідком яких вона стала і про які все життя пам’ятала. Для нас важливо зауважити ці перебільшені оціночні судження, звинувачення або негативні стереотипи, про які пише авторка у своїх спогадах, для того, щоб «Війна Клари» не втратила свого значення як історичне джерело. 
На жаль, у тексті спогадів змальовано негативний колективний образ українців (авторка приписує їм усі жахливі риси, які тільки можна собі уявити), що не відповідає дійсності. (Щоправда, наприкінці книжки Клара Крамер згадує, що її гостинно прийняла в Жовкві українська родина у 2005 році, під час її подорожі до України.) Клара, фактично, вважає, що українці були не лише співвинуватцями у вбивствах євреїв нацистською окупаційною владою, а й ініціаторами таких злочинів, навіть більше, ніж самі окупанти. Певна річ, це не так, як очевидно й те, що частина поляків і українців брали участь у Голокості у Жовкві. Однак у жодному разі не можна покладати відповідальність на всіх. Під час нацистської окупації у Жовкві діяла українська поліція, що допомагала Вермахту і підрозділам СС у депортаціях і вбивствах євреїв, проте до неї, звісно, не належала вся українська громада міста. Для Клари всі українці є націоналістами, що також викликає величезний сумнів і не є історично достовірним. Тим більше авторка згадує (на жаль, лише двічі) про українця Павлюка, який першим запропонував допомогти усій родині Шварців урятуватись від переслідувань окупантів і готовий був прийняти до себе в родину єврейську сім’ю, хоча у нього самого було шестеро дітей.
Важливо пам’ятати, що спогади Клари Крамер, як і велика кількість інших свідчень тих, що пережили жахи Голокосту, базуються на власному, переважно трагічному досвіді та є суб’єктивними, як зрештою і будь-які мемуари. Проте, якщо хочемо знати правду про ті часи, ми маємо говорити, писати, не приховувати різні персональні історії та досвід, навіть найважчі та неприємні для нас...
Як і у всій Східній Галичині, у Жовкві був тісний вузол соціальних взаємин між євреями, поляками та українцями. За польським переписом 1931 року, у містечку, де жили не менше ніж 11 тисяч мешканців, було 40 відсотків євреїв, 35 – поляків і 25 – українців. Було насичене і взаємопов’язане економічне, політичне, соціальне і культурне життя.
Єврейське обличчя Жовкви до війни було вагомим. Батько Клари, Мейр Шварц, який мав у спільному володінні місцеву олійню, влучно, однією фразою схарактеризував палітру єврейського життя містечка: «На п’ять тисяч євреїв ми мали десять тисяч думок!». У Жовкві, як і у всій міжвоєнній Польщі, діяла велика кількість дуже різних єврейських політичних і релігійних організацій: сіоністських, комуністичних, соціалістичних, хасидських, ортодоксальних. Клара пише, що тодішня Жовква була такою собі «оазою» в «антисемітській Східній Європі».
Зі спогадів ми можемо також уявити життя у Жовкві у 1939–1941 роках, за «перших совітів», як називають радянську окупацію Східної Галичини, що тривала від вересня 1939 року (з початку Другої світової війни) до червня 1941 року. Клара прихід росіян влучно назвала «сірим режимом. «Сірий режим» кардинально змінив життя міста, зокрема єврейської громади. Євреї боялися молитись, навчатись, розмовляти рідною мовою. Окупація Жовкви Вермахтом і нацистськими каральними підрозділами СС тривала від 29 червня 1941-го до 28 червня 1944 року. Єврейське життя цього галицького міста було знищено.
У 18 розділах «Війни Клари» авторка розповідає про 18 місяців, упродовж яких 18 людей ховались у будинку Беків у земляному бункері, що мав площу три квадратних метри і півтора метри завглибшки. І кожен день для кожного з них міг бути останнім... Вони постійно голодували, постійно оплакували близьких і постійно боялися. Люди боялися інших людей...
Із величезної довоєнної громади Жовкви врятувалися лише один відсоток тих, що пережили...74 особи...

"Війна Клари" - історія жовківської дівчини про дивовижний порятунок від нацистів".

"Війна Клари це простір для справжніх роздумів, що дають можливість через складну, трагічну персональну історію людини, сімейну історію відчути історичний контекст епохи, спробувати усвідомити, що тоді трапилося з людьми, які не мали життєвого вибору, бо усім їм загрожувала смерть. Відчути контекст епохи, у якій, фактично, не залишилось місця гуманізму.
Після того як нацисти захопили Жовкву, життя п’ятнадцятирічної єврейської дівчини Клари змінилося назавжди. Коли навколо почалися вбивства й депортації містян, родина Клари та ще дві сім’ї сховалися у саморобному бункері.
Через шістдесят років Клара написала це надзвичайне свідчення. «Війна Клари» – це справжня історія про надію та виживання вісімнадцяти євреїв нашого міста.

Францішек Коцімський - архітектор бювету у Моршині.

Із Жовквою пов'язаний шлях відомого польського архітектора Францішека Коцімського. 
Він народився 24 травня 1905 року у нашому місті. Невдовзі навчався у Львові за спеціальністю архітектура. Францішек є автором чималої кількості споруд та будівель, зокрема, універмаг у польському місті Щецині та відомої туристичної принади Моршина - бювету питної води.
Бювет у Моршині.
Джерело: тут

Гаврило Бідолах - сподвижник друкарської справи у Жовкві.

13 вересня 1942 року в Жовкві упокоївся в Господі монах Герман Гавриїл Бідолах #ЧСВВ, друкар, видавець і перекладач, довголітній директор жовківської василіянської друкарні. Розповідаємо про цього ентузіаста друкарської справи, який чимало життєвого шляху присвятив нашому місту.
Гавриїл Бідолах народився 22 липня 1869 року в с. Рожнів Снятинського повіту. 29 квітня 1894 року вступив до Василіянського Чину на новіціят у Добромильський монастир. Його магістром був о. Андрей Шептицький. На облечинах отримав монаше ім’я Герман. Після новіціяту направлений до Жовкви вивчати друкарську справу. 30 січня 1898 року склав перші монаші обіти, а вічні 11 лютого 1901 року в Жовкві на руки о. Луки Лащика, ТІ. Починаючи з 1895 року і аж до початку Другої світової війни з невеликими перервами (один рік у Бучачі при василіянській гімназії; військові дії Першої світової та польсько-української воєн, першої радянської окупації) бр. Герман працював у василіянській друкарні в Жовкві.
Директор друкарні брат Герман Бідолах сидить 3-й зліва-направо.
 У 1907-1908 роках перебував у Сполучених Штатах Америки, куди поїхав, супроводжуючи першого єпископа для українців греко-католиків у США вл. Сотера Ортинського. З цього періоду залишив цікаві спогади із життя українських емігрантів. У Жовкві працював у канцелярії друкарні, виконував обов’язки префекта та директора друкарні. У 1939-1941 роках керував друкарнею в м. Ярослав (Польща).
Помер 13 вересня 1942 року в Жовкві, похований на василіянській дільниці міського кладовища.
Напис на могилі бр. Германа Гавриїла Бідолаха - Жовква, міський цвинтар, 19.06.2010
За весь період праці на друкарні безпосередньо брав участь у друці понад 500 видань. Дописував до василіянського часопису «Місіонар». Переклади з німецької мови публікував під псевдонімом Іван Бідний.
Див. про нього статтю о. Климентія Стасіва, ЧСВВ і Ярослава Серкіза "Гаврило Бідолах – великий подвижник друкарської справи"

Колись у Жовкві була вулиця... доктора Мушкета.

Люди надають сенс і красу містам. І йдеться не лише про архітекторів чи будівельників, їхні знання, уміння та мистецьке бачення, а про тих, хто творить історію міста. Багато хто залишає на ньому свій незабутній слід. Про деяких часто згадують, пишуть біографії, називають площі та вулиці; інші залишаються лише в пам'яті родини...
вул Львівська в Жовкві
Був 1924 рік, сонячний день – субота, 21 червня. Того дня у Жовкві відбулася незвичайна церемонія в історії міста: тимчасова міська адміністрація призначила директора загальної лікарні д.м.н. Кароля Мушкета. На знак визнання його 50-річної наполегливої ​​та плідної громадської праці як лікаря, головного лікаря та багаторічного міського радника, Кароль Мушкет отримав звання почесного громадянина та названо вулицю Шпитальну на його честь. Того дня опівдні зал засідань міської ради був заповнений гостями – представниками місцевої влади, духовенством обох обрядів, представниками полку, що дислокувався в місті, членами Адміністративної ради Тимчасового міського управління, представниками громадських організацій та ізраїльська громада. До іменинника звернувся урядовий уповноважений пан Станіслав Горецький, нарешті, вручивши йому вражаючий диплом почесного громадянина, розроблений Рудольфом Менкіцьким, куратором Національного музею. Яна ІІІ Собеського в декоративній палітурці палітурної майстерні Олександра Семковича зі Львова. Радник Савицький виступив також від імені Сокола і Крайової Організації, а п. С. Зіммельс від імені ізраїльської громади. Дуже зворушений іменинник, відомий у місті своєю скромністю, подякував йому за визнання та шану. Далі вся присутність вирушила на вулицю Шпитальну, де відкрили табличку з назвою «Вулиця Др. «Чарльз Мушкет». Мабуть, пізніше доктор Мушкет, також відомий своїм гумором, казав саркастично: Раніше євреї розливали горщики на Львівській, а тепер розливають на Доктора Мушкета . Це не була вражаюча вулиця, і сама лікарня не була вражаючою будівлею.
Karol Józef Muszkiet прибув до Жовкви в 1874 році, призначений Крайовим департаментом лікарем, що призначав рецепти. Він приїхав зі своїми скринями та родиною, не кажучи вже про заміжню дружину Ядвігу Анну, уроджену Махнєвич, і тещу Леопольдину, уроджену Козловську Махнєвич, вдову Яна, урядника Лежайського маєтку. Кароль і Ядвіга зустрілися в Кракові. Це молодий 28-річний доктор медичних наук, на той час вже «магістр акушерства» і 2 роки асистент проф. Лучан Ридель в офтальмологічній клініці Ягеллонського університету; вона щойно закінчила Жіночу вчительську семінарію в Кракові. Вони склали обітниці перед вівтарем у церкві св. Святого Стефана в Кракові. Через рік у Жовкві народився їхній первісток – Станіслав, а потім Ядвіга та Кароль. Сім'я Мушкетів жила в будинку на вул. Lwowska 25. Протягом 11 років господиню будинку підтримувала і переживала її мати - Леопольдина Махнєвичова. Пані Леопольдина швидко стала відомою з найкращого боку жовківської громади, а коли вона померла в грудні 1885 року, її згадували як «жінку великої праці та славних домашніх чеснот». Частий гість у домі пана. Мушкет був молодшим братом Ядвіги – талановитим учнем Краківської школи образотворчого мистецтва, учнем Яна Матейка, Францішека Яна Махневича, і оскільки на той час він ще жив на території школи, він у 1883 році вступив на навчання до Akademie der Bildenden. Кюнсте в Мюнхені на курс проф. Олександр Вагнер, дав адресу в Жовкві на вул. Львів як ваш дім. Францішек приїжджав сюди на тривалий час, мабуть, захоплюючи олівцем і пензлем не один куточок Жовкви. Серед них православна церква Святої Трійці - акварель, яку придбало Товариство образотворчого мистецтва в Кракові, а потім було передано на лотерею, організовану для його членів у березні 1891 року у виставкових залах у Сукенніце. Щасливим власником акварелі став невідомий член Товариства, мешканець Львова, який придбав квиток № 5165..
Весілля доктора Кароль Мушкет з Ядвігою Махневичувною – запис у Liber copulatorum

Ядвіга Мушкетова не стала працювати вчителем (наскільки відомо на даний момент), вона зайнялася вихованням дітей і веденням будинку. Однак вона померла молодою, у віці 39 років, у 1892 році. Вона не дожила до одруження своєї єдиної дочки Ядвіги з Рудольфом Альцнером, поручником 4-го уланського полку. Доктор Мушкет дожив до глибокої старості вдівцем… (в наступному дописі цікава історія про любовні романси Мушкета)
Розташування загальної лікарні в Жовкві на кадастровому плані

Лікарня в Жовкві, яка існувала з 1844 року, перебувала в досить жалюгідному стані, коли доктор Мушкет зайняв посаду головного лікаря. Санітарний інспектор національних лікарень д-р Ян Стелла-Савіцький («полковник Страус» у січневому повстанні 1863 р.) писав в одному зі своїх звітів:"Два роки тому (1872 р.) Жовківський шпиталь перебував у такому жалюгідному стані, що в своєму звіті я не вагаючись зазначив, що, незважаючи на відповідну будівлю, він не мав жодних умов для існування як лікувального закладу (...) Не було ні відповідного лікаря, ні менеджера, ні білизни, хірургічного обладнання та інструментів, а встановленого податку було недостатньо для утримання пацієнтів. Завдяки енергійній праці Високого Крайового Відділу сьогодні ця лікарня стала одним із найкращих наших лікувальних закладів у Галичині. Головуючим призначено талановитого, працьовитого і сумлінного лікаря; було організовано правління, покращено будівлю, найбільшу увагу приділено харчуванню, одягу та лікуванню хворих, забезпечено необхідним інструментом, покращено контроль і завод вийшов із занепаду. Найбільшим внеском у покращення закладу було призначення д-ра Muszkiet головним лікарем (...) Слава про його дбайливе та вміле лікування хворих у закладі приваблювала хворих звідусіль. (…) Два роки тому в лікарні не було більше 8 пацієнтів– 12 хворих, і сьогодні вона вже не вміщує всіх, хто шукає там допомоги чи порятунку .
Ян Стелла Савіцький, лікарняний інспектор

Варто зазначити, що лікарня була поставлена ​​на ноги не лише завдяки енергії та ентузіазму д-ра. Мушкета, це було б неможливо без зусиль міського голови, нотаріуса Антонія Нементовського та його заступника Францішека Зонера (Zonner) і члена Шпитальної ради, тодішнього вікарія о. Ізидор Саковський. Незабаром було прийнято рішення про розширення лікарні. Це передбачало створення палати для божевільних і переведення частини хворих із Кульпаркова під Львовом до закладу в Жовкві. Спочатку біля старої лікарні орендували будинок за 100 рейнських злотих на рік, у якому розміщувалося 12 ліжок для реконвалесцентів після хірургічних втручань, а потім ґміна взяла позику (виплачувалася з отриманих на лікування сум) і розпочала будівництво. Нова одноповерхова будівля в тильній частині саду колишньої лікарні на 60 пацієнтів. Кімнати чисті, охайні та добре провітрювані; хворих дбайливо і вміло лікують, на складах охайно; господарські приміщення чисті та без запаху; харчування хворих відмінне; білизна та спорядження, якими користуються сифілітики, окремо від білизни та спорядження інших хворих; є належне приміщення для зберігання речей пацієнтів на горищі. У дерев'яній будівлі в саду зробили піч і влаштували дуже хорошу пральню . Як бачимо, за нового «правила» доктора Мушкета лікарня керувалася зразково. Ходили чутки про те, що хворі не харчуються, але перевірка їх не підтвердила. "Я радий повідомити Вищому національному департаменту, що ці чутки неправдиві та безпідставні. Хворі люди масово тягнуться до лікарні, як ніколи, адже в закладі вони отримують умілий і людяний догляд та найретельніший догляд. Ненормальних тримають і годують дуже добре, їжа в них така сама, як і в Кульпаркові; страви на кухні готують смачно, а в коморі - найкращої якості. Пацієнти виглядають добре, вони одягнені дуже чисто та охайно, навіть краще, ніж у Кульпаркові, тому що вони отримали нові куртки та панталони з дуже гарного та міцного матеріалу" - писали в тодішньому звіті.

Говорячи про прибудови: це завдяки зусиллям Dr. Мушкета використовувався в сучасному на той час Жовківському госпіталі, а система стволів гейдельбергського типу виглядала практичною (хоча дехто сумнівався, і, наприклад, у львівській лікарні її мали модифікувати). Крім того, для економії, за його рекомендацією, місцевим майстрам було дозволено виготовляти деякі хірургічні та перев'язувальні інструменти.
Кароль, син Др. Karol Muszkiet серед випускників CK Junior High School. Францишки Юзефи у Львові (власниця Йоля Ліпінська)

У 1919 році в лікарні було 120 ліжок, з яких аж 50 були призначені для венеричних хворих, оскільки ця проблема в той час зростала через поширення проституції, а отже, збільшення кількості захворювань як серед жінок " легкої моралі» і солдат. Австрійська військова влада, як зазначив д-р Muszkiet у часописі Національного Товариства Червоного Хреста «Walka o Zdrowie», що виходить у Кракові, займалася цим питанням тимчасово, тому він закликав до запровадження суворого медичного нагляду та централізації зусиль. Державним лікарням, у тому числі Жолкевському, було важко впоратися з напливом хворих на венеричні захворювання через брак спеціалістів і лабораторного обладнання, а також тривалий час лікування та відновлення.

Той, хто думає, що доктор Мушкет мав на увазі лише лікарню, помиляється. За фахом і посадою він також намагався дбати про здоров’я мешканців як багаторічний депутат міської ради, звертаючи увагу, серед іншого, на: увагу до якості питної води та стану водогону.
Доктор Мушкет на багато років залишився у вдячній пам’яті своїх пацієнтів, які, як це було прийнято раніше, не раз писали в місцевій та львівській пресі, дякуючи йому за допомогу, щедрість і ефективність. "Кілька тижнів тому наш 4-річний син захворів на енцефаліт. Багато чувши про чудові медичні знання доктора Мушкета з Жовкви та його надзвичайної ревності в лікуванні ввірених йому хворих, ми йшли до нього з повним довір’ям. Доктор Muszkiet не тільки відмовив нам у допомозі, але з невтомним завзяттям присвятив себе турботі про нашу дитину, і після шести безсонних ночей на ліжку хворого успішно вилікував її від такої тяжкої хвороби. Оприлюднивши цей вчинок для громадськості, ми не лише віддаємо борг вдячності доктору Мушкету за порятунок нашої дитини, але й вважаємо своїм обов’язком сумління віддати належне його відданій праці, яка перевищує стандарти звичайних обов'язків, і нехай воно знайде якомога більше послідовників!"- витяг із тодішньої преси.
Інший вилікуваний завершив: нехай Провидіння якнайдовше береже Його для стражденного людства – Станіслав Вікторович.

Цвинтар у Жовкві... Десь тут похований доктор Кароль Мушкет; десь тут спочиває його дружина – Ядвіга; тут також знайшла свій останній спочинок свекруха доктора Леопольдина, уроджена Козловська Махнєвичова. 
Вулиці д-ра Кароля Мушкета в Жовкві вже не існує...Сьогодні вона знову називається Шпитальна, на якій і досі є шпиталь, правда реконструйований. Вулиця Мушкета залишилася лише в пам'яті та у вставках довоєнних газет.
За матеріалами польських інформаційних джерел kurier galicyjski

11 вересня 2018 відійшла у вічність Клара Шварц Крамер.

Далеко за межами рідної Жовкви у США померла Клара Шварц, яка стала автором щоденника про наше місто в роки другої світової війни.

"Танго смерті" у Янівському таборі і жовківський в'язень № 5640: історія однієї світлини.

За фотографію, яка перед вами, читачу, свого часу сплачено було найвищу ціну — людське життя. Коли під час обшуку її знайдуть, фотографа, котрий з вікна другого чи третього поверху потай зняв цю сцену, повісять. Під шибеницею примусять грати отих, навіки збережених об’єктивом його «лейки», музикантів, а в нього самого, вже мертвого, метатимуть і метатимуть ножі.
Шанувальники музики… Ось вони на давньому фотопапері. За оркестрантами. Шестеро групкою за жвавою, мирною ніби балачкою. Два кашкети з високими наголовками — офіцери. На одному світлий, з голочки, френч, руку із затиснутими в долоні бездоганними рукавичками він заклав за спину. Ще четверо в чорних мундирах СС і чорних пілотках.
А помста катів була така навіжена, бо сміливець наважився зафіксувати на плівці дещо страшніше, ніж просто оркестр за грою, — те, що вони воліли б назавжди приховати від світу. Так, той оркестр і справді диявольська вигадка: і диригент, і скрипки, і барабан, кожний без винятку інструмент — в’язні і тільки в’язні. А грати його примушували під час страт та екзекуцій…
Табірний оркестр у Янівському таборі. Із матеріалів Нюрнберзького процесу
Поряд з оркестром з’являться і три герої, яким пощастило вціліти в тому пеклі, — Поет, Майстер і Тесля. Тавровані гітлерівцями, мов худоба, — номерами. А саме:
№ 9264 — Микола Євгенович Петренко, поет зі Львова,
№ 5640 — Зиґмунд Самсонович Ляйнер, майстер цеху з райцентру Нестеров,
Степан Якович Озарко, тесля з містечка Галич, — номера не пам’ятає.
У кожного була своя дорога до пекла, що йменувалося Янівським концтабором... Про історію в'язня № 5640 читайте тут
Радянський документальний фільм "Вісім тактів забутої музики" 1982 р. У кадрі присутній Зигмунт Ляйнер
За матеріалами статті Вісім тактів забутої музики

Останній з жовківських євреїв.

Зигмунд Ляйнер
Зигмунд Ляйнер був одним із тих двох, що врятувалися від Голокосту і вирішили залишитися в Жовкві. Після війни виступав як свідок у процесах проти нацистських злочинців, залишив спогади, його свідчення також були записані на відео (USC Shoah Foundation Institute, № 40403).
Зигмунд Самсонович Ляйнер - єврей, уродженець Жовкви, в'язень Янівського концтабору у Львові. Разом з двома українцями спромігся на втечу з концтабору, під час якої втікачі вбили охоронця. За спогадами одного ще до тепер живого очевидця, Ляйнер був одним із охоронців єврейської поліції у Яневі. Очевидець "танго смерті". Після втечі Ляйнер переховувався в Жовкві в місцевої українки Співанкової. До речі, головним прокурором на процесі був сер Герш Лаутерпахт, вихідець з родини жовківських євреїв. Маленька людина яка мала свою маленьку війну.
У 1990-х роках Ляйнер брав участь у відкриття кількох єврейських меморіалів. Його нащадки живуть у Жовкві. В музеї "Жовківська вежа" є його нічний світильник, а також менора яку він робив для меморіалу на місці масових розстрілів в лісі біля Жовкви.


Сильвестр Дрималик - жовківський лікар Народної лічниці.

«Усіх наук лікарських доктор Сильвестр Дрималик, ординуючий лікар «Народної лічниці» і Притулку для воєнних сиріт у Львові, мешкає при ул. Сикстуській ч.12 і приймає хворих щоденно від 10—12 перед полуднем і від 3-5 пополудні», — сповіщала львівська газета «Діло» 5 липня 1916 року. Ця звістка неабияк порадувала «підпольських» українських селян, для яких «Лічниця» була чи не єдиною надією на порятунок, там безкоштовно обслуговували незаможних. Після російської окупації 1914—15 років ця лікарня тривалий час стояла, ніби паралізована. Та ще й доктора Дрималика як «москвофіла» арештувала австрійська влада. Певний час його утримували у львівській фортеці, ще й збиралися перевезти до концтабору Талергуф. Російська ж влада, окупувавши у Першу світову війну Львів, не вважала Сильвестра Дрималика москвофілом. Навпаки, українську «Лічницю», в якій він працював, російськi війська пограбували, вивізши навіть простирадла.
Сильвестр Дрималик
Блискучий вчений, медик-практик, громадський діяч, доктор Дрималик усе своє життя працював на українській ниві. І відійшов у інший світ як військовик на службі. Він став жертвою сепсису, скалічившись, коли оперував у «Народній лічниці» убогу пацієнтку з провінції. Рідня лікаря залишилась без будь-якого матеріального забезпечення. Останніми його словами були: «Боже, Боже, я всіх рятував, а мене нема кому врятувати!»

Сильвестр Дрималик народився в 1855 році у родині священика в селі Туринка Жовківського повіту. Після народної школи закінчив у 1873 році академічну гімназію у Львові та медичні студії у Відні. Доктором медицини став у 1879 р. Усі екзамени, чи то в гімназії, чи на медичному факультеті, завше складав на «відмінно». У студентські роки став членом товариства «Основа». На той час у Відні було два українські студентські товариства — «Основа» і «Січ». Різниця між ними полягала, в основному, у прихильності до того чи іншого правопису. Члени «Основи» застосовували етимологічний правопис, а члени «Січі» — фонетичний, так що доходило й до суперечок. «Основ'яни» з часом обрали Сильвестра своїм головою. А в 1878-му за його ініціативою всі члени «Основи» вступили до «Січі» за умови вживання етимологічного правопису.

У «Січі» студент Дрималик був ще й диригентом хору. Вечорами «січовики» збиралися на диспути, читали вголос цікаві статті з газет і журналів, співали, танцювали й забавлялися. Незважаючи на короткий період членства, за велику активність і за заслуги в об'єднанні обох студентських товариств, у 1879 р. д-ра Сильвестра Дрималика загальні збори визнали почесним членом товариства «Січ». За 27 літ (1868—1895) діяльності Русько-Українського товариства «Січ» у Відні (така була його повна офіційна назва) почесними членами товариства було іменовано 50 чоловік, серед яких — Михайло Драгоманов, Іван Пулюй, Іван Франко, а також Євген Озаркевич та Іван Куровець з «Народної лічниці» у Львові. Пан Дрималик писав: «З нагоди 25-річного ювілею «Січі» заявлено, що лиш праця на народному грунті повинна бути для нас продуктивною й єдино бажаною, а зближення і погодження наших партій є можливе, якщо лише не будемо спиратися на екстремах».

Здобувши гарну освіту, доктор повернувся на українські терени, оселився у Жовкві. Там разом з адвокатом доктором Михайлом Королем створював основи для просвітянської та господарської ор- ганізацій, заснував кредитовий кооператив «Народний дім», «Читальню», «Жовківську Руську Раду». У 1882 році Сильвестр Дрималик одружився з Олімпією Пелех, донькою священика із села Мацошин, що на Жовківщині, і мав з нею трьох дітей: двох доньок і сина. Він був ще й талановитим музикантом і співаком, щовечора після праці сідав зі своїми дітьми біля фортепіано, разом з ними співав на кілька голосів духовні й світські пісні; навчав їх читати ноти. Дрималик також керував у Жовкві церковним хором, у якому співали і його діти. Був глибоко віруючим християнином. За заслуги перед церквою Папа нагородив його Римським орденом.

Пізніше д-р Дрималик оселився у Львові в будинку № 11 на вулиці Міцкевича. Цей будинок був власністю Українського національного музею (заснованого митрополитом Андреєм Шептицьким). На другому поверсі мешкав із сім'єю художник Олекса Новаківський (сьогодні там розташований музей митця), також мав свою майстерню художник Осип Курилас.

Мешкаючи у Жовкві, доктор Дрималик одразу ж здобув довіру пацієнтів і добре ім'я здібного лікаря й доброзичливої людини. Інколи не тільки не брав від убогих пацієнтів винагороди за лікування, а й давав їм гроші на медикаменти чи складні операції. Легші операції виконував сам (ох і перепадало ж не раз докторові від пані докторової за цю філантропію). У 1886 році доктора Дрималика призначили міським лікарем Жовкви.

Пан Дрималик був також членом ради і суду польської Східногалицької лікарської палати, так би мовити, лікарської «профспілки», що складалася з 13 членів та 13 заступників. Українців у цій організації було п'ятеро. Члени спілки обирали з-поміж себе управу, яка складалася із 7 осіб. З 1914 року аж до самої смерті (1923) в управі неперервно засідав тільки один українець — доктор Дрималик. Він належав також до Українського дієцезіального комітету опіки над воєнними сиротами у Львові, надаючи необхідну лікарську допомогу підопічним дітям. Цей комітет утримував сиротинець, де перебували та вчилися в школі українські діти, батьки яких загинули під час війни (у 1922 році в сиротинці перебувало 175 дітей). Сиротинець містився у будинку черниць, сестер-василіянок Української греко-католицької церкви.

Доктор Дрималик готував популярні медичні видання просвітницького характеру. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. він запровадив рубрику «Лікарська пошта» у декотрих просвітянських книжечках «Общества ім. Мих. Качковського», що містила відповіді-поради лікаря на листи пацієнтів. У 1906 р. вийшов друком його «Лікарський порадник в слабостях людей». Оскільки наклад цього видання швидко розійшовся, у 1921 роцi вчений-просвітянин видав його доповнену версію — «Порадник лікарський у всіх недугах людей», у якому використано найновіші на той час досягнення світової медичної думки. Книга була розрахована передовсім на сільську інтелігенцію, яка мала поширювати медико-профілактичні знання серед неписьменної частини селян. Посібник містив найповніший перелік домашніх засобів, якими слід було рятувати пацієнта до появи лікаря. І навіть тепер, 84 роки опісля, рекомендації д-ра Дрималика з надання першої допомоги не втратили своєї актуальності.

Свій «Порадник» 1921 року доктор доповнив своєрідною популярною медичною енциклопедією «Ілюстрований лікарський порадник». Однак передчасна смерть не дозволила йому побачити вихід її у світ. Тільки у 1926 році за редакцією д-ра Овчарського цей порадник видано під назвою «Лікарський підручник з ілюстрованим доповненням». У 1929 році побачило світ видання, яке містило працю Дрималика «Плекання дитини» (лікарський порадник для молодих матерів).

Сильвестр Дрималик був одним із засновників Українського лікарського товариства у Львові — УЛТ (офіційна тогочасна назва: «Руське лікарське товариство») у 1910 р., певний час був його головою. Метою УЛТ було згуртування лікарів-українців Галичини, збагачення їхнього духовного життя. Щотижня на засіданнях лікарі обговорювали тут наукові та професійні теми. Товариство видавало журнал «Здоровлє», присвячений санітарно-гігієнічним справам українського народу.

Під час Першої світової війни діяльність УЛТ майже згасла. Відновило свою роботу воно лише в 1919 році стараннями доктора Дрималика. Він запросив усіх лікарів-українців до Львова, де відбулися загальні збори, що відновили товариство. Тоді ж було вирішено видавати місячник «Лікарський вісник», який, з невеликою перервою, виходив аж до «золотого» вересня 1939 року.

Третій директор «Народної лічниці»

Сильвестр Дрималик також постійно працював лікарем і певний час керував «Народною лічницею» у Львові, яка була, за його словами, «культурно-патріотичною інституцією серед більшості чужих елементів населення міста Львова».
Народна лічниця
«Лічницю» створили у 1903 році за сприяння митрополита Андрея Шептицького для того, щоб українське населення Галичини отримало доступ до оздоровлення, а українські лікарі мали змогу працювати за фахом, не будучи полонізованими.

Після відступу російських військ (червень 1915 р). амбулаторія потребувала майже цілковитого відновлення, бо весь інвентар і білизну забрали із собою російські війська. Ще частину інструментів реквізували для потреб австрійського «Червоного Хреста». Доктор Дрималик став третім директором «Народної лічниці» (після Євгена Озаркевича та Броніслава Овчарського) і працював тут до самої своєї раптової смерті в 1923 році.

Незважаючи на свій гуманітарний характер, «Народна лічниця» ніколи не була тягарем для суспільства, бо утримувала себе сама. Після війни припинились усі державні та комунальні види допомоги. Найголовнішим джерелом доходів інституції стали добровільні пожертви пацієнтів та підтримка української громадськості. За почином пана Дрималика лікарі-члени Українського лікарського товариства погодилися відновити безкоштовні консультації для незаможних в амбулаторії. Доктор Дрималик був незадоволений приміщенням «Лічниці», тісним та незручним, і вже в 1920—1921 роках став мріяти про будівництво великої української лікарні з поліклінікою. Разом з лікарем Іваном Курівцем захопились вони цією думкою, і вже в 1921 р. на загальних зборах Товариства «Народна лічниця» постановили про початок збору коштів на будівництво такого шпиталю. Однак раптова смерть перешкодила Дрималику втілити цей задум. Ідею підхопив Іван Курівець, який став четвертим директором «Народної лічниці» — фанатичний звеличник, невтомний промотор будівництва української лікарні. Ця мрія почала здійснюватися у вересні 1930 року, коли освятили наріжний камінь майбутньої установи. 10 квітня 1938 року шпиталь прийняв перших пацієнтів.
Джерело: дослідження учнів краєзнавчого гуртка Жовківської школи № 2.