Що приховує брама на Львівській, 8-10: знахідка в місцевій газеті.

Учорашній допис про стару браму на сучасній вулиці Львівській, 8-10 викликав неабиякий інтерес. Лише за добу його переглянули понад 9000 разів, а в коментарях читачі поділилися власними спогадами та версіями про те, що колись могло знаходитися за цими масивними воротами. Саме такі обговорення нерідко стають початком нових історичних відкриттів.

І ось з'явилася ще одна цікава зачіпка.

Під час перегляду газети «Жовківські вісті» від 9 листопада 1941 року вдалося знайти офіційне «Оповіщення» про початок роботи Городського суду в Жовкві. У ньому детально описано, які справи розглядатиме суд, порядок подання документів, обов'язки парафіяльних урядів та громадських управ. Але найціннішим є останній рядок повідомлення: «Суд поміщається в Старім Магістраті при вул. Жолкевського 10.»

Саме ця адреса змушує уважніше поглянути на знайому всім будівлю.

Мало хто пам'ятає, що сучасна вулиця Львівська колись була поділена на дві частини. Одна мала назву Легіонів, інша власне Жолкевського. Будинок із сучасною адресою Львівська, 8-10 відповідає саме колишній адресі Жолкевського, 10.

Якщо це справді той самий будинок, то виходить, що саме тут у 1941 році містився Старий магістрат, де відновив свою діяльність Городський суд. Це також може пояснити і саму архітектуру будівлі. Великі в'їзні ворота навряд чи були випадковим елементом фасаду. Через них могли потрапляти на просторе подвір'я службові екіпажі, підводи з документами чи майном, а також численні відвідувачі суду.

Водночас варто пам'ятати, що в міжвоєнний період у цьому ж будинку, але в іншому приміщенні діяла єврейська школа «Тарбут» один із навчальних закладів мережі світських єврейських шкіл, де викладання велося івритом. Це означає, що будівля протягом своєї історії змінювала своє призначення, залишаючись важливим громадським осередком Жовкви.

І саме заради таких моментів варто досліджувати історію. Одна стара брама, повз яку сотні людей проходять щодня, може приховувати історію суду, магістрату та кількох поколінь жовківчан.

А хто знає, можливо, серед наших читачів знайдеться людина, яка має стару фотографію цього подвір'я, картуша із вхідним зображенням чи родинний спогад?

У пошуках власника кам'яниці на площі Вічевій, 7: історія одного жовківського лікаря міжвоєнного часу.

 Лікар, благодійник і громадянин Жовкви. Історія Філіпа Раухфляйша

Серед сотень прізвищ, що збереглися в архівних документах міжвоєнного часу, трапляються імена людей, чиє життя було нерозривно пов'язане з Жовквою. Одним із них був лікар Філіп Раухфляйш (Filip Rauchfleisch) - представник єврейської громади, який десятиліттями допомагав жителям міста та активно долучався до громадського життя.

Його ім'я знаходимо у списку лікарів, які мали право голосу на виборах до Львівської Лікарської Палати, опублікованому в офіційному виданні Dziennik Urzędowy Izb Lekarskich напередодні виборів 17 грудня 1939 року. На перший погляд це лише службовий перелік. Проте за десятками прізвищ приховані долі лікарів - українців, поляків та євреїв, які працювали поруч у Жовківському повіті в останні місяці перед докорінними політичними змінами та трагедіями Другої світової війни. У розділі «Powiat Żółkiew» під №55 серед лікарів значиться і Філіп Раухфляйш. Це ще раз підтверджує, що він був офіційно практикуючим лікарем повіту та членом професійного медичного середовища Галичини.

Лікар на площі Ринок

Свою лікарську практику Філіп Раухфляйш провадив у самому серці Жовкви, у будинку на площі Ринок, 7 (сьогодні площа Вічева). Що цікаво його сусідами були українські, польські та інші єврейські лікарі, адвокати. Про інші історії трішки згодом. У міжвоєнний період саме площа Ринок була центром міського життя. Тут працювали адвокати, нотаріуси, аптекарі, торговці та лікарі. Кабінет Раухфляйша був одним із місць, куди жителі міста зверталися по медичну допомогу незалежно від національності чи віросповідання.

Однак діяльність лікаря не обмежувалася лише приватною практикою. Доктор медицини Філіп Раухфляйш був також лікарем домініканського інтернату - Малої семінарії отців-домініканців у Жовкві (małe seminarium (internat) oo. dominikanów). Відомо, що працював лікарем терапевтом при цьому закладі щонайменше з березня 1935 року. Ця відповідальна посада свідчить про високий професійний авторитет медика, адже він відповідав за медичний нагляд вихованців одного з найважливіших освітніх закладів міста.

Особливо промовистим є той факт, що єврейський лікар обіймав відповідальну посаду в католицькому закладі. Це яскраво ілюструє атмосферу міжвоєнної Жовкви, де професійна компетентність часто ставала важливішою за національні чи релігійні відмінності. Медики, незалежно від свого походження, користувалися довірою різних громад міста, а їхня праця об'єднувала людей.

Благодійність була частиною його життя

Архівні газети дозволяють побачити лікаря не лише як медика, а й як активного громадянина. Перший опублікований фрагмент походить із газети «Chwila» й містить перелік пожертв на благодійні цілі. Це звіт про збір коштів серед єврейської громади Жовкви. У ньому читаємо: Dr. Rauchfleisch i Katz – 200,50 злотих і 6 доларів. Для порівняння, це одна з найбільших індивідуальних пожертв у цьому звіті. Загалом у повідомленні зазначено, що було зібрано 599,70 злотих та 42 долари, а також перелічено десятки жертводавців - лікарів, адвокатів, підприємців та громадських діячів. Цей документ показує, що Філіп Раухфляйш належав до кола людей, які регулярно підтримували благодійні ініціативи єврейської громади.

Жовква перед війною: спільна допомога місту

Ще цікавішим є матеріал газети «Chwila. Wydanie wieczorne» №1443 від 4 травня 1939 року під заголовком «Żółkiew subskrybuje» («Жовква підписується»). Це звіт про масштабну кампанію збору коштів на підтримку єврейського населення Польщі. Уже на той момент у Жовкві вдалося зібрати близько 13 тисяч злотих, а організатори планували довести суму до 20 тисяч. У публікації перелічено десятки підприємств, організацій та приватних осіб, які підтримали акцію: місцеві фабрики, банки, торговельні підприємства, ремісники, лікарі, адвокати. Серед них бачимо і запис: dr. Rauchfleisch i Katz – 200 zł. Таким чином лікар Філіп Раухфляйш став одним із найбільших приватних жертводавців цієї загальноміської кампанії. Цей список є надзвичайно цінним історичним джерелом. Він демонструє не лише масштаби благодійної акції, а й економічне та громадське життя Жовкви напередодні Другої світової війни. У ньому поруч із прізвищами лікарів знаходимо власників підприємств, фабрикантів, банкірів, торговців і представників місцевої інтелігенції. Документ яскраво ілюструє, як різні верстви населення об'єднувалися навколо спільної справи, підтримуючи благодійні ініціативи своєї громади.

Родинна трагедія

Про особисте життя лікаря відомо небагато. Проте газета «Chwila» №3952 від 26 березня 1930 року опублікувала некролог, який, найімовірніше, стосується його дружини. У ньому повідомлялося:

«Днями померла в Жовкві блаженної пам'яті Роза Раухфляйш, яка була відома своїми непересічними проявами доброчинності та винятковою добротою серця. Над відкритою могилою від імені єврейського населення попрощав покійну рабин Натан Апфель. Честь пам'яті цієї шляхетної єврейської жінки.»

Якщо йдеться саме про дружину Філіпа Раухфляйша, то ця коротка газетна замітка відкриває ще одну сторінку історії родини. Розу пам'ятали не лише як дружину відомого лікаря, а насамперед як жінку, яка відзначалася милосердям, щедрістю та активною доброчинною діяльністю. Те, що над її могилою прощальне слово виголосив рабин Натан Апфель від імені всієї єврейської громади, свідчить про глибоку повагу, якою вона користувалася серед мешканців Жовкви. У спогадах вдалося віднайти дівчину на ім'я Біна, можу припустити, що це була дочка Філіпа та Рози. Вона теж була активною учасницею громадського життя в місті.

Людина свого часу

Біографія Філіпа Раухфляйша поки що відома лише окремими штрихами, але навіть вони дозволяють скласти промовистий портрет. Він був: лікарем, який працював у центрі Жовкви, керівником медичної служби домініканського інтернату, членом професійної медичної спільноти Львівської Лікарської Палати, активним благодійником, людиною, яка регулярно підтримувала громадські ініціативи, представником покоління жовківської інтелігенції, життя якої невдовзі буде назавжди змінене війною. Подальша доля Філіпа Раухфляйша наразі залишається невідомою. Водночас відсутність будь-яких повоєнних згадок дає підстави припускати, що він, як і більшість єврейських мешканців Жовкви, міг стати жертвою Голокосту. Сподіваємося, що майбутні архівні знахідки допоможуть встановити його останні роки життя.

Сьогодні ім'я Філіпа Раухфляйша майже забуте. Проте газетні повідомлення, офіційні списки та архівні документи повертають нам пам'ять про людей, які щоденно творили історію Жовкви своєю працею, професіоналізмом та готовністю допомагати іншим.

Можливо, попереду нас чекають нові архівні знахідки, які дозволять ще повніше відтворити біографію цього лікаря. Адже саме з таких, на перший погляд, малопомітних постатей складається справжня історія Жовкви - історія людей, які лікували, підтримували інших, займалися благодійністю й залишили по собі добру пам'ять, навіть якщо сьогодні про них знають одиниці.

Як у Жовкві 1943 року відкрили дівочу бурсу для учениць із сіл.

На сторінках газети «Львівські вісті» (№12 від 22 січня 1943 року) знаходимо цікаву замітку про важливу подію в освітньому житті Жовкви — заснування дівочої бурси.

Як повідомляє газета, ще у 1942 році, з дозволу влади, у Жовкві відкрили торговельну школу з українською мовою навчання. Новий навчальний заклад одразу викликав великий інтерес — до нього записалося близько ста учнів і учениць, переважно з навколишніх сіл Жовківщини.

Для хлопців проблему проживання вдалося вирішити досить швидко. На Львівській вулиці відкрили інтернат, керівництво яким доручили молодому викладачеві школи Михайлові Коцкові. Завдяки цьому сільські учні отримали належні умови для навчання та проживання.

Натомість із дівчатами ситуація залишалася складною. Протягом майже цілого року питання їхнього поселення не вдавалося вирішити. Частина учениць щодня долала пішки багато кілометрів до школи і назад, інші були змушені винаймати випадкові кімнати. Як зазначає автор статті, ніхто не міг гарантувати, що ці помешкання відповідали елементарним вимогам комфорту та гігієни. Крім того, відсутність належного нагляду негативно впливала і на навчання, адже дівчата не мали необхідних умов для підготовки до уроків.

Перелом настав під час різдвяних свят 1943 року. Завдяки старанням Українського комітету Делегатури в Жовкві вдалося знайти просторий будинок на Туринецькій вулиці, який вирішили облаштувати під дівочу бурсу.

Роботи виконувалися фактично з нуля. Для нового закладу позичили кільканадцять ліжок, зібрали необхідні меблі та призначили управителькою Марію Кишакевич. Таким чином було розв'язано одну з найважливіших соціальних проблем місцевої української освіти — забезпечено житлом учениць із навколишніх сіл.

На перший погляд це лише коротка газетна замітка, але вона відкриває важливу сторінку історії Жовкви. В умовах воєнного часу українська громада не лише підтримувала роботу новоствореної торговельної школи, а й докладала значних зусиль, щоб молодь із сільської місцевості могла здобувати освіту в належних умовах. Заснування дівочої бурси стало прикладом спільної праці місцевих громадських діячів, освітян і небайдужих мешканців, які розуміли: майбутнє громади залежить від можливості молодого покоління навчатися незалежно від місця проживання.

Жовківські сторінки життя родини Гасюків:

Іноді долі людей настільки неймовірні, що могли б стати сюжетом пригодницького роману. Народитися... посеред моря на італійському пароплаві, пройти шлях від Жовкви до українського підпілля, пережити арешт, двадцять п'ять років радянських таборів і повернутися до музики, саме таким було життя визначного бандуриста Олега Гасюка. Та не менш цікавою є історія його батька Володимира Гасюка, адвоката, колишнього січового стрільця, який свого часу обрав Жовкву місцем праці та життя. Саме тут переплелися долі цієї незвичайної родини.

.                  на фото Олег Гасюк

Історію Олега Гасюка зберіг у своїх спогадах його учень — відомий кобзар і дослідник Богдан Жеплинський, який називав його своїм другим «пан-отцем».

Початок історії родини був незвичним. Володимир Гасюк, уродженець Галичини, під час буремних подій визвольних змагань опинився на Кубані. Там він одружився з Ольгою Шостак  нащадком кубанських козаків, яка захоплювалася грою на бандурі й навіть придбала інструмент у знаменитого кобзаря Івана Ємця. У січні 1922 року, повертаючись із радянської Кубані до Галичини, подружжя подорожувало італійським пароплавом. Саме під час цього плавання, 10 січня, народився їхній син Олег.

Після повернення на Львівщину сім'я певний час мешкала у родичів у селі Альфредівка (тепер Косичі, поблизу Перемишлян). Володимир Гасюк завершив юридичну освіту у Львівському університеті й невдовзі вирішив переїхати до Жовкви, де відкрив власну адвокатську практику.

Саме переїзд до Жовкви став визначальним для формування майбутнього митця. Після навчання у школах Підгайчиків і Куровичів Олег продовжив освіту вже у Жовкві. Тут він закінчив школу, а у 1942 році склав іспити на атестат зрілості.

Навчаючись у жовківській школі, Олег активно брав участь у художній самодіяльності. Він виступав на мистецьких оглядах у Львові, де його талант помітив один із найвидатніших українських бандуристів Юрій Сінгалевич. Саме це знайомство визначило подальшу долю юнака, відкривши йому шлях у світ кобзарського мистецтва.

Після закінчення школи Олег працював у хорі Львівського театру опери та балету, навчався у студії Будинку народної творчості, а в роки Другої світової війни виступав у капелі бандуристів Григорія Китастого. Згодом його життєвий шлях привів до лав Української повстанської армії, де він був зв'язковим.

Проте Жовква ще раз стала важливою сторінкою його життя. У 1946 році, навчаючись у Київському театральному інституті, Олег був змушений залишити навчання через смерть свого батька. Володимир Гасюк помер саме у Жовкві, і син повернувся додому, щоб провести його в останню путь.

Після цього Олег повністю присвятив себе українському музичному мистецтву. Він став учасником капели Юрія Сінгалевича, а після загибелі свого наставника заснував капели бандуристів при Львівському Будинку вчителя та Львівській політехніці.

Та вже восени 1949 року його життя різко змінилося. Після концерту в Мостах Великих співробітники МДБ провели ретельно сплановану провокацію. Переодягнувшись у вояків українського підпілля, вони інсценізували «допит», після чого звинуватили Гасюка у спробі незаконного переходу кордону. Наслідком став вирок — 25 років таборів.

Навіть у ГУЛАГу Олег Гасюк не полишив бандури. У таборі Інти він керував унікальним ансамблем бандуристів-політв'язнів, виступав як співак, бандурист і актор. Після повернення із заслання у 1964 році знову працював із капелами бандуристів у Львові, виховав цілу плеяду учнів і став одним із найшанованіших українських кобзарів. Помер Олег Гасюк 10 жовтня 2002 року та похований на Личаківському кладовищі.

Історія родини Гасюків це ще одна маловідома сторінка історії Жовкви. Саме тут працював адвокатом колишній січовий стрілець Володимир Гасюк, саме тут зростав майбутній бандурист Олег Гасюк, саме тут він зробив свої перші кроки на сцені, що привели його до Юрія Сінгалевича, а згодом до великої слави, тяжких випробувань і безсмертного внеску в українське кобзарське мистецтво.

Іноді достатньо уважно придивитися до біографії однієї родини, щоб побачити в ній історію цілої епохи з визвольними змаганнями, культурним відродженням, репресіями та незламною силою українського духу. Родина Гасюків є яскравим підтвердженням цього.

Джерело: Жеплинський Б. Кобзарськими стежинами. - Львів, 2002.

«За зброю - розстріл, за радіо - конфіскація». Перші накази окупаційної влади в Жовкві.

1 липня 1941 року, лише через кілька днів після вступу німецьких військ до Жовкви, нова влада оприлюднила одне з перших офіційних оголошень. Документ мав промовисту назву: «Для наладнання порядку і забезпечення спокою в місті і всьому районі».

Насправді ж він засвідчував встановлення нового окупаційного режиму, який від самого початку спирався на жорсткі заборони, контроль і покарання.

Насамперед було запроваджено комендантську годину. Для єврейського населення виходити з дому заборонялося вже з 19:00 до 6:00 ранку, тоді як для решти мешканців з 21:00 до 5:00 ранку. Окремо підкреслювалася заборона входити до чужих помешкань у нічний час.

Щоб унеможливити орієнтування з повітря, усі мешканці були зобов'язані затемнювати вікна, аби світло не було видно надворі.

Особливо суворими були вимоги щодо зброї. Усі військові предмети: рушниці, карабіни, револьвери, пістолети, багнети, бензин та інше військове майно наказувалося негайно здати до команди міста. За приховування вогнепальної зброї покарання було безапеляційним - розстріл.

Оголошення також вимагало від мешканців підтримувати порядок у місті. Кожен власник будинку чи земельної ділянки мав щоденно прибирати половину дороги біля своєї садиби, а трупи загиблих тварин негайно закопувати.

Окремий пункт стосувався майна, яке було пограбоване під час воєнних подій. Усі речі, винесені із залізничної станції, складів чи приватних помешкань, необхідно було протягом 24 годин повернути власникам або передати бургомістру. Тих, хто цього не зробить, попереджали про сувору відповідальність.

Ще одним кроком до повного контролю стало розпорядження здати всі радіоприймачі до команди міста. Таким чином окупаційна влада прагнула позбавити населення можливості отримувати інформацію з інших джерел.

Найбільш трагічним є восьмий пункт документа. У ньому вперше офіційно запроваджувалося правило, що євреї зобов'язані носити на лівому рукаві пов'язку із сіоністичною (єврейською) зіркою. Це стало початком відкритої дискримінації єврейського населення Жовкви, яка згодом переросте в ізоляцію, створення гетто та масове винищення.

На перший погляд це звичайне адміністративне оголошення. Проте кожен його пункт демонструє, як буквально за кілька днів після окупації місто почало жити за новими правилами. Комендантська година, здача зброї та радіоприймачів, контроль за повсякденним життям, обов'язкові роботи й окремі обмеження для євреїв стали першими проявами системи, яка невдовзі перетворилася на один із найжорстокіших окупаційних режимів у Європі.

Джерело: Жовківські вісті №1 від 06.07.1941, сторінка 4.

Жовква восени 1941 року: яким було життя міста за свідченням газети «Жовківські вісті».

5 жовтня 1941 року в №16 газети «Жовківські вісті» була надрукована велика стаття «З олівцем в руці по Жовкві». Це своєрідний репортаж-прогулянка містом, під час якої журналіст відвідав основні підприємства та установи Жовкви. Попри виразний пропагандистський характер публікації, вона є надзвичайно цінним історичним джерелом, адже дозволяє побачити, як виглядало господарське життя міста в перші місяці німецької окупації.

Варто пам'ятати, що стаття була написана вже після приходу німецької влади і відображає офіційну позицію окупаційної преси. Водночас у ній міститься багато конкретних фактів про підприємства, виробництво, кількість працівників та повсякденне життя Жовкви.

Чистота і впорядкування міста

Автор починає свою розповідь із зовнішнього вигляду Жовкви. Він зазначає, що міські служби щоденно прибирали вулиці та площі, завдяки чому місто виглядало охайним. Уже були очищені й частково відремонтовані казарми, проводився ремонт другорядних доріг.

Особливу увагу журналіст звернув на школи. За його словами, шкільні будинки вже були відремонтовані й чекали на початок навчання, коли їхні класи знову наповняться дітьми.

Забезпечення хлібом

Однією з головних тем статті стало продовольче забезпечення населення. Газета стверджувала, що жителі Жовкви могли отримувати належні пайки хліба без довгих черг, а місцеві пекарні повністю справлялися зі своєю роботою. Очевидно, автор прагнув створити враження стабільності після зміни влади.

Районова молочарня

Одним із найважливіших підприємств була районова молочарня, яку очолювала Марія Світійова. Підприємство працювало інтенсивно, однак виробництво масла значно скоротилося — лише 30 кг на добу. Причину пояснювали сезонними факторами: восени зменшувалася молочність корів; селяни більше молока залишали для власних потреб під час польових робіт. Повне молоко до молочарні постачали лише п'ять населених пунктів: Жовква; Сопошин; Воля Висоцька; Липина; Винники.

Частину цього молока видавали для маленьких дітей та місцевого шпиталю, тоді як мешканці міста купували вже знежирене молоко. Автор окремо наголошував на винятковій чистоті виробничих приміщень, хоча визнавав, що виробленої кількості масла було недостатньо для забезпечення всіх жителів.

Оліярня та рафінерія

Одним із найбільших промислових підприємств Жовкви залишалася оліярня та рафінерія, де працювали 45 робітників і два інженери під керівництвом Степана Петраня.

Газета повідомляє цікаві подробиці: рафінерію було збудовано 1937 року; вона мала сучасне обладнання; ще в міжвоєнній Польщі вважалася однією з найкращих у державі. Підприємство виробляло олію: з ріпаку; із насіння льону. Щодня оліярня переробляла 2½ тонни насіння, однак запасів сировини вистачало лише приблизно на 20 днів. Натомість рафінерія могла очищувати до 9 тонн олії за добу. Крім промислового виробництва, підприємство також обслуговувало селян. Водночас журналіст звертав увагу на проблему із постачанням сировини, за яку відповідав львівський трест рафінерій, і закликав інспекторат апровізації забезпечити населення харчовою олією.

Крупярня 

Працювала також крупярня ПСК під керівництвом Івана Стефанюка. Вона обслуговувала виключно селян. Автор відзначав чистоту й порядок, хоча приміщення були тісними. Водночас він шкодував, що підприємство майже не виробляло круп для самого міста, наголошуючи, що це було б доцільним.

Фабрика «Волокно»

На Туринецькій вулиці діяла фабрика «Волокно», де працювало понад 50 робітників. Виробляли: мотуззя; линви; гурти; мішкове полотно; полотно для білизни. Проте виробництво залишалося слабким через дві головні проблеми: нестачу сировини; нестачу кваліфікованих ткачів.

Автор навіть докоряв місцевим майстрам із навколишніх сіл, які, на його думку, не використовували свої професійні навички для розвитку місцевої промисловості.

Кооператив «Харчевик»

Досить успішно працювала промислова кооператива «Харчевик», яку очолював Іван Петров. На підприємстві працювали 40 робітників. Тут переробляли овочі та фрукти на мармелад. Щотижневе виробництво становило 1 тонну готової продукції. Особливо цікавими є зауваження автора щодо поведінки селян. Він дорікав їм за небажання продавати фабриці: овочі; дині; гарбузи; мелони; помідори; моркву; буряки.

Газета зазначає, що ці продукти часто псувалися в господарствах, тоді як фабрика могла купувати їх за вигідними цінами або навіть обмінювати на готову продукцію. У статті також трапляється характерний пропагандистський пасаж, де автор висміює тих селян, які нібито приховували товари вдома, порівнюючи їх із людьми, що ще з австрійських часів зберігали гроші у скринях між полотном.

Три міські млини

У Жовкві працювали три млини під керівництвом Андрія Кадикала, де було зайнято 37 робітників. Два млини запрацювали 15 липня 1941 року, ще один — 15 вересня 1941 року. Вони забезпечували як сільське населення, так і міське постачання.

За серпень було перемелено:

• 102,126 центнера жита;
• 23,342 центнера пшениці;
• 7 центнерів проса.

У статті підкреслюється, що будівлі утримувалися у належному порядку та чистоті.

Скляна гута

Лише кілька днів до виходу номера відновила роботу жовківська скляна гута. До цього завершували лише вже розпочаті вироби, а тепер були запущені печі. Почалося виробництво: скляних підставок; склянок; слоїків; шибок; збанків. На підприємстві працювало близько 140 робітників під керівництвом пана Олексина.

Друкарня отців Василіян

Окремий великий розділ присвячений друкарні монастиря отців Василіян. Автор нагадує, що вона багато років була одним із головних українських видавничих центрів Галичини, поширюючи українську релігійну, культурну та господарську літературу.

У статті згадується директор друкарні брат Герман, який багато років працював над її розвитком. Газета також зазначає, що друкарня пережила складний період польської та радянської влади, але завдяки рішучій позиції ігумена не була знищена.

Автор висловлює сподівання, що друкарня стане головним українським видавничим осередком для всіх українських земель ще один приклад тодішньої політичної риторики окупаційної преси.

Українбанк

Наприкінці журналіст відвідав Українбанк, який після відступу радянської влади відновив роботу під керівництвом Миколи Душенчука.

У статті зазначено, що: банк уже приймав вклади на поточні рахунки; приймав приватні заощадження; організовано провів обмін радянської валюти. Також повідомлялося, що з 13 жовтня до 1 листопада 1941 року мала відбутися заміна радянської дрібної монети (білону).

Попри очевидний пропагандистський характер, публікація є надзвичайно інформативною. Вона дозволяє встановити: які підприємства діяли у Жовкві вже восени 1941 року; хто ними керував; скільки людей там працювало; яку продукцію вони випускали; які труднощі відчувала місцева економіка (нестача сировини, дефіцит кваліфікованих працівників, проблеми із постачанням).

Водночас стаття майже повністю замовчує трагічні події окупації репресії, переслідування єврейського населення та інші наслідки війни. Саме тому її варто читати насамперед як цінне джерело з історії повсякденного господарського життя Жовкви, критично оцінюючи політичний контекст її створення.

---

На мою думку, це один із найкращих описів повсякденного життя Жовкви осені 1941 року. Він цінний тим, що фіксує не лише назви підприємств, а й прізвища їхніх керівників, кількість працівників, обсяги виробництва, проблеми із сировиною та навіть географію постачання продукції. Для дослідників історії Жовкви ця стаття є фактично своєрідним «економічним переписом» міста в перші місяці німецької окупації.

Як юнак із Жовкви став героєм французького письменника.

У міжвоєнний період єврейська молодь у багатьох країнах Центрально-Східної Європи дедалі частіше стикалася з обмеженнями доступу до вищої освіти, дискримінацією та проявами антисемітизму. Особливо гостро ця проблема відчувалася в Польщі, де наприкінці 1920-х – у 1930-х роках посилилися заклики до запровадження «чисельних обмежень» для єврейських студентів, а університетське середовище нерідко ставало місцем відкритої ворожнечі. Саме ці суспільні явища привертали увагу європейських письменників і журналістів.

Уривок, який ви прочитаєте нижче, є частиною публіцистичного нарису французького письменника та журналіста Жоржа де ла Фушардьє «Замучені люди» (Gequälte Menschen). Один із розділів твору присвячений юнакові з Жовкви, через долю якого автор показує трагедію покоління молодих євреїв, позбавлених можливості вільно здобувати освіту й реалізувати свої мрії. Найвірогідніше це узагальнений образ цілого покоління єврейської молоді міжвоєнної Польщі, що зазнавала проявів дискримінації та антисемітизму. Достеменно невідомо чи це була реальна історія чи вигадана, однак припускаю, що подібних історій було чимало і автор міг створити спільний портрет на основі цієї історії.

Переклад уривка про Янтеля з Жовкви 

(У німецькому тексті газети ім'я героя послідовно подано як «Jantel». Не виключено, що це друкарська або редакторська помилка, адже традиційною їдишською формою цього імені є «Jankel» (Янкель).)

Янтель М. із Жовкви хоче після складання матури вступити до політехніки.

Колись ім'я Янтель було добре знане в Польщі. Янтель - відданий своїй батьківщині музикант — був бажаним гостем у домах польської шляхти. Але це було колись!

Що ж сьогодні шукає єврей серед шляхетних синів Польщі? Єврей, який до того ж зветься Янтелем?

Для Янтеля немає місця серед «культурних людей».

Він їде до Відня. Недосвідчений юнак вважає, що німецькі студенти не менш шляхетні за своїх арійських колег на сході. Але й тут йому дають зрозуміти: польський Янтель не повинен «оскверняти дух» Віденської вищої школи, і йому краще забратися геть.

А тим часом батько Янтеля, горбатий дрібний крамар із Жовкви, мріє лише про одне - щоб син навчався саме в політехніці, щоб став інженером-архітектором.

Звичайно, Янтель міг би стати лікарем, адвокатом чи професором. Але що це означає для старого батька?

Боже мій, скільки зусиль коштувало йому рішення відправити побожного сина до гімназії! Вісім років старий відмовляв собі в усьому, терпів і заощаджував. Щосуботи ввечері він кидав монету до мідної скриньки у фонд майбутнього навчання свого сина. Гроші складалися по крейцеру, по грошу, щоб одного дня відправити Янтеля до столиці на навчання.

Вісім років він жив лише однією надією. Поряд із вірою в Бога мав лише одне бажання: щоб Янтель став інженером-архітектором.

Тепер ця надія зруйнована. Єдине бажання залишилося нездійсненим.

Не допомогли навіть численні ночі, проведені в побожних молитвах над псалмами.

«Мій сину, - пише згорьований старий Янтелеві, - я вже не можу тобі нічого радити. Можеш повернутися додому або навчатися тому, чому сам захочеш. Тепер мені вже байдуже. Мій архітектор, який мав полегшити мою старість, помер...»

---

Цей текст є цінним свідченням атмосфери міжвоєнної Європи. Автор використовує історію юнака з Жовкви як приклад дискримінації єврейської молоді, яка, попри талант і прагнення до освіти, часто стикалася з антисемітизмом як у Польщі, так і за її межами. Особливо зворушливим є образ батька - жовківського крамаря, який роками жертвував власним добробутом заради освіти сина, вбачаючи в ній шанс на краще майбутнє для всієї родини. Найсильнішим епізодом нарису є лист батька. Кремезний крамар із Жовкви протягом восьми років відкладав кожну копійку, відмовляючи собі навіть у найнеобхіднішому. Щосуботи він клав гроші до жерстяної скриньки, мріючи лише про одне, щоб син став архітектором. Це була не просто професія. Для єврейської родини міжвоєнної Галичини освіта означала соціальний успіх, безпеку й майбутнє. Коли ж через антисемітські переслідування син не зміг навчатися, батько написав йому слова, які стали кульмінацією всього нарису: 

«Мій архітектор, який мав стати опорою моєї старості, помер». Йдеться не про фізичну смерть. Померла мрія. Померло майбутнє, яке батько будував протягом багатьох років.

Для історії Жовкви цей уривок має особливу цінність. Він показує місто як місце, де жили люди, чиї особисті долі віддзеркалювали великі суспільні проблеми Європи міжвоєнного часу. Через історію Янтеля (Янкеля) ми бачимо, як глобальні процеси  антисемітизм, соціальна нерівність і боротьба за право на освіту безпосередньо впливали на життя звичайних мешканців Жовкви.
Джерело: газета Der Tag 25/05/1925