З історії українських організацій Жовкви: Сокіл

З історії українських організацій Жовкви: Сокіл

"Перші загальні збори тов. «Сокіл» в Жовкві відбулися 11 листопада 1906 р. В початках товариство стрічало різнородні перешкоди. Перший голова був москвофіл і нічим не причинився до зросту товариства «Сокіл» не мав свого локалю, містився в кімнаті Народного Дому, а вечерниці давав в залі Руської Ради на Винниках, але москвофільські проводирі невдовзі відмовили «Соколу» і одної і другої зали. Щойно коли повстало кредитове товариство «Віра» і найняло ширший локаль в ринку, «Сокіл» почав розвиватися нормально. В перших роках діяльність проявлялася в уладжуванню аматорських вистав, вечерниць і відчитів; біля початкової організації заслужився багато редактор Микола Курцеба, якого обрано дійсним членом. Сокільські вправи розпочато щойно з початком 1912 р., інструкторами були Андрій Лущик і Сильвестр Сагайдак, а також Адольф Кишакевич. В тім часі також члени «Сокола» прибралися в сокільські однострої і закуплено прапор товариства. Все те роблено в приспішенім темпі, щоби підготовити окружний сокільський здвиг.

Здвиг відбувся незвичайно святочно дня 2 червня 1912 р. на громадськім пасовиську «Кільчини» при Туринецькій вулиці. Невелику площу (150 х 120 метрів) обведено кільчастим дротом і висаджено довкола соснами, на кожній сосні були два жовто сині прапори; в полудневої сторони була тріумфальна брама з 8 сосон з гербом України, прапорами і написом «Гаразд». По середині була каплиця, недалеко промовниця, дальше квадрат обведений лавками-місце для вправ. Свято розпочалося о 11 год. Службою Божою, яку відправив крилошанин о. Іван Чапельський зі Львова в асисті оо. Ігуменів Бурдяка і Градюка; опісля відбулося посвячення прапора і вбивання цвяшків. Промови виголосили о. Фещак, посол др. С. Дністрянський, др. М. Волошин, Б. Бубела, М. Курцеба. Цю першу частину свята закінчив похід до ринку, де відбулася дефіляда перед старшиною і почесними гістьми. На чолі походу був стяг Січовиків з Мачишина в числі 26 коней під проводом отамана Федя Музики, що їхав на воронім коні з булавою в руці; дальше ішла орхестра, впорядчики і президія ( Дністрянський, Волошин, Василь Галапац, Курцеба і один чеський Сокіл), відтак жовківський сокільський стяг в числі 20 з хорунжим Дм. Козаком і стяги Львів, Цішанів, Винники, Клепарів - всіх Соколів в одностроях було 150; за ними йшли Січ з Вербиці, Сокіл з Зашкова, Січи з Замочка, Вязової, Бутин, Мостів Великих, Дворець, Мокротина, Скваряви Старої, Куликова, Еренфельду- всіх біля 500, дівочі чети з Жовкви, Мокротина і Мачишина, біля 100 дівчат; разом учасників було 700. Дефляда в ринку тривала 20 мінут. По полудні від 4. год. була друга частина свята -фестин з вправами сільських Січовиків в числі 120.

Головами Сокола були: 1906-1907 Лев Бурак, 1907-10 Василь Галапац, 1910-11 Д-р Теодор Жовнірчук, 1911-19 Василь Галапац. В часі світової війни діяльність Сокола була перервана. Щойно по війні 1922 р. відновлено діяльність Сокола і головою став д-р Гриць Лучаківський, а його заступником Захар Скібіцький, який по відїзді д-ра Лучаківського в 1924 був урядуючим містоголовою. В 1925 р. вибрано Стефана Бродика, а від 1929 р. головою в Кость Сало, начальником Йосафат Галапац, а начальником орхестри Гриць Саламаха. Треба замітити, що ще 1913 р. Сокіл закупив дуту орхестру, яку з часом доповнено декількома інструментами. В 1919 р. забрано Соколовий прапор, а як памятка по нім лишився ще держак з вбитими памятковими цвяшками."

З минулого Жовкви, 1930. - с. 24-25.

#Мультикультурний_світ_Жовкви

Сутички з поліцією у 1878 році під час прийняття на честь депутата парламенту Отто Гауснера.

У 1878 році, після закінчення російсько-турецької війни та в результаті домовленостей на Берлінському конгресі, Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину. Великі європейські держави пішли на цей крок, щоб не допустити посилення впливу Росії на Балканах і створення там потужної проросійської держави.

Отто Гауснер (Otto Hausner), депутат австрійського парламенту, що народився в Бродах, став широко відомим саме завдяки своїм промовам проти цієї окупації. Він підтримував слов'ян цього регіону на противагу германізаторській політиці Відня. Очевидно, йшлося не лише і не стільки про захист сербів та босняків, скільки про становище поляків у Галичині.

Не дивно, що в листопаді 1878 року Отто Гауснера зустрічали у Львові як героя, сміливого опозиціонера та захисника національних інтересів. 9 листопада 1878 року Рада міста розглядала пропозицію надати Отто Гауснеру звання почесного громадянина Львова. Більшість була однозначно "за" і рішення прийняли, проте коли дійшло до голосування, головуючий на засіданні склав свої повноваження. Очевидною причиною був страх перед владою, який, однак, маскували турботою про польських депутатів в парламенті та про майбутні переговори стосовно автономії краю.

Бенкет

У суботу 16 листопада в Міському касино на вулиці Академічній влаштували збори на більш ніж 200 гостей, який назвали "бенкетом". По суті ж це був хрестоматійний приклад "політичного бенкету", де під виглядом тостів і привітань виголошувалися промови та велася агітація.

Будинок Міського касино на початку ХХ ст. (проспект Шевченка)

Багато учасників, а це переважно були заможні люди, які цікавилися політикою, прибули з провінції. Столи були розміщені у формі підкови, так що її центр опинився на тому місці, де зазвичай ставлять трибуну.

Розпочався захід о 21:00. Всього було п'ять "тостів", в яких говорили про любов до батьківщини, про відстоювання польських інтересів в умовах централізму, про підтримку польської справи іншими народами імперії. І звісно — "тост" самого Отто Гауснера, в якому він декілька десятків хвилин описував свою політичну позицію.

Наскільки цей бенкет був бенкетом в звичному значенні цього слова, можна судити навіть по тому, що різні товариства слали учасникам заходу вітальні телеграми, сповнені патріотичної риторики.

Сутички з поліцією

На честь Отто Гауснера львівська молодь вирішила влаштувати смолоскипний похід, а таке досі робили хіба що на честь приїзду цісаря. Поліція заявку організаторів відхилила, але вони звернулися до намісника та до уряду з протестом. Цікавим було формулювання, яким поліція аргументувала заборону — опоненти Гауснера нібито могли теж вийти на вулиці, а тому міг би виникнути конфлікт. Організатори походу резонно запитували, в чому тоді сенс конституційних змін і законодавства про свободу зібрань, якщо їх не можна реалізувати, бо існують опоненти та загроза сутичок? З цього епізоду зрозуміло, наскільки різний темп сприйняття реформ був у суспільства та в державного апарату.

Напередодні походу в одній із львівських газет з'явилася телеграма, якою міністерство скасовувало заборону поліції. Це повідомлення підштовхнуло частину молоді не чекати на письмовий дозвіл поліції, а збиратися в похід.

Студенти зібралися на площі Святого Юра і рушили до міста, по дорозі запалюючи смолоскипи. З Міського саду на них напала поліція та поліцейські агенти в цивільному одязі. Тоді студенти розділилися на дві групи, обминаючи парк. В процесі до них почали приєднуватися випадкові перехожі.

Вулицями Оссолінських, Хоронщизни та Зиморовича учасники походу просочувалися на Академічну, на якій ще від сьомої вечора було повно поліції та агентів. В деяких газетах писали, що поліцейські агенти позначали білими мітками окремих перехожих, які пізніше особливо потерпіли від поліції. Загалом там уже зібралося кілька тисяч осіб, головно перед освітленим будинком касино.

О 21:00 похід з площі Святого Юра наблизився до Академічної. Кілька учасників "бенкету" спустилися вниз, щоб привітати молодь. Але першим, кого вони побачили, був комісар поліції із закривавленою шаблею в руці. Він якраз тікав в касино від натовпу, коли отримав палицею по голові і впав в брамі. Поліція нещадно розганяла демонстрантів, скидала їх до Полтви, стріляла і рубала палашами. Окремі поліціянти дісталися навіть площі Марійської, дійшло навіть до бійки поліції з офіцерами, які прогулювалися містом з дружинами.

Попри це, студенти таки змогли прокричати привітання Отто Гауснеру перед тим, як поліція відтіснила їх до готелю "Жорж". А гостей "бенкету" били на мостику через Полтву ще навіть опівночі, коли вони виходили з касина.

Протягом цього часу окремі члени Ради міста безрезультатно намагалися зустрітися із директором поліції. У відділку були присутні лише заступники, які безперервно приймали скарги побитих та поранених холодною зброєю громадян. Ще того ж дня десятьох затриманих передали до суду, де під будинком теж зібрався мітинг, але тут обійшлося без протистояння. До пів на другу ночі біля приміщення гауптвахти стояв відділ піхоти, але його так і не залучили.

Опис події у виконанні урядового часопису "Gazeta Lwowska" був ідентичний за фактажем, однак кардинально протилежний за оцінками. Зрештою, так тривало протягом всього періоду автономії. За цією версією, "певні особи" підбурили молодь влаштувати смолоскипний похід на честь депутата Гауснера попри чітку заборону поліції. По дорозі мітингарі побили комісара поліції, який нагадував учасникам про цю заборону і таки переконав частину студентів розійтися.

Іншого комісара побили вже на Академічній, коли він, знову ж таки виключно словами, закликав молодь не порушувати закон. І лише тоді, коли в поліцію полетіли каміння і цегла, поліція застосувала силу. При цьому 4 поліцейські були поранені важко, а 8 легко. А з 18 затриманих демонстрантів 8 відпустили одразу, лише 10 передавши в руки суду.

Наслідки і трактування

Загалом важко оцінити як перебіг, так і громадську думку навколо події, оскільки більшість матеріалів в газетах, які стосувалися цієї теми, були просто вирізані цензурою.

В понеділок зібралося надзвичайне засідання Ради міста. Депутати засудили дії поліції, звернулися до Відня та прокуратури. А головне — просили якось чіткіше визначити, чим поліціянт має відрізнятися від цивільного, адже найбільше "відзначилися" під час сутичок поліцейські агенти в звичайному одязі.

Урядові і неурядові газети вишукували в нельвівській пресі приклади засудження чи схвалення дій поліції і подавали це як аргумент. Наприклад, Гауснера звинувачували в тому, що він використав молодь в політичній боротьбі, а міг би закликати до стриманості, якби пошкодував студентів. З цього розвивали думку про те, що погано "втягувати молодь в політику". Патріотичні польські газети писали, що найняті поліцією люмпени говорили "єврейським жаргоном", і що кожні 15 років у Польщі трапляється революція.

Приклад сутичок польської молоді з поліцією у 1878 році показує, як суспільство робило перші кроки в нових, ліберальніших умовах. Як поліція продовжувала діяти по-старому. Як політики за інерцією скликали "бенкет", а не віче чи мітинг (хоча законодавство це вже дозволяло). І як газети ставали рупором своїх середовищ.

Джерело тексту "Сутички з поліцією у 1878 р. під час прийняття на честь депутата Отто Гаснера""

Почесний громадянин Жовкви - Отто Хауснер.

Люди надають сенс і красу містам. І йдеться не лише про архітекторів чи будівельників, їхні знання, уміння та мистецьке бачення, а про тих, хто творить історію міста. Багато хто залишає на ньому свій незабутній слід. Про деяких часто згадують, пишуть біографії, називають площі та вулиці; інші залишаються лише в пам'яті родини...

Історія цієї людини неординарна для нашого міста. Цей чоловік був польським політиком, економістом, істориком та письменником. Він депутат Державної ради та Галицького сейму. Провадив "антишляхетську" та антинімецьку політику. А також цей видатний діяч почесний громадянин міста Жовкви і не тільки її, Дрогобича, Львова, Самбора, Івано-Франківська, Бродів та інших міст. Мабуть, у всіх виникає запитання: "За які заслуги він отримав цей почесний титул?" Відповідь досить неоднозначна. Якщо у випадку останніх міст більш-менш зрозуміло, то щодо нашого міста невідомо фактично нічого. Отож, мова про Отто Хауснера. Не має жодних маленьких зачіпок за що Хауснер отримав звання почесний громадянин Жовкви. Проте, на мою думку це викликано політичною діяльністю історичного діяча і його чіткою та нетиповою поведінкою в той час. Чимало міст поспішали надати йому статус громадянина наприкінці 70-х років 19 ст. Що такого кардинального та незвичайного зробив цей чоловік будемо розбиратися?

Народився Отто Хауснер 6 квітня 1827 року в багатій купецькій сім'ї німецького походження. Навчався у Львівському університеті. Потім переселився в Галичину. Зайнявся вивченням статистики, економіки та історії мистецтва. Можливо, під час перебування у Галичині і вивчення статистичних даних Отто довелося відвідувати Жовкву. Про це можемо лише припускати.

У 1873 році був обраний послом до Галицького крайового сейму. Здобув популярність промовами проти окупації Боснії та Герцеговини. Він підтримував слов'ян цього регіону на противагу германізаторській політиці Відня. Очевидно, йшлося не лише і не стільки про захист сербів та босняків, скільки про становище поляків у Галичині. Не дивно, що в листопаді 1878 року Отто Гауснера зустрічали у Львові як героя, сміливого опозиціонера та захисника національних інтересів. 9 листопада 1878 року Рада міста розглядала пропозицію надати Отто Гауснеру звання почесного громадянина Львова. Більшість була однозначно "за" і рішення прийняли, проте коли дійшло до голосування, головуючий на засіданні склав свої повноваження. Очевидною причиною був страх перед владою, який, однак, маскували турботою про польських депутатів в парламенті та про майбутні переговори стосовно автономії краю. Подібний крок зробила і влада інших міст, зокрема Жовкви (принаймні тих, які не побоялися як Львів). У парламенті був членом багатьох комітетів, в основному тих, які займалися економічними питаннями. Представляв інтереси міської буржуазії, прагнув збільшити кількість муніципальних послів (депутатів) і змінити виборче законодавство на користь торгово-промислових палат. 

Член Галицького земельного кредитного товариства. Помер у Львові 26 лютого 1890 року і похований на Личаківському цвинтарі.

Джерело про Отто Хауснера

З історії українських установ у Жовкві: Віра, Народний Базар, Сільський Господар та інші.

ЧИТАЛЬНЯ «ПРОСВІТА» В СЕРЕДМІСТЮ

Перша читальня «Просвіти» в Жовкві, в середмістю, відбула перші загальні збори 26 листопада 1907 р. В довоєнні часи читальня мала до 100 членів, живі кружки співацький і аматорський, давала виклади, вистави, вечерниці, мала бібліотеку біля 200 томів. В 1922 р. була відновлена і зразу проявляла діяльність, але опісля через недостачу льокалю і зріст інших товариств в середмістю занепала. Головами читальні були 1907-8 о. Лазар Березовський, 1909-10 о. Пасив Кисіль, 1910 11 о. Лев Манько, 1911-12 о. О. Тимкевич, 1912-13 Осип Пеленський. 1913 14 о. Лев Манько, 1922-23 Стефан Гадьо, 1923-24 Кость Сало, 1924-26 Василь Галапац, 1926-27 Антін Гумен, 1927 Стефан Бродик.

"ВІРА"

Кредитове товариство «Віра» заснували Українці громадяни Жовківщини в липні 1908 р., коли москвофіли опанували «Народний Дім». В склад першої дирекції входили Володимир Данилович, Осип Пеленський і Василь Галапац. Перед війною оборот товариства доходив до міліона корон. Товариство набуло тоді дві площі, при торговиці і при ринку, на останній задумувано будувати власний дім, плани були вже виготовлені, але на перешкоді стала війна. В 1924 р. наступила фузія тов. «Віри з Повітовим Союзом Кооператив в Жовкві, який і перебрав майно "Віри".

НАРОДНИЙ БАЗАР

Споживча кооператива «Народний Базар» була заснована 1909 р. за ініціятивою інжинера Масляника і студента прав Федункова при допомозі ігумена ОО. Василіян о. Анастасія Калиша. Крамниця містилася зразу в монастирськім будинку біля дзвіниці, від 1918 р. перенеслася до «Народного Дому».

ВЛАСНА ПОМІЧ

Каса при читальні Просвіта, основана 1909 р. існувала до війни 1914 р.

ЧИТАЛЬНЯ «ПРОСВІТИ НА ШИРОКІЙ ВУЛ.

Перші загальні збори відбулися 9 травня 1909 р. Читальня була заснована з ініціятиви о, ігумена Калиша ЧСВВ. для параліжовання впливу читальні Общества Качковського при Широкій вулиці. Читальня міститься в церковнім домі, має простору залю зі сценою. Заля служила на вистави і концерти також для наших товариств з міста, які не мали свого приміщення. Головами були ОО. Василіяни о. А. Калиш, о. Ян, Коциловський, о. Еп. Теодорович, о. П. Кисіль, о. Е. Нищий, о. М. Марисюк, о. С. Бараник.

САМОПОМІЧ

В 1909 р. засновано при читальні «Просвіти» на Широкій вул, касу «Самопоміч», існувала до війни.

ФІЛІЯ І КРУЖОК «СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРЯ».

Відбула перші загальні збори 3 лютого 1910 р. в присутності посла о. Ст. Онишкевича, делегата головного товариства, що виголосив економічний реферат. До часу війни філія заснувала в повіті 32 кружки, завела в ріжних місцевостях досвідні поля, зразкові стайні і хлівні, доставляла членам щепи, насіння, штучні погної, рільниче знаряддя, висилала референтів з відчитами і ін. Під час російської окупації товариство понесло значні втрати, особливо в повіті, але опісля відновило діяльність і в 1915-18 вело її дуже інтенсивно. Душею праці Сіль. Господаря був тодішній голова о. Й. Маринович. Товариство вело тоді канцелярію правної поради, в справах евакуйованих і причинків. Опісля товариство знов занепало і було відновлене щойно 1924 р., більшу діяльність розвинуло з 1930 роком при допомозі інжинера-агронома Каплистого. Головами були: 1910-12 о. Юліян Гумецький, 1912-13 Володимир Данилович, 1913-18 о. Йосиф Маринович, 1918- 1922 Ант. Ульванський, 1922-25 Василь Галапац, 1925-30 д-р Іван Романків, від 1930 о. Евг. Боднар.

Кружок «Сільського Господаря» був заснований на Винниках після 1910 р.; більшу діяльність проявляв 1913-14 р.

НИВА

Господарсько-торговельне товариство засноване 1911 р., не проявляло більшої діяльності.

ЗГОДА

Спілка для збуту худоби «Згода», заснована в 1911 р., в короткім часі перестала існувати.

УКРАЇНСЬКА БЕСІДА

Касинове товариство «Українська Бесіда», засноване головно з ініціативи судді Ярослава Пачовського, відбуло перші загальні збори 9 березня 1913 р. Товариство уладжувало сходини членів, вечерниці, концерти, відчити, передплачувано часописи і змагало до відкриття бібліотеки, в чому перешкодили воєнні події. Головами були: 1913—1917 Ярослав Пачовський, 1918 Лев Петрушевич, 1918—1920 Антін Ульванський, 1921—1924 Іван Сінгалевич, від 1924 о. Омелян Погорецький.

ТОВАРИСТВО ОПІКИ НАД МОЛОДІЖЮ

В часі світової війни розвинулася в Жовківщині широка акція допомоги сиротам і безпритульним дітям. Жовківські пані, в першій мірі п. Пеленська і Пачовська, при допомозі Монастиря ОО. Василіян заснували кухню, що містилася при монастирській дзвіниці; діставало тут обіди біля 150 дітей, а харчі і пожертви на сю ціль збирано в повіті. Для сирітських справ повстала в Жовкві делегація перемиського «Сирітського Захисту», якої виділ становив рівночасно філію «Епархіяльного Комітету опіки над сиротам». Дня 1 березня 1917 р. відбулася в Жовкві повітова нарада, на якій порішено приступити до будови сирітського захисту ім. митр. Шептицького і Бурси ім. Шевченка. В січні 1918 р. засновано філію Укр. Краєвого Товариства охорони дітей і опіки над молодіжю, в тім же часі з зібраних жертв закуплено дім з великим городом при вул. Глинській на захист. У всій тій акції найбільші заслуги поклав о. Ст. Білинський катехит гімназії. Дальші воєнні події перепинили сю гарно розпочату працю. В 1919 р. сей будинок зайняли польські військові власти. В 1922 р. засновано тут ремісничу бурсу для сиріт, яку вели й удержували ОО. Василіяни; містилося в ній 40 хлопців. В 1924 р. відновлено діяльність Товариства опіки над молодіжю і з днем 1 вересня 1926 р. відкрито бурсу ім. Шевченка для гімназійної молоді, яка існує дотепер (до 1930 року). — Головами товариства були від 1918 д-р М. Король, після його смерті заст. гол, о. С. Бараник, від 1925 о, шамб. Ом. Погорецький.

МОЛОТ

Реміснича спілка «Молот» була заснована за української влади 1919 р. для піднесення ремісничої продукції в Жовкві; в обсяг і входило столярство, стельмахівство, шлюсарство, ковальство і ин. Спілка мала своє приміщення в теперішніх касарнях при Глинській вулиці.

ТРУД УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОК

Продукційна кооператива з обмеженою порукою «Труд українських жінок» була заснована головно з ініціятиви о. шамбеляна Ом. Погорецького, статут підписало 18 членів дня 9 квітня 1922 р. До першої Надзірної Ради війшли пп. Данилевичева, Породькова, Бліхарська, Хоминівна, Орловська, Козакова і Душенчукова, — до управи о. Погорецький і пп. Сінгалевичева і Гуссаківська, як заступниці пп. Михайлишинівна і Миколаєвичева. Ціллю кооперативи є ведення робітні уборів жіночих, діточих і чоловічих та курси шиття й крою. Першою управителькою була п. Ю. Потерейкова. Учениць вишколено понад 30 з трирічним навчанням і понад 20 курсисток з тримісячним навчанням шиття і крою. В 1927 р. уладжено святкування ювилею Кобилянської і анкету в справі організації жіноцтва; в 1928 р. відбувалися виклади релігії, рахунків, української літератури, географії і історії; в 1929 р. заходами «Труду» відбулася вистава «Софія Галєчко».

ТОВАРИСТВО ОХОРОНИ МОГИЛ

Філія Товариства охорони воєнних могил відбула перші загальні збори 9 жовтня 1927 р. Товариство переводить евіденцію воєнних могил в жовківськім повіті, опікується могилами українських стрільців на жовківськім цвинтарі і уладжує свята в память погибших героїв. Головами товариства були 1927-29 Антін Гумен, від жовтня 1929 о. Андрій Трух ЧСВВ.

ЛУГ

Руханкове і пожарне товариство «Луг» відбуло перші загальні збори 29 квітня 1928 р. І від початку існування було живим організаційним огнищем молоді. «Луг» вів руханкові вправи для членів, старався поширити лугову організацію в повіті, уладжував численні сходини з відчитами і рефератами, дав значне число аматорських вистав, концертів і вечерниць, переважно на дохід будови Повітового Дому, утримував свою орхестру, брав участь у лугових зїздах і інших національних маніфестаціях. В листопаді 1929 р. жовківське староство розвязало «Луг». Головою був Володимир Зубик.

Джерело: З минулого Жовкви, 1930р.

Леопольд Хаузер - жовківський суддя 1887-1893 рр.

Леопольд Хаузер народився 22 листопада 1844 року в Калуші в родині Рудольфа та Емілії, уродженої Фрувірт. У ранньому дитинстві переїхав із родиною до Добромиля і, ймовірно, відвідував там початкову школу.

 

Продовжив навчання в Перемишльській гімназії, яку закінчив у 1863 році. Склавши іспит на закінчення середньої школи, Хаузер вступив на філософський факультет Львівського університету Яна Казимира, маючи намір присвятити себе викладацькій діяльності. Через кілька місяців він перервав навчання і, мабуть, як і багато його ровесників, взяв участь у боях під час Січневого повстання. Після поразки повстання повернувся до навчання, цього разу права, яке закінчив у 1872 році. Свою професійну кар’єру розпочав у Окружному суді в Перемишлі як аускультатор. Працював також стажером у окружному суді в Яворові в Устриках Долішніх. У 1874 році знову повернувся до Перемишля і обійняв посаду доцента окружного суду, як «суддя для дрібних справ». Маючи стабільне професійне і, відповідно, матеріальне становище, Хаузер вирішив створити сім'ю. У липні 1876 року взяв собі за дружину Ванду Камілу Даукшанку. Хаузер багато часу приділяв громадській діяльності. Деякі його аспекти не завжди віталися австрійською владою, і вони були особливо незадоволені критикою Хаузера в місцевій пресі умов, що панували в австрійській судовій системі. У відповідь закликали його скласти депутатські повноваження та обмежити участь у роботі в асоціаціях. Зрештою, цей конфлікт закінчився переїздом Леопольда Хаузера на службу до Самбора. Наступними місцями його проживання та роботи були Монастиржиська, Жовква і Львів, де працював у земському суді. В 1898 році був призначений радником вищого земського суду. Багаторічний член Львівського юридичного товариства. 10 листопада 1907 року він став першим президентом Національної асоціації суддів. Нагороджений почесним громадянством Перемишля, Монастержиська та Жовкви.

Здійснити всі плани і наміри йому завадила хвороба, яка швидко прогресувала. Помер у віці 64 років 9 травня 1908 року, похований на Личаківському кладовищі.

Леопольд Хаузер з юних років виявляв інтерес до літератури. Першим його твором був вірш під назвою «Тюрма», написаний в 1864 році під час короткочасного перебування під вартою. Його літературна пристрасть, ймовірно, вплинула на його залучення до аматорського театрального руху. Виступав на сценах як актор, був автором п’єс, організатором вистав, творцем проекту статуту Перемишльського драматичного товариства. Аматорський театр – лише один із напрямів його громадської діяльності. Він також був співорганізатором Товариства ремісників «Ґвязда» та засновником місцевої газети, яка наприкінці 1878 року почала виходити як тижневик «Сан». Він також брав участь у виданні першого професійного журналу в Перемишлі, перше число якого вийшло 1 березня 1879 року під назвою «Urzędnik». Журналістська діяльність Хаузера не обмежувалася місцевими журналами. Також багато друкувався у львівській та краківській пресі. Завдяки своїй громадській діяльності він був відомою і шанованою особистістю в Перемишлі, як жителями, так і владою. У листопаді 1882 р. міська управа присвоїла йому звання почесного громадянина Перемишля. Його винятковим внеском у місто стала підготовка монографії про Перемишль, яка була створена під час його роботи в архіві, де він відповідав за впорядкування справ. Монографія вийшла друком у Перемишлі 1883 року і як єдине комплексне дослідження історії міста служить читачам донині.

Skon prezesa Krajowego Związku Sędziowskiego. „Nowości Illustrowane”. Nr 20, s. 7, 16 maja 1908.

Теодор Ваньо - Начальник Харчового Уряду ЗУНР: серед засновників Народного дому у Жовкві.

Із Жовквою переплетений життєвий шлях Теодора Ваньо - українського галицького громадсько-політичного діяча. Начальника Харчового Уряду ЗУНР. Посла до Галицького крайового сейму. 

Він народився 1880 р. у м. Буську Камінецького повіту, в родині заможного міщанина-рільника. Навчався у народній школі м. Буська, Золочівській гімназії, правничому факультеті Львівського університету. 

У 1904 році Теодор Ваньо долучається до розбудови Народного дому у Жовкві, він з іншими активними мешканцями Жовківського повіту належить до Наглядової Ради. Невдовзі Ваньо виїзджає з міста у Сколе, де обіймає посаду адвоката (1910–1913 рр.). Заснував у Сколе разом з Є. Петрушевичем Українську торговельну спілку “Єдність”. Краєвий адвокат у Золочеві (1910–1914, 1918 – 1919, 1921). Голова філії товариства “Сільський Господар” у Золочеві. Діяч Української національно-демократичної партії (УНДП), посол до Галицького краєвого сейму (1913–1914).

У роки Першої світової війни мобілізований до австрійської армії, служив у Чехії. Арештований військовою жандармерію ізасуджений військовим судом до розстрілу за політичними мотивами. Після перегляду справи помилуваний, понижений у званні до рядового та демобілізований. Обраний заступником повітового комісара ЗУНР у Золочеві. Член законодавчої, земельної та фінансової комісій Української Національної Ради (УНРади) ЗУНР. Як начальник Харчового Уряду ЗУНР (січень – травень 1919), зумів налагодити безперебійне постачання продуктів харчування для бійців Галицької армії, найбідніших мешканців міст держави. Учасник Надзвичайного з’їзду УНДП у Станиславові (28–29 березня 1919 р.). Урядовець Міністерства господарства Української Народної Республіки (УНР) у Кам’янці на Поділлі. Заарештований польськими жандармами й привезений до Золочева. Діяч Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Співзасновник та голова Товариства ім. Маркіяна Шашкевича в Золочеві. Видавець, відповідальний редактор та автор публікацій часопису “Шашкевичівські Вісти” (Золочів, 1931). Арештований радянськими спецслужбами та ув’язнений у концтаборі (1944 – друга половина 1950-х рр.). Помер наприкінці 1950-х рр. у будинку для престарілих у Жовкві на Львівщині, де й похований.

Отець Онуфрій Бурдяк - ігумен Василіанського монастиря в Жовкві на початку ХХ ст.

Отець Онуфрій Бурдяк ЧСВВ був добрий, сумлінний і зразковий чернець, знаменитий місіонер, що переїхав Галичину, Закарпаття, Югославію де провів сотні місій, реколекцій для священиків, монахів і монахинь. Він був також любленим вихователем василіянської молоді і добрим професором.

Теодор Бурдяк був найстаршим сином у родині Григорія й Ірини з дому Жук. Народився 17 січня 1871 р. в селі Літиня коло Дрогобича. Там він ходив до народної школи, а опісля до гімназії. 13 березня 1890 р. Теодор вступив до Новіціяту Отців Василіян у Добромилі, де в той час (1890 рік) було 24 новиків – кандидатів.

Після новіціяту Теодор, що під час облечин змінив своє імʼя на Онуфрій, склав свої перші обіти 11 листопада 1891 р. і пройшов гуманістичні й риторичні студії в Добромилі. Потім Настоятелі перевели його до Лаврова на перший курс філософії, де його професорами були: о. Платонід Філяс – перший василіянський Протоігумен, о. Сотер Ортинський – перший єпископ українців в Америці, о. Єронім Маліцький – перший після реформи ігумен у Мукачеві та 70-літній о. Єронім Островерха, що пристав до зреформованих Отців Василіян і викладав фізику й математику.

Після одного року філософії бр. Онуфрія призначили префектом інтернату в Бучачі, де з фундації графа Потоцького виховувалося щорічно біля 20 хлопців. Звідси, як префект, бр. Онуфрій вислав трьох юнаків до новіціяту в Добромилі. Це пізніші: о. Яким Фещак – відомий редактор «Місіонаря» і польовий духовник Української Галицької Армії; о. Марко Галущинський – науковець, літургіст і другий після о. П. Філяса Протоігумен Чину; о. Йосафат Маркевич – основник Марійського Товариства Молоді і пропаґатор замкнених реколекцій. Після року префектури, бр. Онуфрій знову повернувся до студій. Найперше, 13 березня 1896 р., склав він у Добромилі свої довічні обіти, а 23 серпня цього ж року прийняв ієрейські свячення з рук кард. Сильвестра Сембратовича, хоч не мав ще покінчених студій. Висвячення о. Бурдяка є доказом тодішньої великої потреби священиків.

Після висвячення о. Онуфрій продовжував філософічні студії у Львові, а відтак поїхав до Кристинополя на чотирорічний курс богословія під проводом ОО. Єзуїтів. Його професорами були: о. А. Вароль, о. Петро Мастай, о. С. Вєрчінський, о. В. Лев, о. С. Ліч, відомий місіонер о. Біштиґа (всі з Т. І.), а історію Церкви вчив о. Ю. Дацій, ЧСВВ. У 1901 р. о. Онуфрій склав іспит з цілої філософії і богословія в Кракові.

Відразу після іспитів, о. Онуфрій став парохом великої василіянської парафії в Жовкві, а через рік його призначено ігуменом монастиря в Жовкві і на цьому становищі він вибув аж до 1907 р. Тут відзначився адміністраторськими й економічними здібностями. Збудував одну з найбільших у Галичині церкву св. муч. Партенія за 130.000 корон, оживив відпусти й празники, заснував одне з найбільших Апостольств Молитви, запровадив празник Пресвятого Христового Серця, розбудував друкарню і переплетню та значно поширив видавництво релігійних книжок.

У 1907 р. о. Протоігумен П. Філяс назначив о. Онуфрія ігуменом у Кристинополі, де був дім студій василіянських богословів. Отець Онуфрій був теж професором богословія. Його виклади морального і пасторального богословія були завжди ясні, а в першу чергу дуже практичні. З Кристинополя о. Онуфрій часто виїжджав на місії для народу. Був це добрий і популярний місіонер. В Кристинополі о. Онуфрій, як економ, підніс господарку монастиря.

У роках 1912-1913, о. Онуфрій перебував на лікуванні в Улашківцях. А вже 1913 р. його було призначено ігуменом монастиря в Михайлівці над Збручем, де він був до вибуху Першої світової війни. В роках 1914-1918, о. Онуфрій виконував обовʼязки ігумена в Дрогобичі. Перед польською окупацією виїхав до Камʼянця-Подільського, де організував заходи у справі будови церкви й монастиря, щоб відновити василіянську традицію в цьому місті, скасовану російською владою під час переслідування унії при кінці ХVIII сторіччя. Українська влада дала Василіянам гарну плошу і пʼять мільйонів карбованців допомоги.

Опісля, в роках 1920-1929, о. Онуфрій був ігуменом «княжого монастиря» в Лаврові, де відбувалися гуманістичні й риторичні виклади для василіянських монахів-студентів. Там о. Онуфрій учив риторики й гомілетики і виховав ряд учнів, що займали визначні становища в церковному житті, як наприклад, митр. Амвроз Сенишин, єп. Ніль Саварин і ін.

При кінці 1929-го року, о. Онуфрій добровільно зголосився на місіонера в Закарпатській Україні. Спочатку був у Малому Березному, звідки часто вибирався на місії, а від 1930-1939 був ігуменом монастиря в Мукачеві, де був василіянський новіціят. Там завідував великою господаркою і давав місії для народу.

Коли розпочалася марярська окупація Закарпатської України, о. Бурдяк разом з о. президентом Августином Волошином поїхав через Румунію до Югославії. А. Волошин поїхав далі, а о. Бурдяк залишився в Югославії на десять років (1939-1949). Там був він духовним провідником Сестер Василіянок у Загребі, потім в Осієку і в Шіді. Також був духовним провідником Сестер Служебниць у Руськім Керестурі, Коцурі й Микльошевцях. Одночасно о. Онуфрій завідував добрами Крижевацької єпархії покійного єп. Діонисія Нярадія.

Переживши страхіття революції маршала Тіта, о. Онуфрієві вдалося, після великих труднощів, виїхати до Італії. Побувши в Римі при Генеральній Курії, о. Онуфрій виїхав 7 липня до Америки і 20 липня 1950 р. прибув до Нью-Йорку. Короткий час був у Ґлен Кові, відтак у Давсоні, а вкінці перенісся до Бінґгемптону, де була василіянська парафія. Хоч мав уже понад 80 років життя, однак часто співав Службу Божу, а проповідував щонеділі. Тут 23 серпня 1956 р. о. Онуфрій відсвяткував ювілей 60-річчя свого священства. Але у січні 1959 р., був паралізований, прийняв Св. Тайни й побожно помер 22 лютого 1959 р. на 88-му році життя, 68-му році чернечого, і 63-му році священичого життя. Поховано його в Чікаґо.

ДЖЕРЕЛО:«Записки ЧСВВ» – Секція ІІ. – Том ХІ (ХVІІ) – Вип. 1-4

Онуфрій Бурдяк

Володимир Данилевич Спомини із праці в Жовкві (1898-1913 рр.)

Містечко Жовква на Львівщині засноване 1597 року як приватне місто польського магната Станіслава Жолкевського. І лише наприкінці ХІХ століття воно стає осередком українського національного життя. Проте спершу українські представники та установи у місті були під повним контролем москвофілів, чий вплив почав згасати на початку нового століття. У 1898-му до Жовкви переселився Володимир Данилевич, який одразу долучився до створення українських національних установ та до боротьби зі "старорусинськими" впливами.

Оригінальний текст і правопис збережено.

При сортуванню ріжних документів, відкладав я окремо книжечки членських уділів і щадничі книжечки ріжних наших українських установ; при перегляді сі книжечки немов ожили, заговорили про свою долю і недолю, про змагання і досягнення і мої особисті і всього українського громадянства.

В Жовкві осів я 1898 р. як урядник технічної контролі при повітовій скарбовій дирекції. Перенесення до Жовкви було для мене дуже бажане, раз тому, що перенесено мене туди з заходу з Бялої, друге, в недалекім Желдци був парохом батько моєї жени, о. Андрій Тимкевич. Старався я отже залишитися в Жовкві на довше і на моє прохання президент Краєвої Скарбової Дирекції Прокопович (з походження українець) дав мені обітницю, що мене звідси не рушать. Щоби забезпечити собі економічну незалежність почав я зараз думати про будову власного дому — про сі перші заходи уділова книжечка "Дністра", як то я затягав першу гіпотечну позичку…

Наполеон Орда. Жовква. Кінець ХІХ століттяФото: photo-lviv.in.ua

Наше життя в Жовкві при кінці ХІХ ст. представлявся дуже нужденно. Були тоді тільки два "руські" товариства: читальня на Винниках і політичне товариство "Русская Рада" — оба в руках москвофілів ("старорусинів"). Інтелігенції нашої було дуже небогато. В Жовкві найвизначнішими громадянами були лікар д-р Сильвестер Дрималик і адвокат д-р Михайло Король, представники "староруської" партії. В селах Жовківщини були в той час священики майже самі "старорусини": до народовців належали декан о. Александер Саноцький з мачишина, о. Іван Савчка з Замочка, о. Юліян Гумецький з Любелі, о. Володимир Утриско зі Скваряви нової. В 1900 р. розпочав свою діяльність в Жовкві ігумен реформованих Василіян о. Онуфрій Бурдяк, народовець, дуже діяльна людина.

За почином священиків повстала гадка засновання кредитового товариства "Народний дім", — се мала бути установа безпартійна, належали до неї і українці і старорусини. Уділова книжечка "Народного Дому" ч. 2 з травня 1904 р. нагадує мені початок сеї інституції. "Народний Дім" обертав переважно капіталами членів старорусинів, народовці були в меншости. Каса знайшла перше приміщення в домі п. Алексевичевої, що стояв між фарою і монастирем ОО. Василіян. По від’їзді д-ра Теодора Ваня одним з директорів "Народного дому" став я. За ініціативи о. Бурдяка куплене для товариства поверховий дім в ринку, відновлено його і побільшено через добудову крила.

Костел святого Лаврентія у Жовкві, 1909-1914 рокиФото: polska-org.pl

Біля 1905 р. до Жовкви надійшли вістки про скоре відкриття гімназії. Тоді заходами кількох учителів а головно Осипа Пеленського з Жовкви засновано в Жовкві 1905 р. філію Руського Товариства Педагогічного — першим головою її став о. Бурдяк. Головним завданням Товариства було приготовлення дітей до гімназії — для молоді з сіл засновано в серпні 1906 р. бурсу. Перше приміщення бурса знайшла в новоприбудованім крилі "Народнього Дому". Як засновано гімназію, бурса з року на рік побільшалася, перший локаль став затісний і тоді бурсу приміщено в двох домах на фільварку ОО. Василіян. Тут бурса була аж до війни і розвинулася так, що в 1912-13 р. удержувала 65 учеників і мала постійно двох настоятелів академиків. Зродилася тоді думка старатися о власний дім для бурси — збиранням жертв зайнявся я, як голова філії, п. Осип Пеленський і инші. Збірки йшли щасливо, так що в 1912 р. закуплено півтораморгову парцелю при Глинській вулиці біля рогачки.

В самій Жовкві гурток українців поволі зачав зростати. Серед міщан з’явилися свідомі народовці, як Василь Галапац, Стефан Гадьо, Гринь Бліхарський і инші.

В травні 1906 р. засновано в Жовкві філію товариства "Просвіта", першим головою був о. Савчак з Замочка. В листопаді тогож року повстало товариство "Сокіл" — перша міщанська організація під українським прапором. "Сокіл" почав живу діяльність, уладжував аматорські вистави і вечерниці. Вистави відбувалися зразу в салі "Руської Ради" на Винниках.

Вулиця Львівська, Жовква. 1930-ті роки Фото: polska-org.pl

Але в 1907-8 р. прийшло до незгоди з "старорусинами". Спільна праця з москвофілами з часом стала неможлива. На загальних зборах "Народного Дому" староруські селяне під проводом д-ра Короля і священиків-москвофілів явилися в числі 240 люда і вибрали Надзірну Раду з самих лише своїх людей; українці з своїми 70 голосами лишилися в меншості. По зборах українці зібралися на довірочну нараду, на котрій вирішили заснувати свою власну касу. На протязі чотирьох місяців пороблено всі формальності і в липні 1908 р. розпочало свою діяльність господарство-кредитове товариство "Віра". Першими директорами були: я, Осип Пеленський і Василь Галапац. "Віра" розвивалася бистро, так, що вже білянс 1912 р. виказував міліон корон обороту. Льокаль товариства був первісно в домі Біндля в Ринку; були тут дві кімнати, одна настільки велика, що уладжено в ній сцену для читальні "Просвіти", що була заснована 1907 р. і зразу містилася при "Народнім Домі".

Українська громада в Жовкві з року на рік все побільшалася. В тім часі при видавництві ОО. Василіян був зайнятий Микола Курцеба, молодий письменник, палкий бесідник, що значно причинився до розвитку українського руху серед міщанства. Серед молодіжи повстала думка заснувати торговельну кооперативу. Тодішній ігумен ОО. Василіян о. Калиш подав ініціяторам помічну руку, реставрував монастирський будинок при дзвіниці і віддав його нам крамницю. Таким способом в 1909 р. засновано "Народний Базар", директорами якого стали повітовий інжинєр Масляник і Федунків. Невдовзі директором став я. Торги на початку були добрі, тим більше, що "Народний Базар" давав своїм членам товарові звороти. Для конкуренції з українцями, москвофіли заснували свою крамницю "Русскій торговий Дом" із значнішим капіталом, в красшім місці, бо при самім Ринку, в будинку "Народного Дому" — конкуренція була небезпечна, але українська інтелігенція всіми силами піддержувала свою інституцію, а при моральній допомозі ОО. Василіян також селянство з околиці численно відвідувало "Базар": результат був такий, що по двох роках "Русс. торговий Дом" закрито ізза браку купуючої публики… наш "Базар" зростав так гарно, що у мене зродилася була думка закладати філії в сусідніх селах, але якраз тоді мусів я залишити Жовкву.

Площа Ринок, Жовква. 1930-ті рокиФото: polska-org.pl

Від часу заснування філії "Просвіти" в Жовкві з року на рік збільшувалося число читалень в повіті, а завдяки праці інтелігенції й особливо молодіжи, що тоді брали живу участь в організаційній праці, жовківський повіт ставав все більше український. Зріст свідомости проявився наглядно при перших виборах до віденського парляменту, що були вперше переведені на основі загального права голосовання. При першім виборі 1907 р. як посол більшости вийшов д-р Михайло Король, представник "старорусинів", а український кандидат доктор Ст. Дністрянський був вибраний послом меншости. При других виборах по шістьох роках д-р Дністрянський став уже послом більшости, а кандидатура д-ра Короля не перейшла цілком.

В останнім десятку літ перед війною праця українців в цілім краю була звернена в значній мірі на економічне поле; в господарській незалежности бачили ми найпевнішу основу самостійности. В жовківськім повіті роблено заходи для заснування спілки для збуту худоби. Спілка була покищо нереєстрована, але приготовлювано висилку першого транспорту свиней до Відня через львівську централю. Але перша спроба не вдалася; в останній хвилі селяне свиней не доставили, правдоподібно через агітації місцевих торговців і різників, що почувалися загрожені і повикуплювали безроги по селах. Нічого не помогли мої поїздки по селах. Спілка отже не увійшла в життя памяткою по ній залишилися кульчики приготовлені до свиней.

Українське життя в Жовкві перед світовою війною мало свій осідок при товаристві "Віра" в згаданій камениці Біндля в Ринку. Невелика саля з трудом поміщувала стару і молоду українську громаду, що з року на рік зростала. Виринула думка будови власного дому з салею на вистав і віча, з льокалями всіх товариств. В 1912 р. "Віра" закупила на розі Ринку парцелю. Відповідно до пляну, виготовленого інж. Шилевичем, в партері мала міститись "Віра" і "Народний базар". В 1913 р. звезено і загашено кілька вагонів вапна. Будова мала розпочатися коли несподівано перенесено мене на захід.

Джерело: з Данилович В. Спомини з праці в Жовкві (1898-1913). З минулого Жовкви. Жовква, 1930.

Перелік мешканців Жовківщини, депортованих 21 жовтня 1947 року під час операції "Захід".

21 жовтня 1947 року уряд СРСР розпочав примусове виселення українців. Операція називалася "Захід" ("Запад" мовою оригіналу) і стала наймасовішою депортацією населення заходу України в історії. Тоді до віддалених районів Сибіру та Казахстану депортували понад 78 тисяч осіб.

Одним із головних завдань каральної акції було нейтралізувати український визвольний рух, зокрема діяльність Української повстанської армії та тих, хто їй співчував та допомагав.

Операція "Захід" охоплювала Волинську, тодішні Дрогобицьку та Станіславську, Львівську, Рівненську, Тернопільську й Чернівецьку області.

Депортація розпочалася 21 жовтня о другій годині ночі для жителів Львова та близько шостої ранку в більшості регіонів. Планувалося за будь-яку ціну виселити за один день майже 100 тисяч осіб, використовуючи вантажні вагони, автомобілі, військову техніку та навіть гужовий транспорт.

Утекти чи не підкоритися виселенню не видавалося можливим — для реалізації операції було задіяно 30 тисяч солдатів і майже 16 тисяч керівного складу силових відомств.

До Сибіру та Казахстану було насильно вивезено 26 332 сім’ї – 77 791 особу. З них – 18 866 чоловіків, 35 685 жінок та 23 240 дітей до 15 років. Це не єдина, але наймасовіша депортація, здійснена на заході Україні.

Серед депортованих були мешканці Жовкви, Мокротина, Глинська, Крехова та інших сіл Жовківщини.

Про це дізнаємося із звіту ОУН "Про вивіз українського населення в Сибір 21 жовтня 1947 року".

#Мультикультурний_світ_Жовкви

На світлинах списки депортованих мешканців.

Дещо з життя Маріана Мельмана

Мелман Маріан (Меїр) (01.03.1900 Жовква – 30.10.1978 Нью-Йорк) – актор, режисер.

Меїр Мельман народився як один із трьох синів Юзефа Лаутерпахта та Хани Двоші Мельман (Мельман, Анна Мельман) у Жовкві. Після смерті матері в 1911 році батько одружився вдруге і народив ще двох синів (цього разу з прізвищем Лаутерпахт). Молодий Мелман закінчив місцеву початкову школу, а потім середню школу. Навчаючись у середній школі, він залучився до шкільного театру, виступаючи польською мовою. У 1921 році почав вивчати польську літературу на філософському факультеті Ягеллонського університету. На той час він працював офісним працівником в юридичній фірмі. Він також навчався драматургії у Маріана Єдновського. Він склав іспит з акторської майстерності при Асоціації польських сценічних артистів, що дало йому право виступати на польських сценах, але під іменем Мар’ян Стемала. Проте його тягнуло до єврейського театру. Вже в 1923 році йому вдалося попрацювати з Вільнюською трупою. У 1926 році він приєднався до ансамблю Варшавського єврейського художнього театру (WIKT, ідиш: Warszewer Jidiszer Kunst Teater), яким керували Іда Камінська та її тодішній чоловік Зигмунт Турков. З 1930 по 1934 рік Мелман обмежив свою сценічну діяльність і зосередився на вивченні права. З 1934 року він знову грав в гурті Іди Камінської, з якою одружився в 1936 році.

Після початку Другої світової війни Мельман разом із дружиною, її дочкою Рут Камінською та зятем Адольфом Рознером дістався Львова. Там Камінська організувала театральний гурток, у якому виступав Мелман. Після агресії Третього Рейху проти Радянського Союзу вся родина евакуювалася через Баку до Фрунзе в Киргизії. Там народився їхній син Віктор. Мельман став керівником єврейського театру. Колектив виступав у місцевій філармонії та на сценах навколишніх радянських республік. У 1944 році Мельман і Камінська переїхали до Москви, де обоє працювали на радіо. Наприкінці 1946 року їм вдалося повернутися до Польщі.

Обидва брали участь у реконструкції єврейської сцени. Мелман служив, серед інших: адміністративний директор Єврейського театру, керував, але перш за все був одним із провідних акторів трупи. Виступав у класичному єврейському репертуарі – у п’єсах Шолом-Алейхема, Якова Ґордіна, Шимона Анського, Саломона Еттінгера, а також у сучасному репертуарі – у творах Хаїма Словса, Бертольда Брехта та Артура Міллера.

Наприкінці серпня 1968 року, після антисемітської кампанії, розпочатої комуністичною владою, Мельман і його родина вирішили залишити Польщу. Вони вирушили до Відня, звідти ненадовго поїхали до Ізраїлю, а нарешті оселилися в США, у Нью-Йорку. Їм не вдалося здійснити свою мрію створити власну єврейську сцену в Америці. Меріан Мелман померла 30 жовтня 1978 року в Нью-Йорку. Його поховали на кладовищі Маунт-Хеврон. Іда Камінська померла менш ніж через 2 роки, 21 травня 1980 року.

Види покарання у Жовкві ( з минулого Жовкви)

Про різні види покарання у нашому місті.

ЗАСУДИ СМЕРТІ В ЖОВКВІ.

Оригінальний текст. Джерело : З минулого Жовкви, 1930

На основі німецького або магдебурзького права давні міські суди мали право видавати засуди кари смерті. Жовківський міський суд нераз користав з цього права і екзекуції не належали в Жовкві до рідких випадків. По середині жовківського ринку на великім камені стояв стовп, — тут виконувано засуди над виновниками. І так 1609 р. кат зрубав тут мечем голови двом синам Щєцного Стельмаха, — за який злочин, не знати. В 1610 р. повішено Валька Мальця за крадіж коней. В 1631 р. спалено живцем Матія Семкова за переступство проти моральности. В 1756 р. повішено якогось Мана. В 1757 р. покарано мечем жовніра Андрія Яворського за се, що перебив багнетом підофіцера.

Давні закони були дуже строгі і кару смерти назначувано часто за такі, які тепер карають багато лагідніше. Як не трудно було попасти в халепу, хочби через необачне слово, про се свідчить справа з 1630 р. Швець Яремко на весіллю сказав до якогось дитяти: «Дітча ти дитино». Він боронився, що сказав це жартом, але суд оборони не прийняв й засудив його на «горло», тобто кару смерті мечем. Вже вивели нещасного на площу - але духовенство стало просити за ним і дидичка Софія Даниловечева дарувала йому життя. Але як кару мусів через цілий тиждень в кайданах працювати разом з Татарами, опісля дві неділі стояти в церкві підчас богослуження босий, прибрали в капу і голосно жалувати за свій прогріх, та ще заплатити 10 гривень кари.

Инший випадок даровання кари смерті маємо з 1627 р. Жінка Яна Золотаря зайняла гуску Григорія Бандурки і не хотіла її віддавати; коли Бандурка допомикався гуски, розлючений тим Ян вивів його на відлюдне місце і там убив. Справа пішла до міського суду, - Яна засудили на кару смерти. Але духовенство і значні міщане просили за ним і міський уряд дарував йому кару під такими умовами: 1.Сиротам по убитім мав виплатити 110 зол. 2. На судові кошти зложити 24 зол. 3. До міської каси заплатити 20 гриаен. 4. Відбути публичну покуту під час похоронів Бандурки – іти в процесії як засуджений в білій сорочці з колесом і данцюхом та голосно заявити: «Забив я невинно людину мого ближнього, згрішив я протии Бога і свойого ближнбого; Григорію прошу тебе раз і другий і третій, відпусти мені», так мав просити в трьох місцях, раз перед домом, другий раз на ринку, третий при похоронах. 5. Вдовицю і сироти, дітей і братів і инших свояків мав перепросити. 6. Перепросити уряд і міщанство, навколішки визнаючи свою провиную 7. Не вільно йому хвалитися ані відгрожуватися ізза свойого вчинку під карою сто гривен.

Але сей Ян золотар був давно не спокійної вдачі і на другий рік знову провинився. Підчас процесії поводився невідповідно а коли на візвання пароха, війт і бурмист його напоминали, він приклякнув, склав пальці на хрест, і лаяв священника і присягнув його убити. За сю провину суд засудивйого на таку кару: В найближчу п’ятницю міські слуги мали привести його звязаного ланцюгом за шию з казні до суду; тут в приявности як найбільшого числа людей він мав упасти на коліна перед парохом і в як найкращих словах плачливо просити о прощеннія; опісля мав залізти в ланцюгу під лаву і з чотирьох кутів під лавоюзаявити: «Гав-гав-гав, що говорив, се брехав як пес!». Окрім сього на великдень під час великої Служби Божої має стояти при дверях костела, замкнений в куні (оковах) , з голим мечем на шиї і так перед входячими і виходячими людьми з плачем визнавати свою провину. На кінець мав дати сто гривен добродійні ціли.

Через те, що засуди смерти траплялися часто, міський уряд в Жовкві удержував деколи власного ката. Так 1756-1757 р. кат одержував річно 43 зол. 8 гр. в крім сього магістрат платив йому станцію і справляв кунтуш. Коли ката не було в Жовкві, спроваджували його зі Львова, але се коштувало дорожче, бо треба було вислати по нього фіру до Львова, умовлятися о ціну за екзекуцію, давати харч, а особливо напитки. В 1758 р. за два місячі побуту в Жовкві кат випив за 30 фляшок меду. і пів гарнця горівки, а ціла екзекуція коштувала 281 золотих.

 

#Мультикультурний_світ_Жовкви

УКРАЇНСЬКИЙ ПОВІТОВИЙ ДІМ В ЖОВКВІ (Історія будови).

УКРАЇНСЬКИЙ ПОВІТОВИЙ ДІМ В ЖОВКВІ

(Історія будови)

Будова сторінського Повітового Дому в Жовкві має вже довголітню живу історію. Недостачу вигідних приміщень і великої салі здавна вже відчували всі жовківські культури й установи; се була одна з головних причин, що в місті й повіті наше життя не могло розвинутися в належних розмірах. Поодинокі товариства старалися зарадити сій потребі і робили заходи, щоби добути собі трівке приміщення.

Так 1905 р. «Народний Дім» закупив кам’яницю в ринку, і тут знайшли домівку деякі товариства. Товариство «Зоря» від 1906 р. збирало фонди на будову дому для себе. «Українське Педагогічне Товариство» від початку істнування думало про будову бурси. Товариство «Віра» 1912 р. мало вже затверджений плян будови власного дому на розі Ринку і Василіянської вулиці, де мала бути сала на вистави і локалі для товариств. Війна перепинила ті заходи.

Наново піднято се важне діло 1923 р. Тоді відбулася нарада Жовківщини, на котрій делегати цілого повіту одноголосно заявилися за будову повітового дому. В 1924 р. вибрано окремий Повітовий Комітет для будови дому і салі в Жовкві під головством д-ра Михайла Короля. Опісля провід комітету обняв д-р Теодор Михайлівський.

Первісний план був такий, що Повітовий Союз Кооператив мав збудувати свій дім на давній площі «Віра», а в плян входила також більша сала і кілька кімнат для приміщення освітних установ. Тому Комітет вів свою акцію зразу спільно з Союзом. Але по кількох місяцях, із-за загальної фінансової крізи, Союз був примушений відступити від своїх плянів. Тоді і Комітет мусів шукати инших доріг до осягнення своєї ціли.

Справу дискутовано довго на зборах і засіданнях виділів ріжних установ, врешті до спільного діла приступили три товариства: філія «Просвіти», філія «Українського Краєвого Товариства опіки над молодіжю» і кружок «Українського Педагогічного Товариства» в Жовкві. На спільнім засіданню виділів сих трьох товариств у льокалі Товариства «Українська Бесіда» дня 25 травня 1926 р. зав’язано новий комітет будови Українського Повітового Дому під головством д-ра Теодора Михайлівського. По відставці д-ра Михайлівського головою комітету став о. ігумен Градок, ЧСВВ.

Участь в будові порішено в той спосіб, що філія «Укр. Кр. Тов. опіки над молодіжю» відступила під будову частину своєї площі при Глинській вулиці, кружок УПТ зобов’язався продати свою площу при Глинській вулиці (біля рогачки) і за здобуті гроші доставити потрібний матеріал, а філія «Просвіти» мала повести збірку фондів в місті й повіті; власниками дому мали бути всі три товариства в рівнім відношенню.

Комітет узявся енергійно до праці. При кінці травня 1928 р. був вже звезений камінь, цегла, загашене вапно, і негайно приступлено до будови фундаментів. До праці стало богато добровольців з Жовкви, Винник, Волі Висоцької, В’язової, Старої Скваряви та инших громад. Одні дали фіри до звоження піску, инші – по кілька і кільканадцять робітників до будови.

Дня 24 червня 1928 р. перемиський владика Преосв. о. Йосафат Коциловський посвятив угольний камінь дому; свято відбулося при великім зібранню народа; в фундаменти вмуровано пергамінову грамоту на пам’ятку заснування дому. Протягом літніх місяців доведено мури до партеру.

Зразу проєктовано тільки високий партеровий дім із сутеринами, але опісля рішено добудувати поверх, і так в осени 1929 р. доведено поверховий дім до даху. В 1930 р. розпочинаються роботи над викінчуванням нутра дому. Кошти будови преліміновано спершу на 50 000 золотих, пізніше на 80 000 золотих.

Зібрати таку велику суму – річ нелегка, се було і є великою журбою комітету. Фонди збираються ріжними способами. В самому Жовкві, в місті і на передмістях засновано допомогові комітети для збирання складок; члени комітету обійшли ближчі села і там також заснували збіркові комітети. Кілька разів видано друковані відозви. На дохід будови видано також картки з видом проєктованого дому.

Філія руського педагогічного товариства. Зоря.

6.ФІЛІЯ РУСЬКОГО ТОВАРИСТВА ПЕДАГОГІЧНОГО

опісля Кружок Укр. Пед. Товариства - Рідна Школа

Перші загальні збори відбулися 1 листопада 1905 р. В довоєнні часи головною метою товариства було удержання бурси. Бурсу відкрито при кінці серпня 1906 р. в новоприбудованім крилі » Народного Дому«; опісля перенесено до будинку ОО. Василіян на фільварку при Глинській вул. Зразу було приміщення для 20 учеників, опісля для 30-50. В 1912 р. закуплено площу на будову бурси за ціну 5800 корон. 3 початком 1913 р. перетворено філію на Кружок Укр. Педагогічного Товариства. В довоєнні часи ведено також курс для неграмотних, уладжувано відчити і фестини для придбання фондів.

3 початком війни в бурсі був воєнний шпиталь, підчас російської окупації 1914-15 р. інвентар бурси був знищений. За української влади в березні 1919 р. відкрито в Жовкві гімназію з українською викладною мовою і зукраїнщено хлопячу народню школу, скликано анкету в справі шкіл в повіті і вислано меморіяли до влади, внаслідок яких військо опорожнило зайняті шкільні будинки. Від травня 1919 р. до початку 1921 р. з причини інтерновання членів старшини Кружок був нечинний, а по кількох місяцях діяльности знов закрила його польська влада при кінці 1921 р.

Дня 12 березня 1925 р. обновлено Кружок УПТ на основі ново-за-твердженого статута. В 1926 р. Кружок продав свою площу і став співвласником будови Українського Повітового Дому. 3 діяльности в останніх роках треба згадати участь кружка у шкільному плєбісциті, опіку над молодю, збірки на Рідну Школу і улаштовання діточих вистав під умілим проводом М. Пеленської.

Головами були: 1905-1907 р. о. Онуфрій Бурдяк ЧСВВ, 1908 р. о. Лазар Березовський ЧСВВ, 1909 р. о. Анастасій Калиш, 1910-1913 р. Володимир Данилович, 1913-1921 р. о. Степан Білинський. 1921 Осип Пеленський. 1925-1926 о. Маркіян Марисюк, від 1926 др. Іван Романків.

7. ВЗАЇМНА ПОМІЧ УКР. УЧИТЕЛЬСТВА

Окружний відділ Взаїмної Помочи в Жовкві засновано 30 грудня 1905 р. Товариство займалося в першій мірі становими справами учительства, старалося утримати серед товаришів солідарність, педагогічнонаучну працю і товариське життя. Заходом відділу виголошено цілий ряд відчитів, були також заходи заснувати свою бібліотеку і запомогову касу.

Попри се члени товариства дбали про піднесення рівня науки у своїх школах, старалися дати школі національну закраску, підготовляли молодь до середніх шкіл, дали ініціятиву до засновання бурси і ин. Взаїмна Поміч все була у контакті з иншими повітовими товариствами і підпирала нові укр. установи, як »Віру«, »Сільського Господаря« і инші. В 1930 р. Взаїмна Поміч святкує 25-ліття істновання відділу. Головами Взаїмної Помочи в Жовкві були: 1905-1906 Володимир Климко, 1907-9 Олімпія Левицька, 1909- 1911 Михайло Сухий, 1912- 13 Павлина Ольшанська, 1914 Олекса Грабар, 1916-20 Михайло Сухий, 1920- 21 Микола Гуссаковський, 1922 Осип Пеленський, 1923, 1924 Микола Климко, 1925 Михайло Брикайло, від 1926 о. Северіян Бараник ЧСВВ. В 1906-8 р. існував окремий окружний відділ в Мостах Великих під головством Іллі Савчака.

8. 30РЯ

Товариство українських ремісників »Зоря« було засноване 1905 р.

В довоєнні часи проявляло головно діяльність як допомогове товариство, уділяючи членам коротко-речинцевого кредиту; поза тим уладжувало товариські сходини, концерти, вистави, прогульки, передплачувало часописи і мало бібліотеку біля 450 книжок. »Зоря « містилася зразу в домі п. Але-ксевичевої, опісля в комнатах »Народного Дому«. Збирано також фонди на будову власного дому. В 1927 р. відновлено »Зорю« на нових статутах як філію львівського товариства »Зоря«.

Головами »Зорі« були 1905 - 18 Іван Зидлик,1918 - 21 о. Платонід Філяс ЧСВВ, 1921 - 22 Стефан Зидлик, від 1927 р.Кость Сало.

№2 Повітовий союз кооператив в Жовкві ( З минулого Жовкви, 1930р.)

ПОВІТОВИЙ СОЮЗ КООПЕРАТИВ В ЖОВКВІ

Боротьба за свою державність програння її привело український народ до пересвідчення, що правдиву самостійність може здобути лише народ економічно незалежний. Тоді виринуло питання, в який спосіб до цего дійти та здобути всі ділянки народнього господарства. По розвазі остав лише оден спосіб, а то такий, якийби цілу масу втягнув до активної праці в цім напрямі - а це кооперація. Для підготовки кооперативних робітників улаштовує Краєвий Союз Ревізійний у Львові у маю червні 1921 р. шістьтижневий курс, Абсольвент цего курсу Антін Гумен вертає до свого повіта І тут у Жовкві відповідно до організаційного пляну Краєвого Комітету Орґанізації Кооператив покликає до життя Повітовий Комітет Орґанізації Кооператив з головою п. проф. Антоном Ульванським 1 п. Іваном Орловським яко секретарем. Орґанізатором лишається Антін Гумен, а йому до помочі голоситься сам Льонґин Антоневич, син священика, котрий укінчив торговельну школу на Великій Україні і мав змогу запізнатись там з кооперативною орґанізацією.

Перед війною і в часі війни кооперативна орґанізація розвинула була вже деяку свсю діяльність, яка в нашім повіті обмежилась майже виключно до кредитових кооператив. По війні одначе ізза переміни валюти та девалюації цей рід кооператив підупав цілковито і се підірвало довіря до них та взагалі вбило на довший час можність їх істновання. Треба отже було звернутись з інший бік, в ділянку, яка безумовно давала велику можність визиску чужинцями нашого загалу, до торговлі.

Приступлено до віднови трьох торговельних кооператив, які повстали в часі війни, а то в Бутинах, Мостах великих Любелі, та розпочато орґанізацію нових. В короткім часі повстали такі кооперативи: »Згода« в Боянци, »Визволення« в Вязовій »Спілка« в Двірцях.

На день 23 вересня 1923 р. скликано основні збори Повітового Союза Кооператив, який мав продовжати дальше діяльність Комітету в напрямі орґанізації, а рівночасно давати фахову пораду та урухомити маґазин для заосмотрювання цих кооператив в потрібний товар. Збори відбулися при участи відпоручників вище наведених кооператив, а крім того двох місцевих кредитових »Віра« і »Народний Дім« та торговельної спілки »На родний Базар«. Разом отже було 7 торговельних кооператив, які щойно розпочали свою діяльність,і 2 кредитові, які лише адміністрували своїм майном.

На цих зборах вибрано Надзірну Раду в слідуючім склад: Вп. Іван Сінґаленич суддя, голова, о. Софрон Соколовський ЧСВВ., о. Олекса Гоцький, п. Осип Пеленський, п. Антін Ульванський, п. Василь Дацик і Яцко Новосілець. — До Дирекції ввійшли: Льонґин Антоневич, Антін Гумен і Микола Душеньчук.

Приміщення для Союза відступило Кред. Тов. »Віра« в своїм передсінку. Тут помістилася канцелярія Союза, а в однім бюрку і шафі »маґазин«.

Наразі зайнялась Управа лише дальшою орґанізацією кооператив, залишаючи торговельну роботу по одній малій спробі зі шкірою. Вислідом сталих поїздок і пропаґанди являється основання в короткім часі знова кількох кооператив, так, що з початком 1922 р., числить Союз вже 12 членів кооператив. На уділи вплатили вони 320.000 мк., що в перечисленню рівняється приблизно 34 дол. амер.

Це було ціле власне майно Союза і з тим розпочав Союз в марті 1922 р., свою мініятурну торговельну діяльність. Та з часом діяльність та більшая завдяки деяким одиницям, які свої ощадности складають в Союзі . Свідомійші одиниці на селі вступаючи в члени кооператив, зрозуміли дуже скоро, до чого зміряє кооперативна орґанізація, та радо горнується до них, і тим дають змогу, помимо тяжкого загального господарського положення, девалюації, їм гарно розвиватись. По якімсь часі деякі з цих кооператив відкривають свої промислові відділи, як олійні (Боянець, Деревня, Купичволя), цегольня (Боянець), дахівкарня (Желдець), а відтак відділи молочарські в Желдци, Боянци, згодом в Деревни, Добрусині і Двірцях. Рівнож маючи на увазі піднесення господарського положення села, закуповують кооперативи машини до спільного ужитку, даючи загалови можність пізнати значіння її для розвитку господарства.

В селах, де нема читалень, кооперативи ведуть просвітну роботу, творячи у себе читальні, даючи аматорські вистави, закуповуючи книжки до бібліотек 1 ін.

В грудни 1923 р. помер член Дирекції Союза, Льонґин Антоневич, ідейний і відданий робітник на кооперативнім полі. На його місце приходить Іван Цюропайлович, а на окремого люстратора і орґанізатора анґажує Союз Івана Грабара.

З початком 1924 р. улаштовує Повітовий Союз одномісячний кооперативний курс, який закінчило 32 учасників. Сітка кооператив зросла до 29 а приміщення Союза значно поширилось через переведенна фузії з кред. кооп. »Віра« , та винаем двох кімнат на маґазин в Народнім Домі.

Через дальших 5 літ основано ще 12 кооператив так, що з кінцем. 1929 р. числить Союз 37 членів-кооператив. Є це майже цілковито обняті кооп , орґанізацію всі села (крім двох), які під оглядом торговельним тяготіють до Жовкви.

Власне майно Союза виносить в цім часі 45.22б-75 зп., або 5,200 дол. ам., отже від 1922 р. побільшилось 145 разів.

Союз затрудняє 10 службовиків, межи ними інж, аґронома, для провадження науки поступового рільництва.

В 1929 р., закупив Союз біля 2-морґову площу біля зелізничої стації та поробив приготовання до будови власної домівки, яка має розпочатися з весною 1930 р.

Девять літ існовання Повітового Союза кооператив, проломило леди нашої байдужности до господарських справ, та з цим заложено підвадяни під власне господарське життя .

"Кооператив кредитної спілки» в Жовкві"

З " Книги пам'яті Жовкви" "Кооператив кредитної спілки» в Жовкві" Рейчел Калдор

Зміна цінностей серед молоді в Жолкеві тривала й поглибилася. «Золота молодь» не бачила сенсу в детальному вивченні. Оскільки можливість займатися відкритим бізнесом була більш-менш обмеженою для євреїв, вони часто зверталися до професії кушніра. Кушніри пустили коріння в місті й охопили робітників усіх верств єврейського населення. Кушніри були випускниками університетів, учнями Єшиви та звичайними людьми. Необхідно було мати джерело недорогого капіталу для розвитку та фінансування цього виду роботи. Громадські активісти доклали зусиль на початку 1930 року, щоб створити Кооператив Кредитної Спілки, основною метою якого була допомога роздрібним кушнірам шляхом надання дешевих кредитів і низьких термінів погашення. Центральна філія була заснована Центральною кооперативою у Львові, а також членами-власниками таксі. Польською мовою ця група називалася Przediębiorstwo Autobusòw Zólkiewskie , скорочено PAZ. Спілка автобусів була єврейською, і антисеміти висміювали цю абревіатуру, називаючи її Parszywy Autobusy Zydowskie .

Керівництво Кредитної спілки працювало на волонтерських засадах, а двоє її співробітників отримували мізерну зарплату. Окрім своєї економічної мети, кооператив кредитної спілки також виконував особливу кооперативну роль. Керівництво профспілки добре розмовляло івритом і навіть працювало в газеті «Давар» . Багато молодих людей влаштувалися на роботу, тому що хотіли насолодитися «атмосферою землі Ізраїлю», читаючи газету на івриті. Серед постійних відвідувачів був доктор Б. Гріль. Він приходив щоп’ятниці, щоб отримати від одного з менеджерів скромний подарунок — пачку сигарет. Менеджери та інші присутні насолоджувалися його візитами, під час яких він говорив німецькою. Кредитовий кооператив виділявся щоразу, коли виникали серйозні труднощі, але його діяльність не замовчувалась до кінця всього міста.

Хелена Степовська відома польська актриса.

27 квітня 1896 році в Жовкві народилася Хелена Степовська, відома польська актриса середини ХХ ст. На сцені вона завжди називалася Степовська; спочатку з нею пов’язували прізвище Залеська, а приблизно з 1930 року – Скварчинська. Закінчила гуманітарну середню школу та театральну школу при Інституті музики в Кракові. Дебютувала на сцені 1914 року в Кракові. Потім виступала на сценах Тарнова, Познані, Варшави. Співпрацювала з Польським радіо та кіно. Після Другої світової війни повернулася на сцену. Грала у Варшаві, Каліші, Кошаліні, Білостоці. У 1957 році вийшла на пенсію. Померла 18 серпня 1968 року.

До її найвідоміших творчих робіт належить фільм "Небезпечний роман" (1930).

З історії жовківської футбольної команди "Стріла".

Українська команда «копаного м’яча» у Жовкві розпочала свою історію завдяки волейболові. Футбол тут вправляли єврейська «Нордія», польські «Любіч» і «Гута». Українці, коли й грали, то за чужі команди. Перший поштовх зроблено 1936 р. Управа місцевого Народного дому виділила частину території біля своєї будівлі для облаштування волейбольного майданчика. Земля там була зовсім не пристосована до занять — горбиста і корчкувата. Тож закипіла робота. Щоранку і щовечора українська молодь Жовкви впорядковувала майбутній майданчик. Працювали допізна — вночі територію освітлювали рефлектори, а настрою додавала музика у виконанні оркестру товариства «Зоря». «До будівництва майданчика молодь приступила з великим завзяттям, — згадував жовківчанин Дмитро Недовіз. — Ентузіясти приходили вечорами з лопатами, джиґанами, тачками, вирівнювали площу. Тут збиралася вся передова українська молодь, і під звуки духової оркестри час проходив дуже весело, хоча в юнаків та дівчат були руки в мозолях». Того ж року створили футбольну команду. У євреїв з «Нордії» позичили форму та зіграли товариський матч проти «Любічі». Серед українців було лише чотири гравці, які раніше займалися футболом. Тому прогнозовано програли — 2:9. Розгромом завершився і матч проти команди із села Сулимова — 0:6. Поразки ще більше згуртували тамтешню молодь. Вирішили заснувати свій спортивний клуб, команда якого змогла б на рівних протистояти полякам. Установчі збори провели 8 листопада 1936 р. Товариство назвали «Стріла». Його почесним головою став відомий іконописець Юліан Буцманюк. Опікуном — ігумен Модест Пелех. Народний дім надав «Стрілі» одну кімнату під домівку. У зимовий час, завдяки коляді та пожертвам, зібрали 200 злотих. За ці гроші придбали знаряддя для легкої атлетики та волейболу. А ще — футбольний м’яч і повний комплект форми з черевиками. Кольорами клубу обрано чорно-блакитні. Першим завданням «Стріли» було реабілітуватися за дві ганебні поразки. У кімнаті повісили великий плакат з написами «9:2» і «6:0». Щойно прийшла весна, як організували матч проти команди із Сулимова. На очах у 15 глядачів українці взяли реванш — 2:1. Того ж дня напис «6:0» з домівки прибрали. Тепер потрібно було прибрати другу частину плакату. На матчі проти «Любічі» глядачів було вже більше. «Стріла» поступилася — 1:2, значною мірою через упереджене суддівство. Але керівники клубу вирішили, що реабілітація пройшла успішно — і зняли зі стіни принизливе «9:2».

1 серпня 1937 р. в гості до «Стріли» приїхала львівська «Україна». Хоча провідна українська команда краю привезла не всіх гравців основного складу, матч викликав неабиякий ажіотаж у місті. Результат — 0:4. Газета "Українські вісті" 5 серпня 1937 року писала про цей матч : "В неділю гостила молоденька „Стріла" львівську комб. Україну, Це перші змагання у Жовкві, які вчили і дружину і глядачів, як повинна виглядати гра. У другій половині „Стріла" визбуваються треми і часто атакує ворота „України". Видців ок. 400." Газета "Діло" 3 серпня писала наступне: "Стріла молода завзята дружина, що дає великі надії, має дуже добрий матеріал, одначе в дружині ранить ще недисциплінованість. Грачі міняються місцями, коли хочуть і як хочуть".

Попри це, вирішено, що клубу час вступати до ЛОЗПН (Львівський окружний футбольний союз). Для початку склали статут. У воєводстві його затвердили з одним виправленням. Виявилося, що на той час у Львові вже існувало жіноче спортивне товариство «Стріла». Аби уникнути плутанини, довелося змінити назву — в офіційних документах клуб іменувався як «Жовківська Стріла».

«Шановне брацтво з Галилеї і всієї Льодомерії! — тішився дописувач «Змагу» М. Бачний. — Від сьогодні у Жовкві над славною річкою Свинею (як не вірите, погляньте в атляс!) живе вже не “Стріла”, а “Жовківська Стріла”! Така її сьогоднішна “урядова” номенклатура, і під тим іменем просить її пресовий референт слати всі привітні телєґрами, побажання чи кондолєнції з приводу її повноліття та примусової мутації. Від нині і повіки “Стріла” буде крицевою стрілою і мчатиме бистро-певно по жовківських оболонях, “іщущи собі чти”, жовківському українству слави, а всім байдужим, воріженькам, ну й “шпакам” — прощення гріхів».

За тогочасною модою команді призначили духовного наставника — отця Омеляна Погорецького, який на установчих зборах заявив, що членами стріли повинні бути щонайменше 400 жовківських українців. А ще рекомендував брати за приклад львівську «Україну». «Яку гарну опінію у своїх і чужих це спортове товариство має! — оповідав священик на загальних зборах товариства. — Це ваші браття, оці з «України». Учіться від них завзяття і праці. Ідіть і ви, юнаки, так, як ваша львівська посестра «Україна», від перемоги до перемоги!»

Нагода повчитися «завзяття і праці» випала дуже скоро — 31 липня 1938 р. «Україна» ще раз гостила у Жовкві. Матч знову закінчився розгромом — цього разу гостям вдалося перемогти з рахунком 11:2. Восени «Стріла» почала змагатися у рік тому створеній Кам’янецькій підокрузі ЛОЗПН. Правда, змагатися було ні з ким — усі команди Жовкви керівництво підокруги перевело до класу «Б». Суперниками українців стали дублери.

Якось навесні 1939 року Ярослав Климовський і Юліан Сухар, адміністратор і актор Театру імені Івана Котляревського, обідали у львівському ресторані. Туди ж зайшов Данило Климко, воротар жовківської футбольної команди "Стріла". Підсів до театралів, зав’язалася розмова під час якої виникла ідея провести футбольний матч між "театралами" і жовківською "Стрілою". Наступного дня, проходячи через центр Жовкви, Я. Климовський побачив у вітрині велику афішу: найближчої неділі відбудеться футбольний матч між "Стрілою" і театральною командою.

Театр Котляревського виник влітку 1938 року внаслідок об’єднання двох найпопулярніших українських мандрівних труп — Театру "Заграва" і Театру імені Івана Тобілевича. Його керівник Володимир Блавацький спершу скептично поставився до ідеї пограти футбол. Але після кількох тренувань виявилося, що в трупі цілком можна назбирати десятьох притомних гравців. На браму ж "позичили" резервного воротаря "Стріли". Також жовківці надали суперникам сорочки одного кольору. Штани пошила театральна кравчиня зі старої завіси, а взуття взяли у крамниці в обмін на контрамарки.

У визначений час 16 квітня 1939 року на стадіон зійшлося кілька сотень глядачів. Усі були впевнені, що акторів чекає поразка із двозначним рахунком. Але "Стріла" заледве вимучила мінімальну перемогу — 3:2. Доречі перший гол жовківська команда забила з офсайду. Через два дні газета "Діло" повідомила: «Жовква мала неяку-будь спортову сенсацію. Перший виступ симпатичної акторської дружини зробив милу несподіванку численно зібраній публіці. "Стріла" перемогла різницею одних воріт по емоційній і завзятій боротьбі».

В липні 1939 року відбулося жовківське дербі "Стріли" та "Любіча", яке завершилося бойовою нічиєю 3-3. З таким же рахунком завершився дебютний матч "Стріли" із резервним складом "України ІІ". В цьому матчі жовківська команда виступала наступним складом: Климко, Малиновський, Малиновський, Сало, Шилкевич, Сало, Волос, Стойкевич, Гдуля, Савчук, Орловський. 19 серпня 1939 року "Стріла" знову зустрічалася у товариському матчі з "Україною" зі Львова. Газета "Діло" за 22 серпня писала : "Товариські змагання симпатичної жовківської дружини з резервою львівської України, закінчилися заслуженою перемогою місцевих 4-3. На Стрілі замітна поправа, з кожними змаганнями і слідна праця тренера п. Петрова. Стріла перевищала гостей амбіцією, стартом та скорістю".

 

У серпні 1942 року жовківська "Стріла" була учасником змагань "за чашу провідника УЦК В. Кубійовича". 16 серпня наша команда приймала гостей з Винник, футбольний клуб "Дніпро". Матч завершився впевненою перемогоюнаших суперників із рахунком 6-1. Ось, що про цей матч писали "Краківські вісті" "Дніпро (Винники) Стріла (Жовква) 6:1 (3:0) Жовква, 16. 8. Висока перемога Дніпра вповні заслужена. Гості, накинувши противникові швидке темпо, видержали його до кінця гри, змушуючи змагунів Стріли обмежитися (з вийнятком кількох випадів) до оборонної акції. Найкращими грачами у Дніпрі були О. Банах (якому, після змагань глядачі передали кілька китиць квітів) та Федак. Вони оба стрілили для своєї дружини по З голи. В Стрілі, вражали нескординовані заграння нападу, якому бракувало провідника акцій. Єдині ворота для Стріли здобув лівий крайник. Суддював п. Підлісецький, глядачів к. 2.000." 23 серпня відбулася повторна зустріч на стадіоні команди з Винник і вдруге перемогли жовківчан з рахунком 4-1.

30 серпня 1942 року жовківська "Стріла" прийняла запрошення зіграти товариський матч із командою "Буг " із Сокаля. Газета "Рідна земля" описує це так : " 30 серпня ц. р. відбулися товариські змагання копаного м'яча у Сокалі на грищі Сокаль-Забуже зі спортовою дружиною „Стріла” із Жовкви. Змагання ці до яких сокальська дружина виступила без ні якого тренінгу та приготовлень випали для Сокаля зовсім не найгірше, коли зважиться, що жовківська „Стріла” це досить небезпечний противник. Вислід 5:1 у користь жовківських гостей зовсім оправданий, тим більше, що гурток копаного м’яча у Сокалі нескомплектований ще якслід та мало здисциплінований".

9 березня 1944 року обласна ланка копаного м'яча Львівської області організувала змагання серед футбольних клубів та поділила їх на дві групи. Жовківська команда "Стріла опинилася у першій групі із такими командами: Україна ІІ (Львів), Тризуб ІІ (Львів), Стріла (Жовква), Буй-Тур (Городок), Хуртовина (Комарно), УСК Рудки, Пробій (Бібрка), УСК Яворів. Газета "Львівські вісті" опублікувала чіткий календар змагань, де наша команда розпочинала виїздом у Рудках 9 квітня та завершувала матчем вдома 28 травня проти Хуртовини з Комарно (періодична преса за 13.06. 1943 р. згадує товариський матч між цими командами на користь Хуртовини 4-0)

За матеріалами Локальної історії, книги Д. Мандзюк "Копаний мяч" та галицької періодичної преси.