Розмови з Батьком
На початку шістдесятих років у мене діагностували запалення лобових пазух, тому батьки вирішили на кілька місяців відправити мене до санаторію в Щавниці, щоб вилікувати запалення. Улітку, під час канікул, до мене на кілька тижнів приїхав Батько, щоб продовжити роботу над підручником для клініцистів під назвою «Нарис клінічної нефрології» і бути зі мною в моїй самотності. Це були два, а може й три тижні, коли ми жили в санаторному номері, де він завершував роботу над підручником. Хоча Батько працював, у нас було більше часу на розмови й спілкування, ніж у Вроцлаві. Там його день починався рано-вранці з обходу Клініки нефрології, яка налічувала 170 ліжок, а завершувався опівночі в домашньому кабінеті, де він писав наукові праці, редагував статті або рецензував роботи з нефрології, інших галузей внутрішньої медицини, а також історії медицини. Із Щавниці ми часто їздили на автомобільні прогулянки околицями, які Батько добре знав ще з довоєнного й окупаційного періодів. Ми бували в Ґрибові, Кружловій, Концловій, Криниці, Висовій та багатьох інших місцевостях Низьких Бескидів. Саме тоді я дізнався багато подробиць про його молодість.
Я вже знав, що він народився 1911 року в Куликoві, містечку в Жовківському повіті, де його батько Ян, одружений із Марією Жепецькою з околиць с.Зіболки, працював чиновником податкової служби Цісарсько-королівської Австрії. Ян Віктор після підвищення до асесора переїхав до Жовкви, де Батько закінчив у 1929 році державну гімназію імені гетьмана Жовківського.
У той період Батько дуже активно долучався до скаутського руху — 1928 року його призначили комендантом першої скаутської дружини в Жовкві. Із пізніших часів у Вроцлаві я пам’ятаю доволі часті візити його товаришів, які зверталися до нього як до «друга-дружинного».
Ян Віктор, батько мого Батька, був людиною суворих звичаїв, відданою національній справі та пристрасним любителем історії. Він обіймав високу посаду в товаристві «Сокіл» і в податковій службі — вже тоді Польської Республіки.
Один рік молодший
За рішенням дідуся батька було відправлено на річну військову службу до Центру підготовки зв’язку в Зегжу, на курс, який він завершив 6 червня 1930 року зі званням
підхорунжого (підофіцера-курсантa), а 8 лютого 1936 року отримав офіцерський патент і призначення до 5-го телеграфного батальйону.
Вереснева кампанія
У Щавниці ми говорили про вересневу кампанію, оскільки батько провів її переважно в місцях, де ми тоді перебували. Його мобілізували у званні поручника до 2-ї Гірської бригади в Новому Сончі під командуванням полковника Ставарза, як командира роти зв’язку. Армія «Карпати» під командуванням генерала Казімєжа Фабрицького, не досягнувши повного особового складу, розпочала операції з охорони південної гірської межі. Через стрімкий наступ німецьких військ на заході армія «Карпати», не завершивши мобілізацію, змушена була постійно відступати.
Батько розповідав, що його підрозділ так і не встиг повністю налагодити зв’язок між фронтовими частинами і штабом бригади, бо щойно кабелі підтягували до місця розташування штабу (зазвичай це був якийсь навколишній двір), як командування вже сідало в легкові військові машини. У другій половині вересня, коли вже під керівництвом генерала Казімєжа Сосновського було ухвалено рішення пробиватися до Львова, з’ясувалося, що Батько потрібніший як лікар. Із того періоду збереглися хірургічні ножиці з вибитим написом «Карпати».
Батько надавав медичну допомогу, беручи участь у важких боях під Яновом і Брюховичами. Під Брюховичами, після обстрілу з важкого кулемета, він пролежав серед убитих цілий день, чекаючи, поки пройде німецька піхота. Коли німці пройшли, не помітивши, що він живий, він перечекав ще кілька годин і вирушив пішки у напрямку Львова. Там він звернувся до родичів, які з жахом виявили, що Батько досі у формі польського офіцера.
На той час Львів уже був під контролем радянської армії згідно з пактом Ріббентропа-Молотова. Мешканці міста знали, що Червона Армія порушила угоду про капітуляцію і депортує польських офіцерів до Старобільська. Знаючи долі інших офіцерів, родичі передали Батькові цивільний одяг, а мундир було спалено. У цей час Батько дізнався про народження свого первістка — Кшиштофа.
Близько 20 жовтня 1939 року, завдяки зусиллям родини, йому вдалося отримати дозвіл на виїзд зі Львова до Кракова. Так Батько повернувся до своєї родини, що мешкала у Кракові на вулиці Венеція.
Період навчання
Повернімося на мить до періоду навчання, яке Батько розпочав у 1930 році на Медичному факультеті Ягеллонського університету після повернення з річного курсу у Центрі підготовки зв’язку в Зегжу. Саме в цей час мої батьки познайомилися. Обоє активно займалися спортом. Його майбутня дружина, а моя мати Ядвіга (уроджена Яжина), була однією з перших випускниць Відділення фізичного виховання Ягеллонського університету.
Батьки часто їздили на лижі до Звардоня, ходили в пішохідні походи до Словаччини, здійснили тривалий сплав на байдарках по Дністру. У 1936 або 1937 році Мати проводила літній навчальний табір для студентів фізвиховання на Литві, у Дукташтах. Після приїзду Батька до Литви вони разом плавали на човні по сусідньому озеру, відвідували навколишні маєтки, серед яких і садибу Томаша Зана. Прогулянки — спочатку пішохідні та байдаркові, а згодом і автомобільні — були Його пристрастю й улюбленим способом активного відпочинку.
Спортивна активність не завадила Батькові отримати 24 лютого 1938 року диплом лікаря. У грудні того ж року мої батьки одружилися в Кракові, у костелі св. Анни.
Історичну зацікавленість, яку Батько виніс із родинного дому, він продовжував розвивати і під час навчання. Уже з травня 1936 року він працював волонтером, молодшим асистентом у Кафедрі історії медицини Ягеллонського університету під керівництвом професора Владислава Шумовського. Після отримання диплому залишився там як контрактний асистент.
Водночас Батько вдосконалювався у професії. Крім обов’язкових практик, він записався на кількамісячний курс із медичної мікробіології, що проходив у Варшаві в Державному інституті гігієни. Курс вів професор Людвік Гіршфельд, згодом професор Медичного факультету Вроцлавського університету. У той час мікробіологія була наукою, що тільки набирала обертів. Курс перервали 25 серпня через наближення війни.
Після повернення до Кракова Батько працював у Лікарні Соціального Страхування (св. Лазаря) до травня 1940 року. Батьки не почувалися добре в окупованому Кракові й вирішили виїхати до провінції. Тоді Батько згадав розмову, яка відбулася під час вересневої кампанії із сержантом своєї роти, що походив із Ґрибова. Сержант Збіґнєв Мацеєвський, який у мирний час був депутатом місцевої ради, закликав Батька після війни оселитися в Ґрибові, де бракувало лікарів.
Окупація
У травні 1940 року було ухвалено рішення переїхати до Ґрибова та зайняти посаду лікаря в амбулаторії Польського Червоного Хреста. Так Батько розпочав загальну лікарську практику, що охоплювала майже всі дисципліни: від терапії до хірургії та акушерства. Він часто виїжджав до партизанських груп – спершу Армії Крайової, а після розгрому цього підрозділу – до групи BCh. Однак його головна діяльність полягала в допомозі місцевому населенню. Як він згадував, їздив на пологи, але також часто виймав скло з корка чвертки горілки – пляшка тріскалася, а уламки скла поранювали руку. Тоді пляшки виготовляли з тонкого скла, трохи товстішого за скло в склянках.
Взимку до Батькового кабінету, часто вночі, під’їжджали сани. Батько накидав на одяг кожух (вивернутий хутром усередину, який багато років зберігався у Вроцлаві) й брав лікарську сумку з необхідними інструментами (дотепер зберігся контейнер для стерильного зберігання скляного шприца та голок, занурених у спирт). Із того часу збереглися також дерев’яні стетоскопи, один з яких особливо цікавий – дерев’яний стетоскоп для домашніх візитів, який можна було розкласти і сховати в кишеню піджака.
Асистенткою Батька в той період була медсестра Вінцентіна (Віся) Пшибись, згодом головна медсестра в Педіатричній клініці у Вроцлаві, якою керував професор Тадеуш Новаковський.
У Ґрибові, у 1941 році, народився мій другий брат – Яцек.
Батько заслужив щиру пам’ять, про що я переконався, відвідуючи Ґрибів багато разів – спершу з батьками, а згодом сам на початку 1990-х років. Як кількарічний хлопчик, я пам’ятаю візит із батьками до декана Тарнівської єпархії, ксьондза пробоща Солака – дуже заслуженого діяча для розвитку польської культури в цьому регіоні, який був і залишається конгломератом польського й лемківського населення та обрядів.
Через цю етнічну різноманітність, унаслідок доносу лікаря-русина до ґестапо, Батько у 1943 році змушений був залишити практику і Ґрибів, оскільки його (справедливо) звинуватили у співпраці з партизанськими загонами, і окупаційна влада видала ордер на арешт. Пані Вінцентіна Пшибись вчасно попередила його про наближення небезпеки.
Понад рік Батько перебував у Кракові, працюючи, зокрема, в Лікарні Соціального Страхування. Тоді ж він інтенсивно працював над своєю докторською дисертацією. У Ґрибів повернувся лише в серпні 1944 року, після часткової евакуації німецької влади, й знову обійняв посаду міського та окружного лікаря.
Попри окупацію, час, проведений у Ґрибові, Мати згадувала як добрий період у їхньому житті. Хоча вони були «птоками» (приїжджими), їх дуже поважали в місцевому середовищі «кжоків» (тутешніх). Моя Мати не хотіла залишати Ґрибів і, як виявилося згодом, мала на це свої причини. Однак Батько не бачив майбутнього в цій прихильній, але для його амбіцій занадто провінційній спільноті. 22 червня 1945 року Батько захистив у Ягеллонському університеті докторську роботу, науковим керівником якої був професор Владислав Шумовський. У липні того ж року він вирушив до Вроцлава, щоби дізнатися про можливості наукової праці в новоствореному університеті. Цей візит не приніс очікуваних результатів. Нові перспективи відкрилися, коли професора Вітольда Зємбіцького призначили завідувачем кафедри та відділу історії медицини Університету і Політехніки у Вроцлаві. Професор Зємбіцький запропонував Батькові посаду доцента, яку той прийняв, і приїхав до Вроцлава в лютому 1946 року.
Вроцлав
Не знаю, чи лютий 1946 року є фактичною датою оселення Батька у Вроцлаві, оскільки до кінця лютого 1947 року він формально все ще виконував обов’язки окружного та міського лікаря в Грибові, від яких повітова влада не хотіла його звільнити.
Припускаю, що не пізніше, ніж у першій половині 1946 року, батьки оселилися у Вроцлаві на вулиці Самуеля Дікштейна, 1 — у маленькому, але дуже чарівному будиночку на околиці Щитницького парку.
У березні загинули брати від вибуху снаряда, що не розірвався, який вони знайшли в саду будинку, що знаходився по інший бік вулиці. Це був страшний удар для батьків. Так справдилися тривоги моєї Матері. Разом із моїми братами, Кшиштофом і Яцеком, загинув Юрась Блажкевич — брат Ванди Руткевич.
У зв’язку з погіршенням стану здоров’я професора Зємбіцького, діяльність кафедри та Інституту історії медицини було призупинено у 1949 році. У зв’язку з цим Батько активізував свою суто медичну діяльність. Окрім роботи в лікарні Соціального страхування, він вів практику у своєму приватному кабінеті на вулиці Конарського в районі Сепольно.
У 1950 році Батько був призначений директором Бібліотеки Медичної академії. Тоді він відмовився від роботи в лікарні Соціального страхування і приєднався до III Клініки внутрішніх хвороб професора Едварда Щекліка, де став асистентом. Він інтенсивно працював (опублікував 70 праць і читав деякі лекції з внутрішньої медицини).
На основі своїх наукових досягнень у 1955 році був призначений надзвичайним професором і керівником III B Клініки внутрішніх хвороб, що розміщувалась у бароковій будівлі братів-боніфратрів.
На межі 1958 і 1959 років він поїхав у навчальне відрядження до Швеції (Уппсала), Данії (Копенгаген) і Німеччини (Фрайбург), щоб ознайомитися з прогресом у галузі нефрології. З 1958 року III B клініка була перетворена на першу в Польщі самостійну Нефрологічну клініку, а з 1966 року Батько очолив кафедру нефрології Медичної академії у Вроцлаві. Разом із професором Віктором Броссом він був співзасновником вроцлавської школи трансплантації нирок.
З 1956 року Батько знову почав читати лекції з історії медицини.
З квітня 1960 року він став консультантом у галузі внутрішніх хвороб для Опольського воєводства та у санаторії в Цепліцях-Сілезьких, де створив відділення бальнеології, орієнтоване на вплив мінеральних вод на лікування ниркових захворювань. У Цепліцях відбулися два нефрологічні симпозіуми, організовані за участю Ізидора (Дорека) Прагловського, тодішнього директора курорту Цепліце.
У 1963 році батьки переїхали з вулиці Дікштейна до новозбудованого будинку на сусідній вулиці Цьолка Вітелона, 23, яка межує з Вищою школою фізичного виховання. Частими гостями в обох будинках, розташованих на краю парку Щитницького (Фюрстен Гарден) по той бік Старої Одри (відносно тодішнього центрального розташування університетських клінік, що знаходились в межах вулиць Пастера та Халубінського), були професори: Зиґмунт Альберт, Антоні Фалькевич, Олександр Клечинський, Болеслав Попельський та Едвард Щеклік.
Щоденне життя формувалося навколо роботи в клініці, наукової діяльності, викладання та членства в численних наукових товариствах (Комітет нефрології Польської академії наук, Вроцлавське наукове товариство тощо). Робота в клініці починалася о 8 годині. До 10 години Батько вирішував адміністративні питання, а потім починав обходи клініки. Після обходу відбувались консультації з колегами, а також, якщо не помиляюсь, щоденні зустрічі з командою у конференц-залі за двома довгими бароковими столами (залишок рефектарія отців бернардинів). Під час зустрічей команда доповідала про цікаві випадки.
Кабінет Батька, який примикав до конференц-залу, був великим приміщенням, оснащеним кількома антикварними меблями, також походили з монастиря.
Після 15 години Батько повертався додому на обід. Проїзд з вулиці Траугутта, де в колишньому монастирі боніфратрів розміщувалася Нефрологічна клініка, зайняв би не більше ніж 10 хвилин. Він обідав і лякався на десятихвилинну дрімоту, у чому був справжнім майстром. Після десяти хвилин він вставав, стверджуючи, що відпочив на повну силу, спускався на перший поверх і починав приватну практику, яка тривала до 18 або 19 години. Після провітрювання кабінету він сідав до наукової або редакційної роботи. Зазвичай працював до півночі. Батько жив так протягом шести днів на тиждень. Звісно, були дні без практики, коли він брав участь у численних зборах наукових товариств.
Для Батька огляд архітектурних пам’яток був програмою недільних екскурсій. Завдяки цим поїздкам я познайомився з більшістю містечок Нижньої Сілезії. Ми часто відвідували й гірські райони. В 50-ті та 60-ті роки минулого століття ми їздили як влітку, так і взимку головно до Закопаного, але також до Карпачу та Шкларської Поремби. Пізніше ми відвідували європейські країни. Практично кожну неділю ми організовували виїзд до найближчих чи віддалених околиць Вроцлава.
Народження і смерть
Батько народився в Куликові (біля Жовкви) 11 квітня 1911 року, а помер у Вроцлаві 18 січня 1970 року. Ми поховали його у родинній могилі на цвинтарі святого Лаврентія у Вроцлаві — там, де спочивають його сини, а згодом була похована і моя мати Ядвіга. Похоронна процесія розпочалася з каплиці при клініках на вулиці Пастера, і її вів тодішній архієпископ Вроцлавської дієцезії Болеслав Комінек, якого пам’ятають як ініціатора польсько-німецького примирення. Похоронна процесія була такою довгою, що на площі Грунвальдській довелося зупинити дорожній рух.
Джерело тексту Спогади про мого батька
18 квітня 1943-го: день, коли згоріло дитинство (історія від імені Клари). Адаптована версія
