ЛЮБОМИР РОМАНКІВ українець , що творив сучасність
Чи знаєте ви, що без цього чоловіка світова кампанія Apple не досягла таких висот сьогодні? А хтось задумувався над тим, що коли ми вмикаємо комп’ютер починають працювати кілька його винаходів? Ну і звичайно ви ніколи не вгадаєте місто його народження та дитинства. Ну що ж мова про Любомира Романківа – винахідника світового масштабу. А народився він, звичайно, у нашій королівській Жовкві, правда на початку 30-х років ХХ ст від королівського майже нічого не залишилося. Як в більшості голівудських сценаріїв, молодий юнак із батьками вирушає у далеку Америку. Чому запитаєте ви? Відповідь проста і однозначна: порятунок від радянської, а пізніше нацистської влади.
Американська мрія Любомира швидко стає реальністю. Талановитий молодий вчений здобуває блискучу кар'єру у США. Він потрапляє на радари провідної компанії IBM, у якій стає науковцем. Довголітня наукова робота приносить Любомиру світове визнання: його винаходи вивчають у престижних університетах світу, а його портрет знаходиться у Залі національної слави США. До речі, серед українців подібної честі та пошани удостоєний Ігор Сікорський – винахідник літальних апаратів.
Сьогодні кожна людина у цивілізованому світі стикається з комп'ютерними технологіями і лише одиниці знають чоловіка, що доклав більшу половину життя до створення та вдосконалення цих пристроїв. Один з найвідоміших винаходів Любомира Романківа – магнітні голівки для запису інформації, що сприяло появі жорстких дисків.
А чи знаєте ви, що Любомир Романків є головним пластуном у світі? Він вже довгий час очолює, координує молодіжний скаутський рух. Неодноразово бував в Україні на різноманітних пластунських заходах. Нещодавно йому виповнилося 93 роки!!! Так, це не помилка. Останній раз Любомир відвідував своє рідне місто ще на початку 2010-х років. У його родинному маєтку (сьогодні там виховують дітей та влаштовують позашкільні заходи) влаштували унікальну церемонію зустрічі. Сльози, радісні посмішки, душевна тривожність в один момент переповняли нашого гостя. Він не був вдома довгих 70 років. Його родинне гніздечко дбайливо оберігають працівники Центру творчості. На знак вдячності міська влада організувала встановлення меморіальної таблиці та надала Романківу звання почесного громадянина Жовкви, а зовсім нещодавно прилегла вулиця отримала нову назву – Любомира Романківа.
Під час візиту до Жовкви. 2013 https://vzhovkvi.com/svjato/lyubomir-romankov-pochetnyj-grazhdanin-zhovkvy.html
Джерело https://photo-lviv.in.ua/ukrayinskomu-vynahidnyku-zhorstkogo-dysku-sogodni-88-video/
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Юліан Буцманюк - український живописець жовківського храму.
Беззаперечний талант живописця, фаховість, яскравий творчий індивідуалізм, неприборканий імпульсивний темперамент – ці риси належать Юліану Буцманюку. В Україні художній доробок митця нині обіймає невелику, проте унікальну за своєю мистецькою вартістю збірку, яка перебуває у Національному музеї у Львові та приватних колекціях, а також розписи жовківської церкви оо. Василіян – неперевершений з мистецького погляду твір, найкраще, що вдалося йому створити в галузі монументального мистецтва за короткий час мистецької діяльності в Україні. Цей чоловік не народився у нашому місті, не проживав у ньому, але створений його руками шедевр в Жовкві дозволяє нам розповісти про Юліана як видатного українського жовківчанина серед єврейсько-польської мультикультурності.
Юліан Буцманюк народився у 1885 році, в селі на Радехівщині, в родині сільського вчителя. Дуже рано залишившись напівсиротою (батько помер, коли хлопцеві минув лише рік), переїхав разом із матір`ю до Львова, де й продовжив навчання у гімназії – саме тоді почалося його захоплення мистецтвом. Разом із своїм близьким товаришем, ровесником, п`ятнадцятилітнім сусідом-поляком, відвідував школу при львівському Промисловому музеї. У межичасі померла мати Юліана, і він, залишившись цілком без опіки, змушений був самотужки заробляти собі на прожиття. Оволодівши малярською технікою, вже на початках мистецької практики хлопець проявив себе на належному рівні: йому пощастило працювати разом із своїм вчителем Тадеушем Рибковським над серйозними замовленнями: «Я допомагав п. Рибковському при малюванні бічної нави латинської катедри, теж у Львові та при інших справах, бо я мусів самий заробляти на свій прожиток». Варто зазначити, що працьовитість, а головне – практична реалізація творчих задумів сприяла фаховому становленню Буцманюка як художника-монументаліста. Ще під час навчання у фаховій школі найбільший інтерес у хлопця викликала «декораційна малярська техніка» (театральні декорації), що в майбутньому стало визначальним у досягненні високого професіоналізму в галузі монументального мистецтва.
Потім – працював, тренував художні навики, аж поки Ксенофонт Сосенко, парох церкви в селі Конюхи на Бережанщині, не запросив молодого маляра (Буцманюку тоді йшов двадцять другий рік) розписати свою церкву. Розписами парох був вражений, і розповів про юного митця своєму родичу – художнику Модесту Сосенку, випускнику Краківської Академії мистецтв. Сосенко бере Буцманюка собі в учні та починає давати юнаму маляру завдання. Буцманюк допомагає розписувати церкви в Рикові, Славську, бере участь у розписі катедри у Львові. А у 1910 році на молодого художника звернули увагу жовківські василіяни – Юліан Буцманюк отримує замовлення розписати маленьку капличку при храмі. 25-річний художник з захопленням перше за своє перше замовлення – і створює справжній шедевр.
Буцманюк в уряді ЗУНР (2ряд другий)
У складі Січових стрільців
Фрески в каплиці Буцманюк зробив в дусі сецесії, традиційної для початку 20 століття. Тоді мистецтво вже відмовилося від умовностей бароко та класицизму, від занадто емоційних поз та виразу облич. Пози людей та янголів на фресках Буцманюка максимально реалістичні, на обличчях – мир, спокій, впевненість та смирення, притаманні готичній скульптурі. Єдине, що відрізняє готичні статуї від людей романтичному живопису, – це посмішка. Майже всі обличчя на готичних статуях мають м’яку, майже приховану посмішку. На сецесійних картинах – від англійських романтиків до Васнєцова та Несторова – люди серйозні, немов благоговіють від того, свідком або учасником чого вони є. Успадкував цю традицію і Буцманюк. Але найбільш вражає Божа Матір з маленьким Ісусом, біля яких стоять діти в українському вбранні. Сорочка з українською вишивкою і на самому Ісусі, і на архангелах – Гавриїлі та Михаїлі – які зображені з боків від Божої Матері.
Сецесійний стиль, обраний Буцманюком для жовківської каплиці, не був новим. Але винахідкою молодого митця було поєднання сецесійного романтизму та елементів українського орнаменту, а також «українізація» героїв фресок. І справа тут не тільки в вишиванках – вирази облич та пози героїв видають в цих давньогрецьких, давньоєврейських та давньоруських святих українських інтелігентів початку 20 століття. Це не дивує – усіх героїв своїх фресок митець списував зі своїх знайомих: священиків, малярів, викладачів. Є легенда, що дівчина, яка стоїть біля Божої Матінки, була списана з жовківчанки, в яку молодий художник певний час був закоханий. З чотирьох янголів, що прикрашають купол каплиці, двоє списані з жовківських малих єврейок, а двоє інших – з українських дітей. Ось вам і мультикультурність по-жовківськи.
Розпис жовківської каплиці став першим в історії мистецтва прикладом поєднання сецесійного романтизму та української народної традиції. Вперше вишиванки з’явилися на церковних фресках, вперше українська культура проявила себе в церковному мистецтві. І вперше на стінах храму поєдналися духовні та національні традиції, відверто переплелися дух християнський та український.
У 1923 році він навчається в Академії, а через чотири роки цей солдат переможеної армії вертається на Львівщину. Працює Буцманюк у повітовій філії «Рідної Школи», не залишає і малярства. І тут, в середині 30-х років, Боже Провидіння знов зводить його шлях з жовківськими василіанами. Велику церкву Різдва Христова вирішують перебудувати – храм вже не вміщає усіх парафіян, до того ж, постраждав від війни та пожеж. І розписати новозбудовану церкву вирішують доручити нашому герою. Юліан Буцманюк створив унікальний розпис церкви Різдва Христового із поєднанням християнського, національного та історичного колориту.
Помер і похований Юліан Буцманюк у Едмонтоні (Канада)
Більше про мистецький хист Буцманюка тут
Джерело фотографій Тут
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Герман Бідолах- ентузіаст друкарської справи в Жовкві
13 вересня 1942 року в Жовкві упокоївся в Господі монах Герман Гавриїл Бідолах #ЧСВВ, друкар, видавець і перекладач, довголітній директор жовківської василіянської друкарні. Розповідаємо про цього ентузіаста друкарської справи, який чимало життєвого шляху присвятив нашому місту.
Гавриїл Бідолах народився 22 липня 1869 року в с. Рожнів Снятинського повіту. 29 квітня 1894 року вступив до Василіянського Чину на новіціят у Добромильський монастир. Його магістром був о. Андрей Шептицький. На облечинах отримав монаше ім’я Герман. Після новіціяту направлений до Жовкви вивчати друкарську справу. 30 січня 1898 року склав перші монаші обіти, а вічні 11 лютого 1901 року в Жовкві на руки о. Луки Лащика, ТІ. Починаючи з 1895 року і аж до початку Другої світової війни з невеликими перервами (один рік у Бучачі при василіянській гімназії; військові дії Першої світової та польсько-української воєн, першої радянської окупації) бр. Герман працював у василіянській друкарні в Жовкві.
Директор друкарні брат Герман Бідолах сидить 3-й зліва-направо.
У 1907-1908 роках перебував у Сполучених Штатах Америки, куди поїхав, супроводжуючи першого єпископа для українців греко-католиків у США вл. Сотера Ортинського. З цього періоду залишив цікаві спогади із життя українських емігрантів. У Жовкві працював у канцелярії друкарні, виконував обов’язки префекта та директора друкарні. У 1939-1941 роках керував друкарнею в м. Ярослав (Польща).Помер 13 вересня 1942 року в Жовкві, похований на василіянській дільниці міського кладовища.
Напис на могилі бр. Германа Гавриїла Бідолаха - Жовква, міський цвинтар, 19.06.2010
За весь період праці на друкарні безпосередньо брав участь у друці понад 500 видань. Дописував до василіянського часопису «Місіонар». Переклади з німецької мови публікував під псевдонімом Іван Бідний.
Див. про нього статтю о. Климентія Стасіва, ЧСВВ і Ярослава Серкіза "Гаврило Бідолах – великий подвижник друкарської справи" 
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
«Усіх наук лікарських доктор Сильвестр Дрималик, ординуючий лікар «Народної лічниці» і Притулку для воєнних сиріт у Львові, мешкає при ул. Сикстуській ч.12 і приймає хворих щоденно від 10—12 перед полуднем і від 3-5 пополудні», — сповіщала львівська газета «Діло» 5 липня 1916 року. Ця звістка неабияк порадувала «підпольських» українських селян, для яких «Лічниця» була чи не єдиною надією на порятунок, там безкоштовно обслуговували незаможних. Після російської окупації 1914—15 років ця лікарня тривалий час стояла, ніби паралізована. Та ще й доктора Дрималика як «москвофіла» арештувала австрійська влада. Певний час його утримували у львівській фортеці, ще й збиралися перевезти до концтабору Талергуф. Російська ж влада, окупувавши у Першу світову війну Львів, не вважала Сильвестра Дрималика москвофілом. Навпаки, українську «Лічницю», в якій він працював, російськi війська пограбували, вивізши навіть простирадла.
Сильвестр Дрималик
Блискучий вчений, медик-практик, громадський діяч, доктор Дрималик усе своє життя працював на українській ниві. І відійшов у інший світ як військовик на службі. Він став жертвою сепсису, скалічившись, коли оперував у «Народній лічниці» убогу пацієнтку з провінції. Рідня лікаря залишилась без будь-якого матеріального забезпечення. Останніми його словами були: «Боже, Боже, я всіх рятував, а мене нема кому врятувати!»
Сильвестр Дрималик народився в 1855 році у родині священика в селі Туринка Жовківського повіту. Після народної школи закінчив у 1873 році академічну гімназію у Львові та медичні студії у Відні. Доктором медицини став у 1879 р. Усі екзамени, чи то в гімназії, чи на медичному факультеті, завше складав на «відмінно». У студентські роки став членом товариства «Основа». На той час у Відні було два українські студентські товариства — «Основа» і «Січ». Різниця між ними полягала, в основному, у прихильності до того чи іншого правопису. Члени «Основи» застосовували етимологічний правопис, а члени «Січі» — фонетичний, так що доходило й до суперечок. «Основ'яни» з часом обрали Сильвестра своїм головою. А в 1878-му за його ініціативою всі члени «Основи» вступили до «Січі» за умови вживання етимологічного правопису.
У «Січі» студент Дрималик був ще й диригентом хору. Вечорами «січовики» збиралися на диспути, читали вголос цікаві статті з газет і журналів, співали, танцювали й забавлялися. Незважаючи на короткий період членства, за велику активність і за заслуги в об'єднанні обох студентських товариств, у 1879 р. д-ра Сильвестра Дрималика загальні збори визнали почесним членом товариства «Січ». За 27 літ (1868—1895) діяльності Русько-Українського товариства «Січ» у Відні (така була його повна офіційна назва) почесними членами товариства було іменовано 50 чоловік, серед яких — Михайло Драгоманов, Іван Пулюй, Іван Франко, а також Євген Озаркевич та Іван Куровець з «Народної лічниці» у Львові. Пан Дрималик писав: «З нагоди 25-річного ювілею «Січі» заявлено, що лиш праця на народному грунті повинна бути для нас продуктивною й єдино бажаною, а зближення і погодження наших партій є можливе, якщо лише не будемо спиратися на екстремах».
Здобувши гарну освіту, доктор повернувся на українські терени, оселився у Жовкві. Там разом з адвокатом доктором Михайлом Королем створював основи для просвітянської та господарської ор- ганізацій, заснував кредитовий кооператив «Народний дім», «Читальню», «Жовківську Руську Раду». У 1882 році Сильвестр Дрималик одружився з Олімпією Пелех, донькою священика із села Мацошин, що на Жовківщині, і мав з нею трьох дітей: двох доньок і сина. Він був ще й талановитим музикантом і співаком, щовечора після праці сідав зі своїми дітьми біля фортепіано, разом з ними співав на кілька голосів духовні й світські пісні; навчав їх читати ноти. Дрималик також керував у Жовкві церковним хором, у якому співали і його діти. Був глибоко віруючим християнином. За заслуги перед церквою Папа нагородив його Римським орденом.
Пізніше д-р Дрималик оселився у Львові в будинку № 11 на вулиці Міцкевича. Цей будинок був власністю Українського національного музею (заснованого митрополитом Андреєм Шептицьким). На другому поверсі мешкав із сім'єю художник Олекса Новаківський (сьогодні там розташований музей митця), також мав свою майстерню художник Осип Курилас.
Мешкаючи у Жовкві, доктор Дрималик одразу ж здобув довіру пацієнтів і добре ім'я здібного лікаря й доброзичливої людини. Інколи не тільки не брав від убогих пацієнтів винагороди за лікування, а й давав їм гроші на медикаменти чи складні операції. Легші операції виконував сам (ох і перепадало ж не раз докторові від пані докторової за цю філантропію). У 1886 році доктора Дрималика призначили міським лікарем Жовкви.
Пан Дрималик був також членом ради і суду польської Східногалицької лікарської палати, так би мовити, лікарської «профспілки», що складалася з 13 членів та 13 заступників. Українців у цій організації було п'ятеро. Члени спілки обирали з-поміж себе управу, яка складалася із 7 осіб. З 1914 року аж до самої смерті (1923) в управі неперервно засідав тільки один українець — доктор Дрималик. Він належав також до Українського дієцезіального комітету опіки над воєнними сиротами у Львові, надаючи необхідну лікарську допомогу підопічним дітям. Цей комітет утримував сиротинець, де перебували та вчилися в школі українські діти, батьки яких загинули під час війни (у 1922 році в сиротинці перебувало 175 дітей). Сиротинець містився у будинку черниць, сестер-василіянок Української греко-католицької церкви.
Доктор Дрималик готував популярні медичні видання просвітницького характеру. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. він запровадив рубрику «Лікарська пошта» у декотрих просвітянських книжечках «Общества ім. Мих. Качковського», що містила відповіді-поради лікаря на листи пацієнтів. У 1906 р. вийшов друком його «Лікарський порадник в слабостях людей». Оскільки наклад цього видання швидко розійшовся, у 1921 роцi вчений-просвітянин видав його доповнену версію — «Порадник лікарський у всіх недугах людей», у якому використано найновіші на той час досягнення світової медичної думки. Книга була розрахована передовсім на сільську інтелігенцію, яка мала поширювати медико-профілактичні знання серед неписьменної частини селян. Посібник містив найповніший перелік домашніх засобів, якими слід було рятувати пацієнта до появи лікаря. І навіть тепер, 84 роки опісля, рекомендації д-ра Дрималика з надання першої допомоги не втратили своєї актуальності.
Свій «Порадник» 1921 року доктор доповнив своєрідною популярною медичною енциклопедією «Ілюстрований лікарський порадник». Однак передчасна смерть не дозволила йому побачити вихід її у світ. Тільки у 1926 році за редакцією д-ра Овчарського цей порадник видано під назвою «Лікарський підручник з ілюстрованим доповненням». У 1929 році побачило світ видання, яке містило працю Дрималика «Плекання дитини» (лікарський порадник для молодих матерів).
Сильвестр Дрималик був одним із засновників Українського лікарського товариства у Львові — УЛТ (офіційна тогочасна назва: «Руське лікарське товариство») у 1910 р., певний час був його головою. Метою УЛТ було згуртування лікарів-українців Галичини, збагачення їхнього духовного життя. Щотижня на засіданнях лікарі обговорювали тут наукові та професійні теми. Товариство видавало журнал «Здоровлє», присвячений санітарно-гігієнічним справам українського народу.
Під час Першої світової війни діяльність УЛТ майже згасла. Відновило свою роботу воно лише в 1919 році стараннями доктора Дрималика. Він запросив усіх лікарів-українців до Львова, де відбулися загальні збори, що відновили товариство. Тоді ж було вирішено видавати місячник «Лікарський вісник», який, з невеликою перервою, виходив аж до «золотого» вересня 1939 року.
Третій директор «Народної лічниці»
Сильвестр Дрималик також постійно працював лікарем і певний час керував «Народною лічницею» у Львові, яка була, за його словами, «культурно-патріотичною інституцією серед більшості чужих елементів населення міста Львова».
Народна лічниця
«Лічницю» створили у 1903 році за сприяння митрополита Андрея Шептицького для того, щоб українське населення Галичини отримало доступ до оздоровлення, а українські лікарі мали змогу працювати за фахом, не будучи полонізованими.
Після відступу російських військ (червень 1915 р). амбулаторія потребувала майже цілковитого відновлення, бо весь інвентар і білизну забрали із собою російські війська. Ще частину інструментів реквізували для потреб австрійського «Червоного Хреста». Доктор Дрималик став третім директором «Народної лічниці» (після Євгена Озаркевича та Броніслава Овчарського) і працював тут до самої своєї раптової смерті в 1923 році.
Незважаючи на свій гуманітарний характер, «Народна лічниця» ніколи не була тягарем для суспільства, бо утримувала себе сама. Після війни припинились усі державні та комунальні види допомоги. Найголовнішим джерелом доходів інституції стали добровільні пожертви пацієнтів та підтримка української громадськості. За почином пана Дрималика лікарі-члени Українського лікарського товариства погодилися відновити безкоштовні консультації для незаможних в амбулаторії. Доктор Дрималик був незадоволений приміщенням «Лічниці», тісним та незручним, і вже в 1920—1921 роках став мріяти про будівництво великої української лікарні з поліклінікою. Разом з лікарем Іваном Курівцем захопились вони цією думкою, і вже в 1921 р. на загальних зборах Товариства «Народна лічниця» постановили про початок збору коштів на будівництво такого шпиталю. Однак раптова смерть перешкодила Дрималику втілити цей задум. Ідею підхопив Іван Курівець, який став четвертим директором «Народної лічниці» — фанатичний звеличник, невтомний промотор будівництва української лікарні. Ця мрія почала здійснюватися у вересні 1930 року, коли освятили наріжний камінь майбутньої установи. 10 квітня 1938 року шпиталь прийняв перших пацієнтів.
Джерело: дослідження учнів краєзнавчого гуртка Жовківської школи № 2.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Михайло Король - повітовий комісар та адвокат
Він народився не у нашому місті, однак доля привела його саме сюди. З 1888 року Михайло Король керував адвокатською конторою в Жовкві. Спочатку пов’язаний з рухом «старорусів». У 1892–1902 роках президент польського товариства «Руська Рада» у Жовкві. Він також був ініціатором будівництва Народного дому в Жовкві. В період ЗУНР виконував обов'язки повітового урядового комісара.
Приміщення колишнього Народного дому
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Із Жовквою переплетений життєвий шлях Теодора Ваньо - українського галицького громадсько-політичного діяча. Начальника Харчового Уряду ЗУНР. Посла до Галицького крайового сейму. Він народився 1880 р. у м. Буську Камінецького повіту, в родині заможного міщанина-рільника. Навчався у народній школі м. Буська, Золочівській гімназії, правничому факультеті Львівського університету. Доктор права Віденського університету. Адвокат у Сколе (1910–1913). Заснував у Сколе разом з Є. Петрушевичем Українську торговельну спілку “Єдність”. Краєвий адвокат у Золочеві (1910–1914, 1918 – 1919, 1921). Голова філії товариства “Сільський Господар” у Золочеві. Діяч Української національно-демократичної партії (УНДП), посол до Галицького краєвого сейму (1913–1914).
У роки Першої світової війни мобілізований до австрійської армії, служив у Чехії. Арештований військовою жандармерію ізасуджений військовим судом до розстрілу за політичними мотивами. Після перегляду справи помилуваний, понижений у званні до рядового та демобілізований. Обраний заступником повітового комісара ЗУНР у Золочеві. Член законодавчої, земельної та фінансової комісій Української Національної Ради (УНРади) ЗУНР. Як начальник Харчового Уряду ЗУНР (січень – травень 1919), зумів налагодити безперебійне постачання продуктів харчування для бійців Галицької армії, найбідніших мешканців міст держави. Учасник Надзвичайного з’їзду УНДП у Станиславові (28–29 березня 1919 р.). Урядовець Міністерства господарства Української Народної Республіки (УНР) у Кам’янці на Поділлі. Заарештований польськими жандармами й привезений до Золочева. Діяч Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Співзасновник та голова Товариства ім. Маркіяна Шашкевича в Золочеві. Видавець, відповідальний редактор та автор публікацій часопису “Шашкевичівські Вісти” (Золочів, 1931). Арештований радянськими спецслужбами та ув’язнений у концтаборі (1944 – друга половина 1950-х рр.). Помер наприкінці 1950-х рр. у будинку для престарілих у Жовкві на Львівщині, де й похований.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Серед видатних жовківчан XX століття особливе місце належить д-ру Івану Романківу (1888–1973) — адвокатові, старшині Української Галицької Армії, активному громадському діячеві й батькові всесвітньо відомого винахідника Любомира Романківа. Його доля — це шлях галицького інтелігента, що поєднав правничу кар’єру з визвольною боротьбою, культурницькою працею та самопожертвою задля майбутнього поколінь.
Іван Романків народився в селі Мужилів на Тернопільщині, у родині сільського вчителя Василя. Освіту здобув у Бережанській гімназії та на правничих факультетах Львівського і Віденського університетів. Доктором права став у 1918 році — саме в час, коли вирішувалась доля Галичини.
Родина Романківих брала активну участь у суспільному і в церковному житті, дружина Надія Романків-Іванець належала до церковного братства «Апостольство Молитви» та «Доброї Волі». Вона була вчителькою і керувала «Союзом українок» на Жовківщині. Її батько Григорій Іванець про якого згадується, що він нащадком мазепинця, був найбагатшим господарем на цілу Угнівщину, який допомагав і вчив людей правильно вести господарство, вкладав свої кошти в розбудову культурного осередку. Сім’я жила у віллі навпроти міського парку і замку.
У них було двоє дітей: старша дочка дочка Богдана (фармацевт, косметичний хімік, пластунка, членкиня хору "Думка" в Нью-Йорку, померла 25 жовтня 1982 року) та син Любомир (всесвітньовідомий винахідник, очільник Пласту 1931-2024 рр)
З початком Першої світової війни вступив до лав Українських січових стрільців. Служив у Львові, Косові, Коломиї. Брав участь у формуванні ЗУНР, а згодом — в обороні її державності в лавах УГА. У складі культурно-освітнього відділу армії опікувався поширенням знань серед стрільців і населення — чимало сучасників згадували його як тихого, але впливового інтелігента.
Після поразки визвольних змагань Романків повернувся до адвокатської праці. З 1925 року оселився в Жовкві, де відкрив адвокатську канцелярію. Тут він став душею українського громадського життя: очолював філії товариств «Просвіта», «Рідна школа», був активним у «Сільському господарі», підтримував українське книговидання, входив до лав Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Зокрема, 28 травня 1935 року в Жовкві, у приміщенні Українського Повітового Дому, відбувся повітовий Народний з’їзд Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО). Захід згуртував понад 250 учасників — представників майже всіх сіл Жовківщини, серед яких були священники, світська інтелігенція, сільські активісти та міщани самої Жовкви.
З’їзд відкрив і провів д-р Іван Романків, адвокат із Жовкви — дотеперішній секретар і фактичний керівник повітової організації УНДО з часу відставки голови комітету ради Володимира Даниловича. Саме на плечах Романківа лежала основна відповідальність за організаційну працю впродовж останніх років. Він виступив із докладним звітом про діяльність Повітового Народного Комітету за період від грудня 1932 року до травня 1935 року.
До президії з’їзду увійшли відомі діячі краю: о. декан Іван Бирка (парох Желдеця), Теодор Кривлюк з Пристані, д-р Степан Сеґер (секретар, кандидат адвокатури з Кошелева), а також самі Володимир Данилович і д-р Іван Романків.
Результатом з’їзду стало формування нового складу Повітового Народного Комітету. До нього, зокрема, увійшли: д-р Іван Романків, адвокат у Жовкві; Володимир Данилович, скарбник; Пилип Креховецький, рільник із Замочка; о. Євген Боднар, парох із Мостів Великих; д-р Степан Коновалець, лікар із Куликова; о. Іван Томашівський, парох у Глинську; Марія Пеленська, активістка з Жовкви; Іван Бесик, рільник із Сопошина та інші.
З’їзд засвідчив не лише силу та згуртованість УНДО на Жовківщині, але й ключову роль д-ра Романківа у побудові політичного життя повіту. (Діло 30.05.1935)
На початку лютого 1939 року у Львові відбувся загальний з’їзд Товариства «Рідна Школа» – однієї з найбільш вагомих організацій українського шкільництва в Галичині. В атмосфері тривожних передчуттів великої історичної бурі, яка вже насувалася на Європу, українські освітяни, педагоги, громадські діячі зібралися, щоби звірити годинники, підбити підсумки й окреслити плани.
Серед численних доповідачів вирізнився Іван Романків, який виступив із чітким, енергійним та емоційно насиченим словом. Його виступ був не просто формальним внеском до порядку денного — це був пристрасний заклик до оборони української школи, мови, культури. Він говорив як той, хто глибоко розуміє небезпеку асиміляції та втрати національного обличчя, хто вірить у силу рідної мови як наріжного каменя народу.
Його слова: «...замість оборонятись, мусимо наступати і домагатися ще ширших прав для українського шкільництва» — прозвучали як маніфест часу. У той момент, коли багато хто втомлено шукав компромісів, Романків стояв на позиції активної оборони: без рідної школи — немає українського завтра.
На з’їзді були також згадані інші постаті, які велику працю вклали у розбудову шкільництва — Юліан Буцманюк, Мирон Коновалець й інші.
Будинок на вулиці С. Бандери, де жила родина Романківих.
У вересні 1939 року з приходом радянської влади змушений був переховуватись. Під час німецької окупації став нотарем у Белзі, а згодом у Жовкві, водночас підтримуючи діяльність Українського допомогового комітету.
Після війни емігрував — спочатку до Мюнхена, згодом до Едмонтона (Канада), де активно долучився до життя української діаспори. У 1950-х був головою братства УСС, очолював Українську санітарно-харитативну службу, став членом НТШ, заснував книгарню «Арка». А з 1962 року переїхав до США, де доживав віку поруч із дітьми. Іван Романків був співробітником редколегії збірника "Підгаєцька земля".
Родина Романківих у Німеччині 1945 р.
Його син, д-р Любомир Романків, стане одним із найбільших українських науковців XX століття — винахідником, без якого не існувало б сучасного комп’ютерного жорсткого диска.
Іван Романків помер 1 січня 1973 року в містечку Браєркліфф-Манор під Нью-Йорком. Похований на цвинтарі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку — одному з духовних центрів української Америки.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Едвард Жарський — жовківчанин, що присвятив життя науці, освіті та спорту української еміграції.Серед малодосліджених постатей провідних діячів спортивного руху на західноукраїнських землях першої половини ХХ ст. варто виокремити Едварда Жарського (1906–2003). Його справедливо називають корифеєм спортивної преси Галичини та української спортивної періодики часу еміграції. Він є автором низки статей з теорії й історії фізичної культури та спорту. А народився Едвард Жарський 21 жовтня 1906 року у нашому місті Жовква. Його життєвий шлях — це історія відданості знанням, спорту, та українській справі. Про жовківський період життя Едварда Жарського майже нічого не відомо. На жаль відомості про його дитинство, родину в Жовкві залишаються поза межами документованої біографії. Уся наявна інформація — це розпорошені фрагменти, які вдалося зібрати з різних джерел: довідників, газет, мемуарів, інституційних архівів. Ці «маленькі частинки» складаються у мозаїку життя людини, яка виросла в Галичині, а згодом стала однією з ключових постатей української еміграційної науки та освіти.
Особливе місце у його діяльності займала праця з молоддю і спортом. У міжвоєнному Львові організував спортивний гурток «Сагайдачний». У грудні 1927 р. під час пожежно-руханкових курсів у м. Комарно та у Старому Самборі відповідав за спортивну частину підготовки сокільських дружин. Був членом Управи спортивного товариства «Україна», Українського Студентського спортового клубу (УССК) у Львові в 1931 році та одним з організаторів різноманітних спортивних подій, змагань (зокрема, проведення у Львові краєвих змагань з плавання). Ще кілька цікавих фактів, серед учасників УССК в цьому році були відомі провідні українські націоналісти Степан Бандера, брати Шухевичі, Дмитро Грицай, Олекса Гасин та інші. Другий факт, Едвард Жарський був суддею на краєвих змаганнях з плавання Західної України на озері Світязь, де за участі 41 спортсмена було встановлено 6 вересня 1931 р. серед українських спортовців Галичини рекорд із плавання в естафеті 4х50 м вільним стилем разом із Романом Шухевичем, Михайлом Поліщуком, Володимиром Сліпком та Юрієм Шухевичем.
У міжвоєнний період викладав у львівських навчальних закладах, поєднуючи науку з педагогічною працею. Жарський долучився у 1932 році до створення у Львові українського студентського театру малих форм “Золотий Усміх”. Музичним керівником нового студентського, театру став Анатоль Кос. Прем’єра тієї ревії відбулася пізньою осінню 1932 року в залі Українського Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Львові. На жаль, з приводу фінансових труднощів та особистих непорозумінь, цей театр швидко розв’язався» (Свобода. 1984. № 226; 227. 28, 29.11 С. 2.)
Едвард Жарський належав до Гімнастично-спортивного товариства "Сокіл-Батько". Завдяки останньому голові львівського «Сокола-Батька» Михайлу Хронов’яту, який очолив товариство у 1934 р. відбулися певні зміни. Це були важкі часи для українського сокільського руху, адже товариству доводилося практично повсякчас боротися за виживання, зазнаючи переслідувань і утисків від польської адміністрації. Змінивши соціальний і кількісний склад старшин «Сокола-Батька» й призначивши нових керівників із гімнастики та спорту, М. Хронов’ят дещо покращив гімнастично-спортивну діяльність сокільських товариств, хоча це було зробити нелегко, зважаючи на дії польської адміністрації. До новообраної старшини львівського «Сокола-Батька» належав, зокрема, професор Едвард Жарський.
На початку 1936 року у Львові видали перший український підручник з боксу авторства Едварда Жарського. 8 лютого 1936 року щоденна львівська газета "Діло" у розділі "Нові книжки й журнали" повідомила про вихід у світ брошури "Бокс - Боротьба навкулачки". - Черговий випуск "Сокільської Бібліотеки" присвячений боротьбі навкулачки, - зазначається у коротенькому описі в газеті. - У шістьох лекціях зібрано всі найважніші штовхи й оборони, вживані при боротьбі навкулачки. 30 рисунків та світлин оживляє цю незвичайно потрібну нашій молоді книжку. Автор звернув головну увагу на загальну підготовку руховика чи спортовця при помочі боксу. При кінці книжки подано правила боротьби навкулачки. Правила уйнято у відповідні точки коротко й дуже проглядно. Книжечка ця повинна найтися в руках спортовця, руховика, фізкультурника і кожного, хто цікавиться спортом. Книжка "Бокс - Боротьба навкулачки" має невеликий обсяг – усього 32 сторінки. Написана живою українською мовою, включно зі спеціальними термінами.
Також Жарський серед новаторів в українському фехтуванні, яке тоді називав "шермуванням". У його однойменній статті “Шермування” в журналі “Життя і знання” за липень-серпень 1938 року написано: “Ручку фльорету (рапіри) творять черен і мала тарілка”, “ручка шпади (шпаги) має черен та глибоку тарілку”. Клинок зброї носив назву “клінга”.
Едвард Жарський був любителем гри у копаний м'яч. Зокрема, 28 червня 1943 року на стадіоні УЦК – колишній стадіон «Поґоні» – зустрілися колективи «Артисти театру» та «Робітники пера». За грою спостерігало більше п’яти тисяч глядачів, зокрема півсотні фоторепортерів. Весь прибуток надіслали на допомогу українським студентам. «Робітники пера» перемогли 4:3. Жарський вийшов на поле у другому таймі на позиції захисника у складі команди "Робітники пера".
Друга світова війна змусила його емігрувати — спочатку до Німеччини (1944), а згодом до США (1950). В перший еміграційний період (1944–1950 рр., Німеччина) свого життя активно долучився до спільноти переміщених осіб, став членом Ради Фізичної Культури, очолював таборовий спортивний клуб. Та попри відстані, він не покинув української справи. У повоєнній Європі викладав у технічно-господарському інституті в Мюнхені. Здобув ступінь доктора філософії (1948) в Українському Вільному Університеті (Тема дисертації «Риби річок України»), а в Америці став однією з ключових фігур української освіти. Професор, директор Українського технічного університету, очільник Педагогічного інституту українознавства, дійсний член НТШ, перший редактор журналу «Рідна школа», перший голова Шкільної ради (1953-1954 рр.) при УККА (Український Конгресовий Комітет Америки). Шкільна Рада - громадська організація, котра координує складання програм навчання, видання підручників, влаштовує щорічні звітні конференції вчителів, курси й семінари для підвищення професійного рівня педагогів, тобто сприяє методичному забезпеченню роботи шкіл українознавства, займається організацією національної освіти й виховання українських дітей. Тоді ж було визначено основною таку мету шкіл українознавства: «...американські українці мусять здержати українську мову і не сміють відриватися від культури своїх батьків, бо тільки тоді стануть повноцінними та корисними громадянами нової батьківщини та успішно включаться в її історичну місію на українському секторі». Завдяки зусиллям очільника Шкільної Ради Едварда Жарського провідні педагоги розробили шкільні навчальні програми та підручники. На їх основі Шкільна Рада підготувала і видала єдину шкільну документацію, навчальні плани та підручники, запровадила єдину систему навчання і виховання для всього українського шкільництва на теренах Америки. Унаслідок цього заіснувала відтоді 11-річна система з трьома ступенями навчання: - нижчий ступінь - 1, 2, 3, 4 класи — 4 роки навчання, - середній ступінь - 5, 6, 7, 8 класи - 4 роки навчання, - вищий ступінь — 9, 10, 11 класи - 3 роки навчання. Основними навчальними предметами у школах українознавства від початку їх заснування і донині є українська мова (читання, письмо, мовлення) у 1-6 класах, а у 7-11 класах, крім української мови та літератури, учні ще вивчають історію, географію та культуру України.
Також Едвард Жарський голова СКВОР 1971-1977 рр. (Світова Координаційна Виховно-Освітня Рада) заснована на Світовій Виховно-освітній Сесії в рамках 1-го Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ) 12 листопада 1967 р. — це лише частина його громадської праці. В перших роках свого існування СКВОР розпочала працю над “Виховним Ідеалом Українця в Діяспорі”. У цій праці зазначалося: "Українець в діаспорі – це повноцінний громадянин (мешканець) своєї країни, пов’язаний із українським народом (спільнотою) почуттям приналежности та вузлами української мови і культури, особистість якого позначується християнсько-етичними вартостями і творчою дією для українського народу і української спільноти в країні проживання."
В еміграції став співзасновником та першим головою «Української спортової централі Америки і Канади», яка була заснована 24 грудня 1955 року в Торонто і об'єднала 23 спортивні товариства і клуби українців у Канаді та США. Участь у зборах взяли 13 українських спортивних осередків (9 з США та 4 з Канади). Був редактором кількох спортових видань "Змаг", "Спортові вісті" та інші.
Едвард Жарський залишив багатий науково-педагогічний спадок: підручники з географії, педагогіки, історії виховання, психології. Усе своє життя він присвятив формуванню свідомої, освіченої української молоді в діаспорі. Поза педагогічними і суспільними обов'язками в українській громаді працював у департаменті патології й ембріології Нью-йоркського Унверситету. Помер у Флориді 4 квітня 2003 року.
Жовква може гордитися цим уродженцем — людиною, яка пронесла крізь XX століття ідеали українства, не зрадивши їх ні у Львові, ні у таборовій Баварії, ні у великій Америці.
Немає коментарів:
Дописати коментар