Жахи війни, пережиті дівчиною у Жовкві.

Історія знає чимало прикладів жорстокості російського війська на українських землях. Від зруйнованого Батурина у XVIII столітті до кривавої Бучі у ХХІ, від часів імперських каральних походів до новітніх воєнних злочинів — щоразу повторюється один і той самий сценарій: знущання над мирними жителями, насильство, нищення домівок і цілих спільнот. Галичина, яка в часи Першої світової війни опинилася в зоні запеклих боїв, також стала свідком цих звірств. Серед багатьох трагічних історій особливе місце займає доля молодої жінки з Жовкви — Отинії Рудник.

Жахи війни наблизилися сьогодні просто до нашого міста, коли Отинія Рудник, колишня красуня одного галицького села, прибула до Гатчинсона, скалічена на все життя жорстокими російськими козаками.

Її дядько, Йосиф Рудник, заможний ранчо́вий господар із міста Бівер, штат Оклахома, приїхав до Гатчинсона зустріти свою нещасну племінницю, яка прибула сюди з далекої Галичини, щоб провести тут решту своїх днів. Але війна залишила на гарній молодій австрійській дівчині страшний слід: обидва очі вибиті, жахливий шрам через щоку, а одна рука змарніла й понівечена від опіків.

Цю жахливу історію розповів її дядько. Коли росіяни вторглися до Галичини та відтіснили австрійців із цього східного краю, маленьке містечко Жовква опинилося на шляху загарбників. Батько Отинії Рудник та її старший брат були десь із військом. Удома залишилися мати, сама Отинія та її молодша сестра.

Троє жорстоких росіян увірвалися до дверей маленької хатини та схопили дівчат. Почалася боротьба, під час якої мати була вбита на місці. Останнє, що Отинія побачила з молодшою сестрою, — як її кудись несуть. Відтоді вона більше нічого про неї не чула.

Отинію також схопили, жорстоко зневажили, а коли вона вперто кричала й чинила опір, її вдарили шаблею по обличчю і, втративши свідомість, залишили вважати мертвою. Не­щасну дівчину знайшли сусідки в палаючому будинку, коли росіяни вже пішли. Обидва ока були випалені, одна рука так обгоріла, що залишилася понівеченою на все життя, а колись гарне обличчя було страшно спотворене.

Згодом росіяни залишили Галичину, але батько та брат Отинії так і не повернулися до Жовкви. Її батько або загинув, або перебуває в полоні в Росії, а брат загинув у Сербії. Бідну сироту відправили до Америки, у дім дядька, який охоче дав їй притулок.

— Її сестра? — Ми не знаємо, що з нею сталося. Ми лише сподіваємось, що вона мертва. Так буде краще, — сказав дядько.

Джерело: Beaver County Republican

Sep 3 1915 • Gray, Beaver, Oklahoma, United States.

Ян Мореловський — жовківський суддя, в’язень НКВС і провідник польських юристів у вигнанні.

У фондах Державного архіву Львівської області зберігається цікавий документ (оцифрований) — «Список арійських домовласників із Жовкви, чиє майно було конфісковано радянською владою, 1941–1944 рр.». У ньому — перелік будинків та їхніх власників, серед яких знаходимо запис: Мореловський, вул. Ланікевича, 1. Сьогодні цю адресу легко впізнати вулиця Воїнів УПА 1 — саме тут розташований Відділ державної реєстрації актів цивільного стану Жовківського районного управління юстиції. Але ще у 1930-х роках цей дім був оселею жовківського судді Яна Мореловського.

Постать цього чоловіка заслуговує на окрему увагу: він відігравав помітну роль у житті міста, його діяльність була нерідко суперечливою, а життєвий шлях — сповнений драматичних поворотів. Хто ж він, Ян Мореловський? Чим відзначився у Жовкві і яку подальшу долю приготувала йому історія?

Ян Мореловський (1900–1986) — польський юрист, суддя, громадський діяч, бібліотекар, багаторічний президент Польського юридичного товариства у США. Його життя це доля польського інтелігента, якого війна та вигнання змусили шукати нове місце у світі.

Народився 28 лютого 1900 року в Кракові. Навчався у Відні, де його батько був суддею Верховного суду, а згодом у Кракові, де у 1925 році здобув ступінь доктора права в Ягеллонському університеті. Працював у судовій системі Другої Речі Посполитої — спочатку в Скавіні, а з 1932 по 1939 рік — головою міського суду в Жовкві.

У січні 1939 року Мореловський очолив Головну виборчу комісію в Жовкві, яка організовувала вибори до міської ради. Це був останній акт громадського життя перед катастрофою війни.

У 1940 році він був заарештований радянським НКВС. Пройшов через тюрми в Жовкві, Львові, Києві та Томську, а також трудовий табір у Сибіру. Його ім’я зафіксоване у списках евакуйованих з СРСР до Ірану у 1942 році — разом з Армією Андерса.

У таборах для польських біженців в Ірані викладав латину, був віцепрезидентом гуртка польських юристів у Тегерані. У 1944–1947 роках працював у Дослідницькій комісії Міністерства юстиції Польщі у вигнанні, спершу в Ірані, а згодом у Єрусалимі. У Палестині став президентом Асоціації суддів і прокурорів Республіки Польща для Палестини та Лівану.

У повоєнні роки Мореловський переїхав до Англії, а в 1951 році емігрував до США. Працював бібліотекарем у Нью-Йоркському університеті, а згодом у Колумбійському університеті, де здобув ступінь магістра бібліотекознавства. З 1956 по 1974 рік працював в Університеті Святого Джона, де став заступником директора юридичної бібліотеки.

У США він активно включився в життя польської еміграції. Був одним із засновників Польського юридичного товариства Сполучених Штатів, заснованого в 1952 році. Був його секретарем (1953–1970), віцепрезидентом (1970–1971), президентом (1971–1984), а до кінця життя — почесним президентом.

Також був членом Інституту Юзефа Пілсудського в Америці (від 1973 року), віцепрезидентом Громадянського комітету Польсько-американського конгресу, секретарем Виконавчого комітету з вивчення польських справ.

У 1964 році Мореловський видав у Нью-Йорку книгу спогадів «Суддя за ґратами. Спогади 1939–1942», в якій розповів про своє ув’язнення в радянських в’язницях, зокрема у Жовкві. Ці спогади стали вагомим свідченням трагедії польської інтелігенції в радянському полоні.

Помер 7 травня 1986 року в Нью-Йорку. Похований на території монастиря Матері Божої Ченстоховської в Дойлстауні, штат Пенсильванія.

Його дружина — Яніна Мореловська (нар. 1906), вчителька та піаністка, супроводжувала його в роки поневірянь та еміграції. Вона зберегла його спадок і у 1988 році видала посмертну збірку його поезії «Поезія», яка відкриває ще одну грань цієї глибокої і водночас трагічної особистості.

Перелік заслуг Яна Мореловського вражає: юрист, суддя, науковець, бібліотекар, викладач, громадський діяч, організатор польської інтелектуальної та правничої спільноти за океаном. Його ім’я вписане в історію не лише Польщі, а й світової юридичної думки. І варто наголосити: цей провідний правник, який здобув визнання далеко за межами своєї батьківщини, фактично одні з перших і найважливіших кроків своєї діяльності розпочинав саме тут, у Жовкві.

Родина Розенбергів: повернення до Жовкви через 80 років.

Родина Розенбергів належала до тих єврейських сімей, які до останніх днів довоєнної Жовкви творили її культурне, економічне й інтелектуальне обличчя. Їхня доля напрочуд яскраво віддзеркалює драматичну історію міста міжвоєнного часу.

Липень 1995 р. Жовква.

Аптека біля Домініканського костелу, знана жовківська локація, наприкінці 1920-х перейшла до Йозефа Розенберга та його дружини Аґати (Тусі) з роду Шенкерів, вихідців із Бережан. Офіційно ж власником у документах значився християнин Пишинський: законодавство обмежувало кількість єврейських власників аптек, тож Йозефові доводилося платити йому, аби формально він лишався «господарем». Але насправді аптека жила завдяки енергії Розенбергів.

Жовква. жовтень 1933р. Еміль Лозінський, Бергер, Розенберг, Зіппер.

Жовква. В аптеці. 26.05.1937 р.

Родина швидко вкорінилася у місті: дім Йозефа був відкритим для друзів і знайомих, і серед тих, хто бував у них на вечорах, був український лікар Сапрука з дружиною — постійні партнери у карткових іграх. Так у Жовкві єврейські, українські й польські родини перепліталися в повсякденному житті.

Діана Вишогрод, онука Аґати та Йозефа, у своїй книзі "Hiding Places : a mother, a daughter, an uncovered life" зберегла чимало деталей про життя своїх рідних. У ній Діана пише, що її дідусь і бабуся одружилися 1921 року. Незадовго до весілля, розповідає мама, помер батько Аґати, Мойзес Шенкер. За рік до того, у часи запеклих сутичок між українськими та польськими націоналістами, на нього напав і жорстоко побив натовп українців, розлючених його пропольськими поглядами. Травми, яких він зазнав, так і не загоїлися через діабет, і він помер за кілька днів до весілля. Аґата була в шоці й хотіла відкласти церемонію. Але рабин втрутився: «Весілля має перевагу над усім», — лагідно сказав він молодятам. І вони одружилися, як було заплановано. У 1922-му році молоде подружжя переїхало до Жовкви, де дідусь купив аптеку. Цей переїзд був важким для Аґати: вона ще не оговталася після смерті батька, а тепер мусила залишати матір, Лауру (уроджену Майблум) Шенкер. Її мама, Хелена Беата (Лутка) Розенберґ, народилася у січні 1925 року прямо вдома — в той самий день, коли повитуха поспішала повернутися до приготувань до Шабату. Одне з її найперших спогадів — як вона вирушила досліджувати поля неподалік від свого дому. Їй було близько трьох років. Вона повернулася додому і застала всіх у паніці — усі думали, що вона загубилася. Вона й досі обурена цим: «Я не загубилася. Я знала, де я. Це вони не знали, де я». Моя мама завжди казала, що я мала народитися хлопчиком, так було б доречніше». Виросла вона жвавою, швидкою та впертою дівчинкою. Любила бігати й перемагала в легкоатлетичних змаганнях, обожнювала математику та природничі науки, мріяла стати інженером і будувати мости. Водночас мала внутрішній вогонь і характер: одного разу навіть насмілилася заперечити черниці, коли та докорила їй за коротку спідничку, зшиту бабусею.

Хелена з мамою Агатою. 1935 р. Польща.

Літо 1939 року було захопливим часом. З кожного радіоприймача лунала маршова музика. Серця билися, як патріотичні барабани. Усі говорили про війну, але ніхто не вірив, що вона справді станеться. Наприкінці того літа Лутка навіть поїхала з матір’ю до Бережан — містечка, де народилися її батьки, — у щорічну гостину до діда по батьковій лінії, Лейба Розенберга.

Діана у книзі згадує слова мами: "Мій тато сказав: «Їдь, а якщо щось станеться, повернешся». Це було так наївно: ти їдеш, повертаєшся, а війна десь в іншому місці. 1 вересня 1939 року всі ці ілюзії розбилися з першими авіанальотами. — Німці бомбили нас і обстрілювали з літаків. Коли ми чули сирени повітряної тривоги, літаки вже майже були над нами. Пам’ятаю, як ми з мамою та бабусею бігли з нашої квартири до парку навпроти, ховалися в кущах, поки вони пролетять. Ми вирішили, що на вулиці безпечніше, якщо бомба влучить у будинок і той завалиться. Ніхто не знав, що робити. Всі бігли, то й ми бігли. Хапав, що міг, — я схопила свого собаку — й біг. За пів години, за дві години літаки поверталися. І ми знову бігли до парку. Йозеф, як було наказано, вирушив до своєї частини у Львові. Але «славна» польська армія, безнадійно слабша за німецьку, розвалювалася по своїх акуратно зшитих швах. Тим часом німці займали Жовкву майже тиждень — з 18 по 23 вересня 1939 року. А вже 24-го, згідно з пактом Гітлера–Сталіна, вони відійшли, і прийшли росіяни, почавши дворічну окупацію, що тривала до червня 1941-го."

Під радянською окупацією аптека Розенбергів була націоналізована. Йозеф, ще недавно власник, тепер працював простим найманцем у чужому закладі, а згодом його перевели помічником до українського фармацевта. Родина жила у постійному страху виселення до Сибіру: в очах радянської влади вони були «буржуазією». Як жилося під росіянами? На це запитання читаємо у книзі: "я ходила до школи. Мусила ходити. Та сама державна школа, що й раніше. Деякі вчителі залишилися, деяких заарештували й вивезли, деякі втекли, а натомість прислали нових. У програмі теж були зміни: Польща зникла, натомість з’явилася Росія. Ми більше не вчили польської історії чи географії. Тепер ми вивчали російську історію та географію. Робили карти всіх російських республік, позначали на них промисловість, природні ресурси, рельєф. Також вчили російську мову, хоча викладання в інших предметах і далі велося польською. Росіяни дуже наголошували на спорті й проводили міжшкільні та міжміські змагання — «спартакіади». Вони тренували нас: учили, як стартувати й розподіляти сили, щоб зберегти енергію на фініш. Навіть дали нам взуття з шипами. Я брала участь у деяких змаганнях. Найкраще в мене виходив біг на сто метрів. Ще я займалася стрибками в довжину та висоту. росіяни націоналізували всі підприємства, зокрема й батькову аптеку. Спершу йому дозволили там залишитися, але вже як найманому працівникові. Потім перевели в іншу аптеку, трохи далі від центру, на розі Львівської та Туринецької, і зробили помічником українського фармацевта. Згодом ми переїхали в квартиру над тією аптекою, яку довелося ділити з цим українським фармацевтом, бо він приїхав зі Львова й потребував житла. Вони приходили о четвертій годині ранку, стукали у двері й казали: “Виходьте!” Іноді давали пів години, щоб зібрати валізу. Іноді й цього часу не давали. Один молодий хлопець, комуніст, приходив до мого батька один чи два рази й попереджав його, що нас можуть вивезти. До Сибіру. Він казав, що бачив наші імена в одному зі списків. Він намагався попередити мого батька. Не знаю, що він думав ми зможемо з цим зробити. Ми ж нічого не могли зробити. Не можна було просто так переїхати з одного міста в інше. Потрібно було мати житло і дозвіл від поліції. Тож батько просто проігнорував попередження. Мабуть, він подумав: що буде — те буде."

З приходом німців у 1941 році їхні тривоги перетворилися на трагедію. У місті діяли драконівські обмеження для євреїв. Одного дня Йозеф, ідучи Базиліянською (Василіанська) вулицею, не зняв капелюха чи не зійшов із тротуару досить швидко. Двоє солдатів збили його на землю й жорстоко побили, зламавши кілька ребер. Від цих ран він так і не оговтався. Ми мусили здати й наш новий радіоприймач — «Філіпс» із Голландії, який батько купив лише за рік до війни. Ми віднесли його до міської будівлі біля Глінської брами, поруч із моєю школою. За кілька днів хтось сказав батькові, що бачив наш приймач розбитим за будівлею. Вони просто викинули їх усі з вікна. Навіть не користувалися. І газет більше не було, лише німецька газета та польська, яка публікувала тільки те, що дозволяли німці. Ти чув лише один бік історії — їхній. І вони завжди вигравали. Навіть під кінець, коли почали відступати з російського фронту, вони наполягали, що перемагають, і що відступають лише з “стратегічних причин”, щоб “вирівняти фронт”. Жили у тій квартирі над другою аптекою на розі вулиць Львівської та Туринецької. Ми ділили її з українським аптекарем і ще з одним аптекарем — євреєм на прізвище Штекель — та його дружиною. Кожна сім’я мала по одній кімнаті. Я спала на дивані. Кухня була десь посередині. Користувалися всі. Ще при вході в квартиру була крихітна кімнатка. Не пам’ятаю, хто там спав, але знаю, що там стояло ліжко, бо одного разу, на початку 1942-го, кілька німецьких солдатів прийшли до нас у квартиру, і я сиділа на тому ліжку, ховаючи під ковдрою свого собаку. Він не любив солдатів не більше, ніж лікарів. Я боялася, що він загарчить або спробує вкусити їх. І боялася, що вони його застрелять».

У березні 1942 року німці наказали, щоб усі працювали. Ось цікава історія з життя Хелени: "Юденрат направив мене на роботу в будинок на вулиці Ланікевича. Це була дуже гарна вулиця за Звіринецькою брамою до війни», — розповідає вона, — «там розташовувався спортивний клуб «Сокіл», а також пошта і військові казарми, «кошари», де наш кавалерійський підрозділ тримав коней. Ох, я так любила спостерігати, як коні парадом ішли вулицею». І мені подобається бачити, як її обличчя світлішає від цих спогадів. Вся її постава змінюється, вона несвідомо випрямляється, наче сама сидить верхи на коні, стрімко галопуючи проспектом під захоплені погляди натовпу. «Багато відомих людей теж жили на тій вулиці, і євреї, і християни. Під час війни Ortskommendantur — німецьке військове командування Вермахту — вигнало всіх євреїв, які жили на цій вулиці, і розмістило там свій штаб у двоповерховій віллі. Ми працювали приблизно з восьмої ранку до четвертої чи п’ятої вечора. Перші два-три дні ми чистили курей і гусей. Це було вперше в моєму житті. Відщипувати пір’я з курей було не так важко, а от з качок і гусей — тяжко. Мої пальці боліли. Потім німці вирішили, що хочуть щоранку мати свіжі овочі. Вони могли б брати їх із навколишніх ферм, але ні — хотіли свої власні. Тож група близько двадцяти молодих жінок була наказана організувати для них город на території одного з будинків на тій вулиці, який будували, але так і не закінчили. Моя подруга Мушка була в тій групі зі мною. Це було на початку весни. Протягом кількох тижнів ми прибирали каміння, перекопували землю, прополювали, грабували і готували грядки для посадки. Місцевий польський садівник, Кожицький, наглядав за нами і вибирав овочі, які ми мали садити. До війни він мав розсадник біля окраїни міста. Пам’ятаю, у нього було одне око. Коли все посіяли, німці вирішили, що в городі повинна працювати лише невелика група. Один офіцер відповідав за постачання кухні провізією. Він був у Вермахті, не в СС, що було трохи краще. Але я все одно думала про нього, як про лютий собаку. У нього теж було одне око — друге було скляним. Йому подобалася моя подруга Мушка; вона була дуже гарна, з приємним обличчям і блакитними очима. Він попросив її обрати тих, хто продовжуватиме працювати. Вона вибрала мене і ще трьох-четверо дівчат, і він зробив її нашою начальницею. Ми відповідали за догляд за городом: прополювали, поливали — колодязь був неподалік — збирали овочі, чистили їх і приносили кухарю».

У грудні 1942 року виникло гетто. Навколо стояв лише паркан. Високого муру не було. Усі просто знали, де починається єврейський квартал, і цього було досить. Будинок, у якому вони оселилися, над другою аптекою, стояв на розі вулиць Туринецької та Львівської. Саме цей кут німці визначили однією з меж гетто. Раніше євреї мешкали по обидва боки цих вулиць, але тепер будинки з одного боку опинилися всередині гетто, а з іншого — поза його межами. Було страшне хвилювання. Люди, які мешкали у будинках з «неправильного» боку, тобто поза гетто, мусили залишати свої помешкання. Вони переселялися куди тільки могли, хапали будь-який клапоть простору, де ще можна було втиснутися. Більшість втрачала зв’язок один з одним. Ніхто не знав, куди хто переїхав, якщо тільки випадково не зустрічалися. Навіть шкільні подруги розсіялися, і лише з одним хлопцем, Йозеком Таубом, на прізвисько Йозіо, вдалося підтримати зв’язок. Натомість близька подруга Розія зникла з поля зору разом зі своєю родиною — ніхто не знав, де вони осіли.

Спілкування з людьми майже зійшло нанівець. В гетто ходили рідко, і навіть не було уявлення, наскільки далеко воно простягалося. Виходили з дому лише у крайніх випадках: усі намагалися триматися осторонь вулиць і не привертати уваги, адже ніхто не знав, коли знову почнуться облави. Кожен день був боротьбою за те, щоб просто прожити ще один. Люди зникали безслідно: одні тікали з гетто й ховалися в селах чи лісах, приєднувалися до партизанів; інші — знаходили схованки у самому місті. Багатьох забирали на роботи, дехто потрапляв у трудові табори. Чимало хворіли на тиф і вмирали. Це був хаос, у якому ніхто не знав, хто ще залишився, а кого вже немає.

Ситуацію ускладнювало й те, що будинки з одного боку вулиці були в гетто, але тротуари перед ними офіційно вважалися поза його межами. Євреям забороняли там ходити. Щоб дістатися від одного будинку до іншого, доводилося користуватися подвір’ями та проходами позаду. Таким чином навіть власний дім став недосяжним з головного входу.

Та виняток був для будинку над аптекою. Український фармацевт мав право заходити й виходити через головні двері, адже аптека залишалася відкрита для християнських відвідувачів. Завдяки цьому та завдяки присутності фармацевта німці, можливо, навіть не здогадувалися, що в будинку жили євреї. Польська й українська поліція, звісно, знали, проте залишили у спокої мешканців — родину та ще одну єврейську пару, Штокелів, які ділили квартиру. Їхня подальша доля залишилася невідомою.

З їжею великої біди не було. Виживали, обмінюючи дрібні прикраси й льняні вироби на продукти. У гетто існував чорний ринок, куди поляки та селяни підкидали товари для обміну. У будинку ж дні мина́ли монотонно: люди сиділи нагорі, нічого не робили, лише чекали, щоб проминув ще один день. Український фармацевт дозволяв їм залишатися в кімнаті, не виганяв, і цим фактично врятував життя. Єврейські мешканці намагалися бути якомога непомітнішими, щоб поліція чи німці не нагадали собі про їхнє існування і не примусили переселитися вглиб гетто.

Рятівниками родини Розенбергів стали Лозінські — подружжя Еміль та Марія. Він був колишнім службовцем залізниці, вже давно на пенсії, чоловіком похилого віку — йому було за сімдесят, можливо навіть ближче до вісімдесяти. Виглядав він статечно: трохи лисий, із сивим волоссям, круглим обличчям, в окулярах, приблизно на зріст як батько Хелени. Людина дуже приємна й доброзичлива. Його дружина Марія була значно молодшою — їй тоді було близько шістдесяти. Вона походила з Бережан, того ж міста, звідки була родом і родина Хелени: її батьки та бабуся з дідусем. Марія добре пам’ятала їх, адже дідусь був знаним адвокатом у невеликому містечку.

У подружжя не було власних дітей. Родичів мали небагато — у Марії жила сестра із чоловіком-«фольксдойчем» у Бережанах. А сам Лозінський приятелював із пенсіонером Берґером, євреєм, з яким вони щодня зустрічалися в аптеці Розенбергів на ринку. Там стояли стільці для відвідувачів, і друзі годинами сперечалися про політику. Батько Хелени іноді сердився й просив їх вийти надвір, щоб не заважали клієнтам, але ті продовжували розмови вже під аптекою.

Саме завдяки цьому знайомству Розенберги отримали шанс на порятунок. Після кількох акцій — особливо жорстокої «дикої акції» влітку 1942-го і масового збирання євреїв 22 листопада того ж року — батько Хелени зрозумів, що родині треба шукати прихисток. Він попросив Лозінського дозволити їм сховатися у нього вдома під час наступної облави. Еміль спершу мав порадитися з дружиною, а за кілька днів відповів згодою: можна буде прийти, але потрібно діяти дуже обережно.

Була й інша можливість: українка-служниця Кася, яка ще до закриття гетто відвідувала Розенбергів, хотіла забрати Хелену й переховати. Та батьки не наважилися довіритися їй та піддавати дівчину небезпеці. Зрештою вся родина залишилася разом і переховувалася в маленькому будинку біля колишнього єврейського цвинтаря аж до липня 1944 року. Вони вижили.

Минуло півстоліття. У липні 1995 року Хелена з дочкою та її чоловіком повернулася до Жовкви разом з іншими врятованими євреями та їхніми нащадками. Місто змінилося, але вони змогли побачити місця свого дитинства. Зокрема й будинок на тодішній вулиці Міцкевича, де Розенберги мешкали тривалий час. Будинок не змінився. У міжвоєнний час він належав найбагатшій родині Жовкви Темпельсманам, а Розенберги винаймали його. Вулиця вже не Міцкевича, а Бандери.  Ця мандрівка ніби на мить повернула колишніх жителів у міжвоєнну Жовкву — до спогадів, що зберігалися в серці все життя.

Біографічна довідка

Розенберг Йозеф

Йозеф у 1919 році.

Йозеф (Йозеф, Йосиф, Yosef) Розенберг (Rosenberg, 15 листопада 1894, Бережани – 25 листопада 1973, Нью-Йорк), син Лейбіша (Лейба) Розенберга та Хаї Брейни Вольф. Магістр фармації, диплом отримав у 1920 році. Жив у Жовкві близько 25 років, де утримував аптеку Пишинських. Одружився 1921 р. з Агатою (Тусею) Шенкер, з якою переїхав до Жовкви. Мали дочку Лутку (Гелену Беату, нар. 1925 у Жовкві).

Під час німецької окупації родина переховувалася у родини Лозінських, чий чоловік Маріан походив також із Бережан і був колишнім працівником дружини Розенберга. Лозінські переховували подружжя Розенбергів із донькою (25 березня 1943 – 23 липня 1944). У 1946 році Розенберги жили в місті Катовіце, а згодом у таборі переміщених осіб Ґаберзе біля Монахау, а пізніше емігрували до США. Прибули до Бостона 2 грудня 1949 року, оселилися в Нью-Йорку.

Розенберг Лутка

Хелена із своєю собакою Джоком.

Гелена Беата (Лутка) Розенберг (Rosenberg, 16 січня 1925, Жовква – 18 грудня 2007), дочка Йозефа Розенберга і Агати з дому Шенкер. Виросла в Жовкві, де під час війни разом із батьками переховувалася і пережила Катастрофу. У 1949 році емігрувала разом з ними до США.

в період Другої світової війни

У 1952 році вийшла заміж за врятованого з Катастрофи Морріса Вишогорода (Morris Moses Wyshgorod, 20 квітня 1920 – 2015). Жили у Нью-Йорку. Мала двох дітей: Дайан (Diane, нар. 1955) та Баррі (Barry, нар. 1957).

Розенберг Туся

Агата у віці 13 років

Фотографія напередодні першої світової війни

Агата (Туся) Розенберг з дому Шенкер (8 червня 1894, Потік біля Бережан – липень 1980, Нью-Йорк), дочка адвоката Мойсеса Маркуса Шенкера. Дружина Йозефа Розенбергів з 1921 року.

Джерело фотографій: тут

Історія Юліуша Нахліка - жовківського аптекаря та бурмістра.

У самому серці Жовківського цвинтаря височіє могила-пам’ятник, гробівець, який неможливо оминути. Це місце останнього спочинку людини, ім’я якої колись було добре відоме всьому місту — бурмістра, власника тієї відомої аптеки, що зображена поштівці біля Домініканського костелу. Його помітне розташування свідчить: ця постать залишила слід у житті громади нашого королівського міста.

Серед дванадцяти синів і дочок родини Нахліків доля розкидала їх по різних куточках Галичини та Польщі. Кожен і кожна залишили свій власний слід у історії родини і краю, хоча про багатьох відомо лише небагато. Та був серед них один, для якого наше місто стало рідним, де він прожив, трудився і де назавжди знайшов спокій. Його історія заслуговує на те, щоб її пригадати це історія Юліуша Нахліка, почесного громадянина Жовкви.

Юліуш Пйотр Нахлік - майбутній бургомістр Жовкви, був командувачем Національної гвардії під час Весни народів у 1848 році, пізніше володів аптекою в Жовкві та 25 років був мером цього міста. Він народився 9 грудня 1817 року в селі Модричі, що належало тоді до Дрогобицького повіту, у шляхетській родині гербу Годземба. Його батьком був Кароль (1773–1834) — чех, який осів у Галичині, управитель дрогобицьких солеварень і власник кількох кам’яниць у Львові. Матір’ю була баронеса французько-угорського походження Кароліна (1782–1858), донька полковника австрійської армії Бенвентута Лозі де Лозенау, що походив зі стародавньої лотаринзької шляхти. Подружня пара похована в одній із найдавніших каплиць Дрогобича. Цікаво, що це подружжя було надзвичайно плідним, виховавши дванадцятьох дітей. Діти народжувалися регулярно щороку, по черзі сини та доньки, і, наслідуючи приклад батьків, їх хрестили парними іменами: Кароль II та Кароліна II, Людвік та Людвіка, Август та Августа, Францішек та Францішка, Юліуш та Юлія, Альберт та Альбертина. Родина Нахліків особливо любила ім'я Кароль, яке носили їхні первістки протягом п'яти поколінь.

Родина Нахліка протягом 5 поколінь впливала на австрійську, польську та звичайно українську історію.

Його син, Юлій II Нахлік (1846-1921), окрім управління відомою аптекою, керував великим нафтовим бізнесом у Дрогобичі та, як заможна людина, був щедрим філантропом.

Цікавою постаттю був син Кароля IV, Станіслав Едвард Нахлік (1911-1991) – дипломат, знавець міжнародного права, після війни професор Ягеллонського університету, почесний доктор університетів Бордо та Бохума, автор надзвичайно цікавих, часто цитованих мемуарів.

Неможливо писати про династію Нахліків, не згадавши Целіну Нахліківну (1894-1965), львівську красуню, видатну співачку з «вагнерівським» голосом, примадонну Львівського Великого театру, а згодом першу дикторку Львівської радіостанції. Саме їй 22 вересня 1939 року випала трагічна роль зачитування останнього оголошення про завершення передач Польського радіо Львів. Місто окупувала Червона Армія, і відома польська радіостанція замовкла назавжди.

Серед 11 нащадків Кароля і Кароліни, окрім Юліуша був ксьондз Август, учасник Галицького повстання 1846, старший брат Юліуша. Кілька слів про нього.

Август Нахлік — видатний католицький священник, який своєю діяльністю залишив помітний слід у релігійному та соціальному житті Галичини середини XIX століття. Народився 1812 року також в селі Модричі поблизу Дрогобича, він отримав духовну освіту та згодом активно включився у справи місцевої громади. Його життєвий шлях був тісно пов’язаний із буремними політичними подіями, а також із реформами та розвитком парафіяльного життя в регіоні.

Першим значним етапом у його служінні стали події, пов’язані з повстанням у Горожанні. Отримавши інформацію про відкладене повстання, Август Нахлік намагався попередити змовників, але через непередбачені обставини прибув занадто пізно. Селяни, підбурені місцевим парохом і війтом, оточили будинок, і більшість змовників загинула або потрапила в полон. Нахлік дивом врятувався, проте його подальше життя на деякий час було пов’язане із тяжким ув’язненням: його засудили до 12 років тюремного покарання, яке згодом було замінене на 15 років ув’язнення у важкій фортеці Шпільберг. Там священник опинився у виснаженому стані, але пережив роки ув’язнення і був звільнений у 1848 році за амністією, що настала в результаті Європейської революції.

Повернувшись до Галичини, Август Нахлік не відразу повернувся до старої парафії. Він перебував під контролем церковної та світської влади, яка вимагала від нього «перевиховання» після участі у повстанні. Рік він проводив у маєтках родини в Бірчі, відновлюючи сили та змінюючи погляди, що дозволило йому у 1849 році отримати дозвіл на служіння та призначення на нову парафію.

Новий етап його діяльності почався у Хирові, де він займався модернізацією місцевого храму: оновив бокові вівтарі, амвон, органний позитив, встановив новий головний вівтар та придбав цінну картину святого Лаврентія.

У 1864 році Август Нахлік був переведений до Стрижова, де керував парафією понад 5000 вірних до кінця життя. Він активно займався відновленням храму, будував нові вівтарі, каплиці, піклувався про збереження архівів і досліджував історію парафії. Крім цього, священник підтримував братства, створював нові — Братство Поміркованості та Братство Найсвятішого Серця Ісуса — та ініціював створення католицької школи для дівчат, а пізніше планував дитячий притулок. Він підтримував добрі відносини з єврейською громадою, сприяв облаштуванню їхніх будинків у межах парафіяльної території, дбаючи про мир і співжиття різних конфесій.

Август Нахлік помер від раку 15 грудня 1878 року у віці 66 років. Його похорон відбувся 17 грудня. За два місяці до смерті він склав заповіт, у якому єдиним спадкоємцем призначив свого молодшого брата. Заповіт містив вказівки щодо управління парафіяльним майном і проведення похоронних церемоній, що робить його важливим джерелом для вивчення історії духовенства XIX століття.

Джерело про Августа Нахліка

Повертаємося до Юліуша Нахліка. 6 травня 1843 року у Львові, в Базиліці Успіння Пресвятої Діви Марії, він одружився з сімнадцятирічною Маріанною Лоссіус, дочкою купця Фрідріха Лоссіуса та Зофії Ейхгольц, що належали до львівської євангелічної громади. На час шлюбу Юліуш мав 27 років і вже працював фармацевтом. Подружжя мало кількох дітей, серед яких відомі Марія Габріела Адольфіна (у шлюбі Кшижановська) та Людвіка (у шлюбі Ковальська).

Життєвим покликанням Юліуша стала аптека в Жовкві, власником якої він був протягом багатьох десятиліть. Аптека виконувала не лише медичну, а й суспільну роль — там збиралася місцева інтелігенція, обговорювалися справи громади й міста. Нахлік швидко став однією з провідних постатей Жовкви. У 1856 році він був обраний бургомістром міста. 

У газетних повідомленнях від 1878 року його ім’я згадується у списках кандидатів відразу двох політичних таборів — консервативного та поступового, що показує його авторитет у громаді.

Восени того ж 1878 року Юліуша Нахліка відзначило Товариство військових ветеранів у Львові, призначивши його почесним членом. Диплом, виконаний у віденській друкарні Едуарда Зігера та підписаний президентом товариства, засвідчує повагу до нього не лише в Жовкві, а й у ширшому галицькому середовищі.

В останні роки життя Нахлік продовжував вести аптеку та залишався активним у міському самоврядуванні. Він помер у Жовкві 25 жовтня 1881 року у віці 63 років. Причиною смерті лікарі назвали маразм, тобто старечу виснаженість організму. Похований у нашому місті в центральній частині цвинтаря разом із своєю дружиною.

Юліуш Пйотр Нахлік залишив по собі пам’ять як освічений аптекар, господар і бургомістр, що поєднував професійну діяльність з громадською. Його життя відображає типову долю міського діяча середини XIX століття у багатонаціональній Галичині, де саме лікарі й аптекарі часто ставали природними лідерами громади.

За матеріалами пошуків у оцифрованих польських архівах, генеалогічних сайтах та спогадів.

30-ліття «Просвіти» в Жовкві – найбільша маніфестація на Жовківщині.

23 серпня 1936 року Жовква стала свідком події, яку учасники ще довго згадували як найбільшу імпрезу в історії міста. Філія «Просвіти» відзначила свій 30-літній ювілей.

Свято зібрало тисячі людей з усього повіту – хори, дівочі гуртки, молодь «Молодої Просвіти». Лише у збірному хорі співали понад 1300 хористів із 37 читалень. Дівочі гуртки, що йшли пішки по 20–30 км на репетиції, вразили глядачів високим рівнем підготовки.

🔸 Ранком відбулася Служба Божа біля церкви Святої Трійці, де співали церковний хор Жовкви та хор з Бутанів. Проповідь виголосив ігумен о. Модест Пелех.

🔸 Особливою гордістю став перший в краї філіальний прапор «Просвіти», вишитий жовківчанкою п. Пеленською за проєктом професора Юліана Буцманюка. На одній стороні – образ князя Володимира Великого, на другій – відкрита книга з закликом: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте».

🔸 У святковому поході взяли участь близько 8 тисяч осіб. Організація була зразковою: впорядники, розвідники, почоти з найкращих гуртків забезпечили порядок і карність.

Жовківська «Просвіта», яка ще недавно діяла в умовах москвофільських і сельробівських впливів, продемонструвала небачену силу українського культурного руху. Ювілей став доказом високого рівня організованості, єдності та духовного піднесення всього українського громадянства повіту.

Цей день назавжди залишився в історії Жовкви як маніфестація національної свідомості та сили «Просвіти».

за матеріалами української преси: Наш прапор №104 від 11.09.1936, Діло №191 26.08.1936
Фрагмент з тодішньої газети "Наш прапор" від 11.09.1936, що на світлині. Стиль збережений.
"30-літній Ювілей Філії "Просвіти" в Жовкві. Жовківська Філія від якогось часу веде дуже оживлену діяльність. Доказом цього хоч би минулорічне повітове Свято Філії (І. Змаг просвітянських гуртків, хорів, дівочих гуртків в дні 14. 7. 1935 р.), новооснованих і відновлених 11 читалень, засновання 27 освітніх гуртків (передовсім гуртків доросту „Молодої Просвіти"). В Філії працюють, освітній організатор і 3 освітних інструкторів. Найкращим доказом підсиленої праці Філії це Ювілейне Свято Філії, яке відбулося дня 23 серпня 1936 р. при справді численному небувалому досі в Жовкві здвизі народа. В цьому дні посвячено перший (в краю) філіяльний прапор, завилися перші просвітянські відзнаки (в краю), а зразково переведена Академія була доказом, що дійсно рівень просвітянської праці в Жовківщині високий. Такий високий, що годі було цього сподіватися по донедавна напів москвофільському й сельробівському повіті. Похід був величавою всєнародньою маніфестацією цілої Жовківщини найбільшою імпрезою яка коли небудь відбулася в Жовкві. Всю підготову до Свята перевела своїми силами канцелярія філії „Просвіти" (освітній організатор і 3 освітних інструкторів (Громадянство Жовкви занялося в останніх днях підготовок) буфету і повнило службу касієрів при вступах (дохід зі вступів 530 зл.). Комітет не виєднав дозволу на відспівання всіх пісень; тому на Ювілейній Академії набуло поодиноких виступів пісень. Підготова до Ювілейного Торжества була дуже важкою, бо випала якраз на час жнив, але село виказало свою свідомість, бо проби відбувалися постійно, а дівчата, провідниці дівочих гуртків, нераз йшли й по 20 30 км на пробу до Жовкви. Богато праці в підготову хорів вложив освітний Інструктор — дирігент хорів п. Ґіжевський Я.; богато праці вложив в підготову Куликівщини, освітний інструктор п. Сорока Василь. В збірному хорі взяло участь 37 хорів читалень, разом 1300 членів хорів, зіспівання було бездоганне, але ж недаром відбувалися проби поодиноких хорів і районові проби та в день Ювілею збірна проба всіх хорів. Районові проби перевели дирігенти: Чайківський Кость, Крупник Павло, Маївський Мирон, Ґіжєвський Лев. Виступ так великого збірного хору (біля 1300 осіб) це хиба одинокий в тому роді в краю в останніх роках. Виконання гімнів (просвітянського. рідношкільного, національного й „Заповіту") було бездоганне, зіспівання, динаміка було навіть так добре, що перейшло сподівання. Рівно ж виступи дівочих гуртків зробили якнайкраще вражіння, але недаром дівчата нежаліли ніг на проби до Жовкви протягом цілого місяця. Підготовку тих виступів перевів освітний організатор. Служба божа Раннім ранком в неділю 23. серпня (год. 6 ) в Повітовім Домі були І вже впорядники з найдальших сіл (около 200 людей), де приділено їм рід служби), перегляд вулиць, відділ наколесників, уставка до походу, охорона прапору, служба на цвинтарі, на площі, опіка над хорами, „Молодою Просвітою). В 7 год почали з’їздитися хори, а в год. 8-й переведено останню пробу всіх хорів. По пробі всі хори відійшли до церкви св. Тройці на Службу Божу; хори крім ювілейних відзнак мали свої окремі значки (картки з написом „хор"). Біля церкви св. Тройці почалася в год. 8.30, Полева Служба Божа, на якій співали на переміну хор Читальні Бутини (І-ший хор повіту нагороджений І-шою нагородою на (Просвітянському Змагу 14. 7. 1935 р.) і церковний хор Жовква. На цвинтар біля церкви впущено тільки хори гуртки „Молодої Просвіти" і хрестних батьків (пізнати їх можна було по окремих значках-картках з написом „Молода Просвіта", „Хресні батьки*. (Деякі нарікали, що не могли увійти на цвинтар але ж годі було всіх допустити, бо самі хори начислили 1300, гуртки „Молодої Просвіти", 400, а хресних батьків було близько 400 осіб. Гарну проповідь виголосив о. ігумен Пелех Модєст. Між церковними хоругвами красувався прапор Філії „Просвіта". Вже чим, як чим, але прапором може Філія похвалитися (цеж перший філіальний прапор в краю). Краска прапора біла, краска сільського полотна. Прапор цілий тільки вишитий: на першій стороні образ Володимира Великого, на другій вид розтвореної книжки з написом „Учітеся брати мої, думайте, читайте", а краями прапора на обох сторонах вишиті назви Читалень „Просвіта" приналежних до Філії. Гарний прапор і символіка якнайкраще підібрана. Рисунок проекту дав проф. Буцманюк, а повну працю вишиття прапора узяла на себе добродійка Пеленська, за що справді належиться п-ні Пеленській велике признання, не тільки від Виділу Філії і Читалень, але і від всього українського громадянства Жовківщини. Добір красок, подрібне виконання, якнайкраще відтворення образа Володимира Великого; скільки недоспаних ночей! (прапор вишитий протягом одного місяця). До прапорового почоту призначила Філія найкращі три освітні гуртки: Дівочий гурток Читальні „Просвіти" Боянець, Гуртки істориків Читальні „Просвіти", Крехів Провала і Воля висоцька, провідником почоту назначено п. Кобрина, гостя інструктора освітнього гуртка, а його заступником п. Павліну Михайла, інструктора гуртка. Цілий почот начисляв 24-х людей. Кожний гурток зодягнений якнайбільше однаково (Дівочий гурток— малинові спіднички, вишивані сорочки і фартушки, гурток істориків Крехів Провала, сині шаравари, вишивані сорочки, гурток істориків, Воля висоцька, білі шаравари, вишивані сорочки, всі темносині гарасівки при сорочках, голова відкрита). Карність почоту була бездоганна, прапор мав належну опіку не тільки в часі виступів, але й під час перерв. і Рух на вулицях біля церкви св. Тройці, не був великий, так що необізнані почали виявляти побоювання, що Свято не вдасться задля малої кількості учасників. Але не тільки так на око видавалося, бо уставка до походу відбувалася на бічній вуличці (невидній для тих, які були під церквою) там стояло зорганізованих до походу около 8- тисячів людей. Ніщо не заколотило поваги Свята, бо впорядники робили добре свою службу, а передовсім розвідники. (Треба було навіть деяких підозрілих усунути, але це пройшло непомітно)."

Напад після служби (із циклу жовківські темні історії)

Першого травня 1933 року, коли містечко святкувало День праці і після майського богослуження люди розходилися від церкви, Жовква стала свідком нової трагедії.

За повідомленнями, «кацапські юноші», як їх описувала газета, вирішили погуляти по-своєму: озброївшись колами й ножами, вони напали на гурток свідомих громадян українців. Крик, штовханина та крики допомоги розлилися вулицями, а навколишні будинки запам’ятали важкий стукіт ударів.

У результаті сутички кілька людей отримали поранення, двоє з яких тяжкі. Лікарі поспішали надати допомогу, а місто говорило про цей випадок ще довго, бо подібне насильство нагадувало, що навіть у святкові дні Жовква не звільнена від темряви й страху.

Газета «Наш Прапор» №42 від 1 червня 1933 року коротко зафіксувала цей інцидент, залишаючи холодний слід у кримінальному літописі містечка.

"Гіпсовий мільйонер" (із циклу жовківські темні історії).

 Жовква вже бачила чимало диваків, але такого — ще ні. У квітні 1933 року, коли Великдень щойно відлунав церковними дзвонами, а господині мили вікна й вибивали килими, містечко облетіла новина: арештовано Ізраїля Абербаха — за фальшування грошей!

Поліція, що давно щось підозрювала, зробила ревізію в його помешканні. І знайшла те, що годі було сплутати з хобі чи дитячою забавкою: гіпсові форми для відливання двозолотівок і п’ятдесятигрошівок. Абербах, як кажуть, мав навіть цілий порядок — ніби фабрику в мініатюрі.

Сусіди розповідали, що Ізраїль завжди був «рукатий» — міг полагодити праску, полити фарбою двері, але хто б подумав, що він ще й монетний майстер сам собі?

Коли жандарми виводили його з хати, він не пручався. Лише спокійно глянув на натовп і сказав:

— А що, хіба двозолотівка — то не мистецтво?

У №29 газети «Наш Прапор» від 13 квітня 1933 року ця справа з’явилася під офіційною рубрикою. Але в шинках і на ярмарку про неї говорили значно цікавіше. Одні казали, що він мріяв стати багатим і втекти до Америки. Інші — що просто хотів мати чим дати дитині на цукерку.

Але закон був непохитний: за фальшування грошей — тюрма.

Ізраїль Абербах так і залишився в пам’яті жовківчан як «гіпсовий мільйонер», що намагався відлити собі щастя — та вийшло лиш гіпсове лихо.

Кулко рольніче — польські хліборобські гуртки на Галичині.

Кулко рольніче (пол. Kółko rolnicze, «Об’єднання рільників») — польські кооперативи, створені ще з 1862 року. Їхнє завдання — допомагати фермерам, модернізувати господарку, спільно закуповувати й навіть управляти землею чи тримати крамниці.

У Галичині 1930-х вони стали інструментом не лише господарським, а й політичним. Польська влада після «пацифікації» українських сіл 1930 року намагалася втягнути селян у свої організації. Часто «Кулко рольніче» вело активну агітацію серед українців, і, що гірше, дехто піддавався. У газетах є чимало згадок про таких «хрунів» — українців, які підтримували польські гуртки, замість українських кооперативів.

Але історія діяльності таких гуртків у Галичині часом мала несподівані й драматичні епізоди.

📌 У газеті «Діло» №199 від 8 вересня 1932 року повідомляли:

У Бережанах, 6 вересня, до крамниці "Кулка Рольнічого" в Курянах хтось кинув артилерійську гранату. Вибух знищив усе обладнання. Як підозрюваного поліція арештувала 18-річного Гриця Семегена.

📌 Газета «Нове село» №37 від 18 вересня 1932 року писала про зовсім інший випадок — крадіжку:

У Жовкві з каси місцевого «Кулка Рольнічого» зникло 5 тисяч злотих.

📌 А у Бібрці власник крамниці п. Білецький вигадав «рекламну акцію». Він продавав сірники, а на дні коробки була літера польського алфавіту. Хто збирав увесь алфавіт — отримував безкоштовну пачку сірників. Але покупці скаржилися, що їм завжди бракувало однієї-єдиної літери. 😉
Отакі будні польських гуртків: офіційно — господарська допомога, на практиці — агітація й конкуренція з українським кооперативним рухом.

Постріл у лісі (із циклу жовківські темні історії)

Зимового вечора 1933 року, коли мороз сковував замерзлі стежки, а по околицях Жовкви чувся лише хрускіт під чобітьми, у лісі Гороха сталося лихо.

Вінкентій Січинський, побережник лісів Евгена Гороха, звик ловити дрібних крадіїв: то жінка винесе оберемок гілля, то хлопчак спробує підрубати сухостій. Але цього разу все обернулося на трагедію.

Несподівано він натрапив на Миколу Балка, що саме волік дрова на санях. Крикнув: «Стій!», та той, замість зупинитися, кинувся тікати гущавиною. Січинський погнався. Мороз стискав груди, темрява заважала, а злість і гонор гнали уперед.

І ось у хвилі запалу пролунав постріл. Балко, вражений кулею, упав на сніг. Кров розтікалася червоною плямою, змішуючись із білою порошею. Люди з містечка, прибігши на крики, побачили вже тяжко зраненого чоловіка, що стогнав у темряві.

У протоколі поліції залишилася суха дата: грудень 1933 року. Але для жовківчан ця історія ще довго була пересторогою: у ліс не ходи по чуже, бо може обернутися не лише судом, а й смертю.

За дівчину (із циклу "Жовківські темні історії")

Весна 1932 року принесла до Жовкви ще одну криваву справу, яку довго пам’ятатиме місто.

Михайло Копець, дев’ятнадцятилітній робітник, хлопець норовистий і гарячий, не міг змиритися з тим, що Петро Животко зазіхнув на його дівчину. Суперечка між ними тягнулася кілька тижнів, під’юджувана сусідськими поглядами й плітками на базарі. Вечорами їх бачили біля Звіринецької брами — то сперечалися пошепки, то мало не билися кулаками.

Аж 5 квітня все зійшло у вузол. Біля шинку на площі Ринок вони знову зійшлися. Слово за слово, прокльони, приниження — і от Копець вихопив ніж. Двічі вдарив у шию Животка. Кров залила каміння, а крики ще довго розліталися нічною площею.

Петра віднесли до шпиталю, але смерть прийшла раніше, ніж лікар устиг зробити перев’язку. Не минуло й пів години, як він віддав духа.

А Копець? Його схопили тут же. Та замість каяття чи страху він почав удавати безумця — кривив обличчя, говорив нісенітниці, розмахував руками. «Я не я, і ніж не мій», — шепотів, мов навмисне знущався з жандармів.

У протоколах ця справа отримала суху позначку: «Діло №76 від 07.04.1932». Але в жовківських шинках ще довго перешіптувалися: «За дівчину загинув Животко… А Копець, може, й вийде на волю, як доведе, що дурний».

Так любов і ревнощі знову додали чорну сторінку до літопису міста.

Загадкова смерть вахмістра Ротермана.

Жовква прокинулася одного ранку від новини, що сколихнула і військових, і мирних мешканців. У квартирі на одній із вулиць міста було знайдено мертвим вахмістра уланів Стефана Ротермана.

Події тієї ночі виглядали, мов уривок з драми. Ротерман повернувся додому пізно, уже після опівночі. Перед дверима його чекала дружина. Вона вчинила скандал, лаяла його й відмовилася впустити до мешкання. Тоді вахмістр, у пориві злості, розбив шибу й видерся досередини крізь вікно.

Невдовзі дружина, налякана його поведінкою, прийшла до касарні та заявила інспекційному старшині, що її чоловік «авантурується». Старшина вирушив на місце — і знайшов страшну картину: Ротерман лежав на долівці, з простріленою головою.

Хто натиснув на курок?

Чи то був сам він, у нападі відчаю після сімейної сварки? Чи, може, в помешканні тієї ночі відбулася інша сцена — кривава і таємнича, яку хтось намагається приховати?

Поліція взялася за слідство. У місті тим часом ширилися найрізноманітніші чутки: одні говорили про ревнощі дружини, інші — про борги, ще інші натякали на темні справи серед самих уланів.

Але відповіді так і не прозвучало. Жовква лишилася з питанням, яке повторювали ще довго:

«Ротерман — самогубець чи жертва?»

Діло №112 від 25.05.1937

Самохід, що врізався в аркади.

Осінь 1938 року. На вузькій, завжди жвавій вулиці Жовківській, що веде до Львова, вирувало життя: базарні крамарі гукали покупців, під аркадами ховалися від дощу перехожі, а крізь місто безупинно сунули вози й автомобілі.

Того дня сюдою саме їхав вантажний самохід із Сокаля до Львова. За кермом був шофер Чайковський, поруч — помічник Завадка, а також співвласник автомобіля Райхман та конвойний Дінер. Машина, завантажена товарами, рухалася швидко, аж раптом щось пішло не так.

На повороті колеса зірвало з дороги, і важкий самохід врізався просто в аркади — старі склепіння, під якими мешканці звикли шукати притулку від сонця чи дощу. Гуркіт був такий, що здавалося, ніби в центрі Жовкви стався землетрус. Камінь сипався на бруківку, люди з криком розбігалися.

Удар був страшний: аркади пошкоджені, а всі четверо пасажирів — Райхман, Чайковський, Завадка та Дінер — зазнали поранень. Їх винесли з-під розбитого автомобіля й доправили до шпиталю.

Місто ще довго обговорювало цю катастрофу. Одні дорікали необережності шофера, інші говорили про технічну несправність. Та головне — старовинні аркади, окраса вулиці, зазнали ушкоджень, а люди вкотре переконалися, що нові машини приносять не лише зручність, але й небезпеку.

Так осінь 1938 року залишила Жовкві ще одну темну історію — про вантажівку, що з гуркотом увірвалася в саме серце міста.

Правда №44 від 30.10.1938

Учитель з револьвером (із циклу "Жовківські темні історії").

Березень 1938 року.Жовква. У цей час відбулася подія, яка на довгі тижні стала темою для розмов на базарі та у корчмах.

Пізнього вечора вулицями міста йшов учитель Ернест Глівінський. Людина поважна, знана у Жовкві як педагог і громадянин. Але того дня він став жертвою несподіваного нападу.

На нього наскочили двоє молодиків — Іван Костик та Михайло Щирий. Чого вони хотіли — грошей, помсти чи просто п’яної забави,залишилося неясним. Та коли удари й погрози посипалися на вчителя, він несподівано вчинив опір.

Глівінський мав при собі револьвер. У відчаї й захищаючи власне життя, він вихопив зброю і зробив кілька пострілів. Кулі поранили нападників. Їхня відвага розвіялася миттєво — крики й кров зупинили напад, і місто дізналося про сутичку вже наступного ранку.

Новина швидко поширилася: «Учитель відстрілювався від бандитів!» Одні казали, що це геройська оборона, інші зітхали: «До чого ж ми дожилися, коли педагог мусить ходити зі зброєю, наче жовнір…»

Поліція зафіксувала інцидент і розпочала слідство. Проти нападників були висунуті обвинувачення, а щодо вчителя — офіційно визнали, що він мав право боронити власне життя.

Так Жовква отримала ще одну темну історію, в якій мирний педагог став стрільцем, а нападники жертвами власної зухвалості.

Правда №13 від 27.03.1938

Оголошення в українській газеті.

 

Ніч підпалів і вандалізму (із циклу "Жовківські темні історії").

Кінець вересня 1934 року приніс Жовкві ніч, від якої мороз ішов по шкірі навіть у тих, хто спав у теплому ліжку. Місто, яке звикло до своїх буденних шумів ринку та дзвонів костелу, прокинулося від тривожних новин.

Хтось підпалив господарські будинки отців Василіян. Вогонь знищив худобу, запаси сіна та реманент, а збитки оцінили у 25 тисяч злотих — неймовірну суму для маленького містечка. Мешканці, що раптом помітили дим і полум’я, намагалися гасити його власними силами, але полум’я, немов сплановане, розійшлося швидко.

Та не тільки отці Василіяни постраждали тієї ночі. Невідомі хулігани пішли далі: у той же час вони вибили шибки в Українському Народному Домі. Місце, яке мало служити культурі, освіті та зустрічам громади, стало жертвою варварства.

Люди шепотілися: хто міг наважитися на таку зухвалість? Чи це були прибульці з іншого міста, чи хтось із місцевих, хто мав старі образи? Ніхто не бачив облич злочинців, а слідів майже не залишилося.

Жовква прокинулася з відчуттям страху й невпевненості. Тієї ночі хтось показав, що може запалити не лише господарські будинки, а й серця мешканців — полум’я лякало і нагадувало, що місто не таке спокійне, як здається.

І хоч пожежу й вандалізм намагалися приховати від широкої публіки, ці події назавжди залишилися темною сторінкою в історії Жовкви, яку люди ще довго згадували з тривогою та сумом.
Правда №39 від 30.09.1934

Вибух у рафінерії олії.

Вибух у рафінерії олії.

Зима 1938 року лише починалася, коли Жовкву сколихнула страшна новина. У місцевій рафінерії олії, що належала підприємцеві Н. Мельману та спілці, стався жахливий випадок — вибух котла.

Котли на виробництві завжди були небезпекою, та цього разу нещастя виявилося особливо трагічним. Металевий звір розірвався на шматки, і від сили вибуху полетіли уламки, клуби пари та полум’я.

Найбільше постраждав Іван Супчишин, робітник, який у ту мить опинився біля машини. Його обпечене й покалічене тіло винесли товариші, ще не розуміючи, чи виживе він. Лікарі на місці лише розвели руками — шансів майже не було. Чоловіка в безнадійному стані відправили до львівського шпиталю.

Жовква завмерла в жаху. Містяни приходили до воріт рафінерії, аби дізнатися новини, та говорили пошепки: чи був це нещасний випадок, чи, може, халатність власників? Чи справді обладнання було справним?

Для простих людей рафінерія була символом промислового розвитку Жовкви, але після трагедії вона обернулася на місце страху. Родини робітників довго ще проводжали чоловіків на зміну з тривогою в очах.

Так зима 1938 року увійшла в пам'ять жовківчан як час, коли людська праця виявилася беззахисною перед вибухом заліза і пари, а історія про Івана Супчишина стала однією з найтрагічніших у низці «темних історій» міста.

Джерело: Правда №2 від 07.01.1938

Справа про сфальшований лист і гроші сироти (із циклу "Жовківські темні історії").

Квітень 1935 року. В залах львівського окружного суду зібралося чимало людей, адже слухалася справа, яка вразила багатьох мешканців навколишніх містечок і сіл.

Перед судом постав канцелярист міського суду в Мостах Великих Станіслав Кухар. Йому закидали тяжкі злочини — фальшування документів і привласнення чужих грошей.

Схема, яку розкрили слідчі, вражала зухвалістю. Кухар дізнався, що в міському суді Жовкви зберігається депозит — 953 злотих, власність малолітньої дівчинки, сироти Олени Каламар. Гроші, які мали чекати, доки дитина виросте, стали спокусою для канцеляриста.

Він склав підробленого листа, нібито від судді Шипайла, з вимогою видати депозит. Підробивши підпис, Кухар вислав «урядове письмо» до Жовкви, і там, довіряючи офіційному документу, видали готівку. Усі 953 злотих осіли в кишені афериста.

Коли обман розкрився, в місті довго не могли повірити, що така махінація могла статися в самих судах — там, де мали охороняти закон і справедливість. Особливо обурювало те, що жертвою став депозит сироти.

На лаві підсудних Кухар виглядав блідим і зломленим. Його захисники клопотали про відкладення справи, бо необхідно було ще з’ясувати його «умовий стан» — чи, мовляв, канцеляриста можна вважати повністю осудним.

Але в очах громадськості виправдання не було: люди бачили в цьому не просто шахрайство, а гріх проти дитини, яка втратила не лише батьків, а й гроші, що мали забезпечити їй бодай якусь опору в майбутньому.

Так Жовква й Мости Великі ще довго згадували цю аферу як одну з найбрудніших темних історій міжвоєнного часу — коли замість оборонця закону судовий службовець сам став злочинцем. 

джерело: Діло №93 від 09.04.1935

Трагедія у касарні уланів

На початку літа 1934 року Жовква жила звичним ритмом прикордонного містечка. На вулицях можна було часто побачити військових у відпустці: місто було домівкою для уланів – гордості польського війська, вершників у розкішних мундирах, символу військової сили й дисципліни.

Але на початку червня в цих стінах сталася трагедія, яка назавжди затьмарила спокій містян.

Улан Рокут, перебуваючи в казармі, узявся до револьвера. Кажуть, він «бавився» зброєю, показуючи товаришам, як вправно може крутити її в руках. Мить необережності – і постріл. Куля влучила просто в його товариша, улана Яна Маршалка.

Смерть настала миттєво.

Казарма завмерла. Сміх і жарти, що ще хвилину тому лунали поміж солдатів, перетворилися на шоковане мовчання. Молодий улан, який мав перед собою усе життя, загинув не на полі бою, не в сутичці з ворогом, а через необережність свого товариша.

Звістка швидко облетіла Жовкву. У місті шепотілися: як таке могло трапитися серед військових, які щодня вправлялися у дисципліні? Чи був це справді нещасний випадок, чи за «бавленням револьвером» крилася прихована сварка?

Офіційні повідомлення називали подію «трагічним випадком», але для мешканців вона стала ще однією темною історією Жовкви. У казармі ще довго пам’ятали той день, коли безглуздий постріл забрав життя Яна Маршалка, а над містом зависла тінь сумніву й страху перед тим, як близько може підкрастися смерть навіть у мирний час.

Крадіжка у магазині «блаватних товарів» Цобеля (із циклу "Жовківські темні історії")

Жовква, кінець листопада 1934 року. Містечко готується до зими: крамниці прикрашені тканинами, на базарі ще шумить торгівля, подекуди йде перший сніг.

Саме в цей час місто сколихнула новина: у крамницю «блаватних товарів» фірми Цобель, знану на всю Жовкву й довколишні села, вдерлися злодії. Магазин славився дорогими тканинами – від простого полотна до модних шовків і тонких сукон. Ті, хто мав трохи грошей чи готувався до свят, йшли саме сюди.

Вночі зловмисники зламали двері, проникли всередину і винесли товарів на фантастичну для того часу суму – 20 тисяч злотих. Для пересічного жовківського мешканця така цифра звучала неймовірно: за ці гроші можна було купити не одну кам’яницю в центрі міста)).

Крадіжка швидко стала темою №1 у найвідвідуваніших місцях міста (корчмах, на ринку та біля релігійних споруд). Люди сперечалися: чи то приїжджі злодії, чи свої? Чи хтось підказав їм, де лежить найдорожчий крам? Одні шепотіли, що це могла бути організована банда зі Львова, інші підозрювали місцевих, бо надто добре знали, що і де зберігалося.

Поліція розпочала слідство, обшукувала склади й перевіряла перекупників. Але тканини, на відміну від грошей чи коштовностей, легко розійшлися по руках. Минали тижні, а винних так і не знайшли.

Для фірми Цобель ця крадіжка стала ударом – і фінансовим, і моральним. Але для мешканців Жовкви історія перетворилася на легенду: «темну історію» про злодіїв, які винесли з-під самого носа поліції цілі стоси багатства, та ще й так, що їхніх слідів не вдалося відшукати.

З тих пір у місті довго ще казали:

— Як зникло щось у хаті, то, певно, «цобелівські» злодії знову десь близько…

джерело: Правда №47 від 25.11.1934

«Ауфшауери: єврейська родина, яка формувала обличчя Жовкви».

Родина Ауфшауерів належала до тих єврейських сімей, що формували економічний і громадський пульс Жовкви у ХІХ- початку ХХ століття. Від перших згадок про Якоба наприкінці XVIII століття до покоління, яке зіткнулося з катастрофою Голокосту, їхня історія віддзеркалює ширші процеси Галичини: урбанізацію, підприємництво, шлюбні зв’язки між місцевими родами й драматичні події воєнного часу. Ця публікація є спробою відновити генеалогічне дерево Ауфшауерів, звести докупи розпорошені фрагменти з архівних матеріалів, тодішньої преси. Я також опиратимуся на згадки у спеціалізованих (переважно платних) генеалогічних базах, зіставляючи їх із локальними архівними матеріалами, щоб відрізнити факт від родинної легенди.

Родина Ауфшауерів бере свій початок у Жовкві ще з кінця XVIII століття. Найдавніший відомий представник — Яків (Jacob) Ауфшауер, народжений у Жовкві, точна дата його появи на світ лишається невідомою. Він був одружений з Ривкою (Rywa, Rifka) Воллер, разом вони мали чотирьох дітей:

Йозеф (Joseph/Józef) Ауфшауер (1827–1908),

Фейґе (Feige) Ауфшауер (1829 – ?),

Беріл (Beril) Ауфшауер (1831–1915),

Блюма (Blime/Blüma) Фукс (уродж. Ауфшауер) (1834 – ?).

Відомо, що Ріфка загинула трагічно — її було вбито у листопаді 1873 року у віці близько сімдесяти років. Ця подія стала потрясінням не лише для сім’ї, а й для всієї місцевої громади. У тодішній пресі вдалося знайти дві замітки про цю подію. Так, австрійська газета Morgen-Post за 25 листопада 1873 року писала: "Львів 24 листопада. Влада оприлюднює такі дані про скоєний над Ріфкою Ауфшауер, трафіканткою (власницею тютюнової чи газетної крамнички) в Жовкві, розбійницький напад із вбивством. Грабіжники забрали 800 гульденів готівкою та 25 097 гульденів в облігаціях, а також коштовності та предмети із золота й срібла. Вони були одягнені в єврейський одяг і втекли на привезеному з собою возі в напрямку до Львова". Інший німецькомовний часопис «Gemeinde-Zeitung: Unabhängiges Politisches Journal» від 28 листопада 1873 року дещо ширше описав ситуацію: "У ніч з 19 на 20 цього місяця в центрі нашого міста сталася жахлива подія. Ріфка Ауфшауер, власниця місцевої головної тютюнової крамниці, була задушена за прилавком. Це виявили 20 числа о 7-й ранку, коли виламали вікно, що вело до крамниці, бо господиня не відчинила дверей на поклик своїх дітей. 70-річна жінка втратила своє велике майно — коштовності та цінні папери на суму 40 000 гульденів, а сама була задушена. За усіма ознаками, вбивство сталося безпосередньо перед закриттям крамниці, оскільки тіло знайшли ще в робочому одязі. Оголошення голови суду зазначило, що злочин стався у безпосередній близькості до міської поліційної варти — лише за 20 кроків від поста".

«Gemeinde-Zeitung: Unabhängiges Politisches Journal» від 28 листопада 1873 року

Найстарший син, Йозеф Ауфшауер, народився 1827 року. У червні 1863-го він побрався з Леєю Францос. Йозеф володів лісозаготівельним заводом і завдяки цьому забезпечував роботою чимало жовківчан. Його ім’я разом із матір’ю та братом з’являється серед жертводавців у 1866 році, що свідчить про активну участь у житті громади. Він помер у 1908 році, залишивши після себе репутацію підприємця і благодійника.

Подружжя виховало восьмеро дітей. Цікаво, що троє з них — Естер (1858–1920), Брана (1858–1920) та Якуб (1865–1920) — померли в одному році у дорослому віці. Ймовірно, їхня смерть була наслідком епідемії холери, яка поширилася в регіоні на початку ХХ століття.

Діти Йозефа:

Естер Ґаєр (уродж. Ауфшауер) (1858–1920),

Рахель (Рухля) Ціппер (уродж. Ауфшауер) (1859 – ?),

Якуб Ауфшауер (1865–1920),

Міріам Ауфшауер,

Брана Ґаєр (уродж. Ауфшауер) (1858–1920),

Ґітель (Ґеня, Гюттель) Блауcтейн (уродж. Ауфшауер) (1863–1926),

Куба Ауфшауер (? – 1938),

Пніна Ауфшауер.

Особливу увагу серед нащадків привертає Якуб Ауфшауер (1865–1920). 

Якуб із дружиною Генею і сином.
У 1910 році в Жовкві він одружився з Генею (Henja) Фінк, уродженкою Буська (1883). У подружжя народилися два сини:

Йозеф (1912–1941)

Саймон (1915–1985).

Доля Гені була трагічною: після смерті першого чоловіка Якоба Ауфшауера вона вдруге вийшла заміж за Самуеля Бінштока (приблизно 1928 р.), а у 1942 році загинула в Белзі під час Голокосту. Старший син Йозеф не пережив трагедії війни, натомість молодший, Саймон Ауфшауер, врятувався, емігрував і залишив спогади про пережитий Голокост. Саме ці свідчення стали важливим документом пам’яті про долю жовківських євреїв.

А яка ж доля Леона Ауфшауера? Ім’я Леона Ауфшауера не зустрічається в жодних відомих генеалогічних базах чи дослідженнях, присвячених родині. Це може свідчити або про те, що він фігурував під іншим іменем у джерелах, або ж просто його дані не були включені до наявних генеалогічних розвідок. або ж це була інша генеалогічна гілка уже іншої родини. Водночас Леон згадується разом із Йозефом та Ривкою, що дає підстави припускати його спорідненість із ними. Вперше його діяльність простежується у 1860-х роках і триває до початку ХХ століття (1903), тобто майже повністю збігається з життям і активністю Йозефа. Тому з великою ймовірністю можна вважати, що Леон був його братом і сином Ривки. Леон також був тісно пов’язаний із деревообробною галуззю. У вересні 1866 року, в часи Австрійської монархії, жовківський комітет збирав пожертви на користь цісарсько-королівських поранених воїнів. У звіті зберігся цікавий перелік жертводавців — серед відомих урядовців, священників та міщан бачимо й кількох представників родини Ауфшауерів. Йозеф Ауфшауер пожертвував 20 крейцарів, Ривка Ауфшауер дала 50 крейцарів, а Леон Ауфшауер — ще 50 крейцарів. Поруч із ними фігурує й Герш Ціппер, їхній близький бізнес-партнер, який вніс 1 злотий. Цей документ важливий тим, що підтверджує активність родини Ауфшауерів у Жовкві вже у 1860-х роках. У шематизмі королівства Галичини і Лодомерії за 1883 рік існувала шахта видобутку вугілля Aufschauer Leon і Zipper Hersz — 45,116 м у Глинську.

У червні 1888 року разом із Гершем Зіппером Леон заснував фірму «Leon Aufschauer und Hersch Zipper, Waldabstockung und Holzhandel», що займалася заготівлею та торгівлею деревиною. Формально компанія діяла у Львові, але її діяльність була безпосередньо пов’язана з Жовквою. Після смерті Леона в 1903 році підприємство припинило існування і було викреслене з торговельного реєстру. Так, газета "Gazeta Lwowska" за 1904 рік містить згадку про ліквідацію фірми: 24 грудня 1903 року цісарсько-королівський крайовий суд як торговий (відділ IV) у Львові оголосив про викреслення з торгового реєстру фірми "Leon Aufschauer i Hersch Zipper", що діяла в Жовкві та займалася торгівлею деревиною. Підставою стала смерть співвласника Леона Ауфшауера та ліквідація підприємства. У галицькій пресі ім'я Леона зустрічається серед засновників "Каси залічкової" у Жовкві. Крайовий суд як торговий у Львові оголошує цим, що в реєстрі заробкових і господарських товариств під фірмою "Товариство залiчкове в Жовкві", товариство, зареєстроване з необмеженою порукою, у рубриці 7 зазначено, що на загальних зборах членів, проведених 15 квітня 1890 року, обрано:

Евгеніуша Розвадовського, власника маєтків у Жовкві, — директором;

Адольфа Дадлеза, аптекаря, який проживає в Жовкві, — касиром, обидва — члени дирекції;

Д-ра Альфреда Берґрюнa, повітового лікаря, який проживає в Жовкві, — заступником члена дирекції, тобто головного директора;

Вільгельма Камберського, власника нерухомості, який проживає в Жовкві, — заступником члена дирекції, тобто касира;

Леона Ауфшауера, власника маєтків, який проживає в Жовкві, — заступником члена дирекції, тобто ліквідатора.

Того самого року Леон Ауфшауер був не лише підприємцем, а й благодійником, робив внески на освітні цілі. У списку для «Мацєжи шкільної» Князівства Цешинського разом з іншими провідними діячами Жовкви: Адольфом Дадлезом (аптекарем), Євгеніушем Розвадовським (заступником маршалка), Якубом Біловичем (секретарем повітової ради), Гершем Ціппером (його компаньйоном) та іншими зробив внески для розвитку товариства.

Таким чином, Ауфшауери були не лише підприємцями, а й людьми, які дбали про громаду. Їхня діяльність відображала економічний розвиток Жовкви другої половини XIX століття. Попри трагедії, які торкнулися цієї родини, вони залишили по собі пам’ять як про активних і впливових мешканців міста.