«Ректор Львівського університету і голова Руської Ради в Жовкві: ким був Яків Геровський?»

Цікавий факт: видатного педагога, священника та ректора Львівського університету Якова Геровського з Жовквою пов'язують щонайменше дві маловідомі сторінки його біографії. 😉 Під час революційних подій «Весни народів» 1848 року він очолював Жовківський виділ Головної Руської Ради — першої української політичної організації новітнього часу. А після смерті його було поховано на Жовківському цвинтарі у Львові, звідки згодом могилу перенесли на Личаківський цвинтар. Як склалася доля цього непересічного діяча та чим він заслужив повагу сучасників? Детальніше  у дописі.

Серед визначних діячів українського національного відродження XIX століття особливе місце належить Якову Геровському - священникові Української греко-католицької церкви, професору і ректору Львівського університету, громадському діячеві та щирому опікунові української молоді. Його життя стало прикладом самовідданого служіння Богові, науці та своєму народові.

Яків Симеонович Геровський народився 24 жовтня 1794 року в селі Новий Яжів на Яворівщині в родині дяка і сільського вчителя Симеона Геровського та його дружини Катерини з роду Лозинських. Атмосфера поваги до освіти та духовності, що панувала в сім'ї, значною мірою визначила його подальший життєвий шлях.

Початкову освіту здобув у Яворові, після чого навчався в Перемишльській гімназії. Філософію та богослов'я студіював у Львівському університеті. У цей час Львівська консисторія УГКЦ за підтримки віденської влади проводила місійну діяльність серед слов'янських народів Австрійської імперії. Молодого богослова направили до Хорватії, де в місті Крижевці у 1817 році він прийняв священничі свячення.

Після повернення до Львова Геровський завершив богословські студії, а невдовзі був скерований до Далмації. У 1820-1822 роках викладав біблійні науки та догматику в новоствореній духовній семінарії в Шибенику. Разом із перемишльським каноніком Олексієм Ступницьким провадив місійну діяльність серед православного населення, використовуючи переважно сербську мову.

Після трагічної загибелі Ступницького Яків Геровський переїхав до Відня, де продовжив богословські студії. Уже в 1823 році його запросили до Львова на посаду викладача кафедри Нового Заповіту. У 1826 році він став професором і очолив кафедру, а в 1836 році здобув ступінь доктора теології.

Його науковий авторитет постійно зростав. Тричі у 1837, 1841 та 1845 роках Якова Геровського обирали деканом богословського факультету Львівського університету. Найвищим визнанням його заслуг стало обрання ректором університету в 1841-1842 роках. Він також був почесним каноніком Перемишльської капітули, радником Львівської консисторії та просинодальним екзаменатором трьох галицьких єпархій УГКЦ.

Проте найбільше сучасники цінували його не за високі посади, а за людяність і жертовність. Відвідуючи львівські школи, професор бачив, що багато здібних дітей із селянських та міщанських родин не мають можливості здобути освіту через брак коштів. Саме тому він заснував бурсу для незаможних учнів.

Для цього було винайнято дві кімнати в кам'яниці Йосифа Павловича у Львові. В одній жив сам Геровський, а в другій мешкало близько двадцяти вихованців. Утримання бурси здійснювалося переважно за його власний кошт. Щоранку львів'яни могли бачити професора на міському ринку, де він особисто купував продукти для своїх підопічних.

Однак Геровський дбав не лише про матеріальні потреби молоді. Він виховував у своїх вихованців любов до рідного народу, повагу до батьків, почуття громадянського обов'язку та відповідальності перед суспільством. Саме завдяки таким наставникам формувалося покоління української інтелігенції, яке згодом продовжило справу національного відродження.

Помітною була й громадська діяльність Якова Геровського. Під час революційних подій 1848 року він очолив Жовківський виділ Головної Руської Ради - першої української політичної організації новітнього часу. На цій посаді сприяв поширенню національної свідомості серед населення Жовківщини та підтримував розвиток українського культурного й освітнього життя. Водночас він належав до групи професорів Львівського університету, які виступили проти запровадження польської мови як єдиної мови викладання.

Поряд із науковою та громадською діяльністю Яків Геровський служив священником церкви Святого Миколая у Львові. Серед студентів користувався великою любов'ю та повагою, адже завжди залишався доступним, справедливим і доброзичливим наставником.

Попри значний авторитет у наукових колах, він не залишив після себе наукових праць чи книжок. Його головною спадщиною стали люди - сотні молодих українців, яким він допоміг здобути освіту та знайти своє покликання.

Помер Яків Геровський 5 вересня 1850 року у Львові. Спочатку його поховали на Жовківському цвинтарі, який нині не існує. Під час будівництва залізничної станції Підзамче у 1860-х роках могилу разом із пам'ятником було перенесено на Личаківський цвинтар.

Пам'ять про цього видатного педагога та громадського діяча жила й після його смерті. На знак пошани до його заслуг Галицько-Руська матиця заснувала Фонд імені Якова Геровського, з якого виплачували стипендії здібним дітям із селянських родин.

Сьогодні Яків Геровський залишається прикладом людини, яка поєднала в собі покликання священника, науковця, педагога та громадського діяча. Його життя переконує, що справжня велич людини вимірюється не кількістю написаних книг чи займаних посад, а тим добром, яке вона залишає після себе для майбутніх поколінь.