Спогади про єврейських мешканців Жовкви

Сендер Ліфшиц ז"ל

Автор: Меїр Ліфшиц

Хоча мій батько, Сендер Ліфшиц, більшість часу проводив поза містом через свою роботу, пов'язану із заробітком, у Жовкві було мало людей, які його не знали. Це був енергійний чоловік із надзвичайною здатністю до важкої праці. Він не знав, що таке відпочинок, коли йшлося про забезпечення родини. Протягом місяця він об'їжджав численні села навколо міста, встановлюючи зв’язки з шляхтою, землевласниками, а також заможними й бідними селянами, у яких закуповував надлишки врожаю. Він привозив збіжжя до міста й продавав його заможним торговцям.

Люди, які не належали до нашого народу, мали з ним справу й довіряли йому. Вони покладалися на його чесність і знання, щиро до нього ставилися й уважно прислухалися до його порад.

Сендер Ліфшиц був традиційно релігійним євреєм, який служив Богові всім серцем. Проте він не був фанатиком ані в релігії, ані в політиці. Він мав багатьох друзів, яким був вірний безмежно. Друзі та й звичайні євреї міста часто зверталися до нього з проханням стати єдиним або одним із арбітрів у різних суперечках. Український суддя Сінґелевич час від часу запрошував мого батька до суду, щоб він розглянув справу — це дозволяло уникнути судових витрат і звільняло суддю від розгляду дрібних конфліктів. Сендер мав дивовижний хист до такого роду справ, не кажучи вже про його широкі загальні знання, попри те, що він закінчив лише кілька класів початкової школи.

Інколи через участь у громадських справах він втрапляв у складні конфлікти, але ніколи не ставав на чийсь бік — чи це був єврей, чи неєврей, чи була до нього особиста симпатія чи антипатія.

Під час жахливої долі нашого народу в Жовкві Сендер Ліфшиц вижив і до 1943 року переховувався в бункері разом із дружиною та сином. Його схопили й убили 1 нісана 5703 року (6 квітня 1943 року), лише через десять днів після смерті дружини. Він більше не бачив сенсу жити без неї.

Вольф Ліхтенберг ז״ל

Його звали Вольф, але багато хто просто звав його Інженером. Він був одним із перших єврейських інженерів у місті й користувався великою повагою. Середнього зросту, з кучерявим волоссям, обличчям невеликим, але живим, і теплим серцем. Це був енергійний чоловік, який умів доводити справи до кінця.

Він узяв до себе в дім брата своєї дружини, сироту Ізія Загера, підтримував його й відправив до гімназії, а потім до політехніки у Львові. Коли Ізій вирішив одружитися, Вольф виділив молодятам житло у своєму домі та прийняв їх під свій дах. Учителі в гімназії розуміли, якої величини є та людина, що підтримує Ізія, і час від часу звільняли його від обов’язкових оплат, що накладалися на учнів.

Ліхтенберг був сіоністом, повністю відданим ідеї відродження та відбудови Землі Ізраїлю. Не Бейт-Гамідраш і не Хедер, не твори Переца чи Смоленскіна, і не виховання, яке він отримав у батьківському домі, привели його до сіонізму. Це була Хойла — міжнародна газета, яку розповсюджували серед євреїв Східної Галичини між двома світовими війнами, а також загальна атмосфера міста й країни в той час, і його власне глибоке духовне покликання.

Він не відвідував палких передвиборчих мітингів. Його надихала діяльність єврейського культурного гуртка — Драматичного кола, заснованого Меєром Мельманом. Вольф не був актором, але працював за лаштунками: допомагав готувати сцену й декорації. Йому також була цікава діяльність «Агуди», яку він розглядав як спосіб наповнити дозвілля молодих чоловіків і жінок змістовними заняттями. Він любив приємне дозвілля в товаристві, а також читав газети й книжки.

У 1934 році його старший син Ромек навчався в Політехніці в Празі. Ліхтенберг турбувався про майбутнє сина і вирішив відправити його до Хайфи, в Землю Ізраїлю. Там Ромек завершив навчання у Техніоні в Хайфі та працює інженером у будівельній компанії «Солель-Бонех».

Джерело: Меморіальна книга Сефер Жовква, 1969.