Акція «Юденфрай»
Авторка: Міріам Геллер
Наступного дня відбулася остаточна акція, під час якої було ліквідовано юденрат і єврейську поліцію — це була ініціатива «Юденфрай» («звільнення від євреїв»). На той момент ґетто вже охоплювало кілька вулиць, і моя родина та я мешкали в кутовому будинку, у будинку Тафта. У кількох стінах були вийняті цеглини, і через вузький прохід, щільно притискаючи руки до тіла, ми пробралися на горище. Після початку акції минуло лише кілька хвилин, як наше сховище було виявлено.
Настав страшний момент, коли нашу схованку знайшли. Ми змушені були повзти назад тим самим шляхом, яким пробиралися туди, де вже стояли озброєні німці з націленою зброєю на голови тих, хто виходив зі сховку. Нас вишикували в ряд, коли вивели назовні, і до нас додали людей з інших будинків. Нас погнали в бік місця збору — середини синагоги.
Двір синагоги був оточений німцями, і звуки пострілів не стихали. Туди ж привели й поранених, серед яких був Астман (з вул. Львівської), поранений під час попередньої акції — його тут же застрелили.
Усі стояли на подвір’ї мовчки. Не було ані криків, ані плачу, навіть побиті мовчали. Мовчання саме кричало.
Я пам’ятаю, як підійшла до тітки Вольф, яка відмовилася читати відуй (сповідь перед смертю). Ми з моєю групою розмовляли пошепки. Хтось зауважив: «Жахлива думка — невдовзі не залишиться нічого з нас. Хто помститься, хто?»
Потім усім наказали здати цінності — гроші, прикраси — до коробок, що стояли на краю подвір’я. Ті, хто міг, жбурляли гроші нагору або топтали їх під ногами. Підозрюваних у приховуванні цінностей обшукували особисто.
У певний момент німці викликали з натовпу молодих дівчат. Після деяких вагань (не знаючи, які наміри мають німці) ми вийшли — бо вже не мали що втрачати. Я була серед тих, кого вивели. Нас поставили окремо в кутку по шість осіб у ряду й наказали сісти на землю.
Призначені для охорони німці сказали нам, що нас не вб’ють одразу (сміючись, наголосили: одразу) й відправили до Янівського табору. Ми спостерігали, як вантажівки забирали людей, і я бачила, як зникла вантажівка з моєю родиною. Я знала, що більше їх не побачу.
Після того, як усіх, засуджених до негайної смерті, вивезли, німці підійшли ближче, щоб завантажити решту — тих, кого призначили до Янівського табору. Вантажівку зупинили трохи далі. Дали знак, і шість чоловіків піднялися з землі й отримали наказ бігти за вантажівкою. Обабіч дороги стояли німці з кийками, і кожного, хто виснажувався, били безжально.
Ми дійшли до ряду з молодими жінками. Нас було 89. Нас повели в напрямку вул. Львівської, до околиці міста. Вантажівка раптом зупинилася на роздоріжжі. Гестапівці почали обговорювати, що з нами робити. Одні казали — відправити туди ж, куди й попередніх, інші — в Янівський табір. Зрештою вирішили повернутися до міста за наказом старшого офіцера.
Ми чекали на рішення. Через годину вони повернулися, підійшли до вантажівки та вказали напрямок на Львів. Ми проїхали ще кілька сотень метрів, і до нас приєдналася інша вантажівка — завантажена одягом і речами. Я пам’ятаю, як думала про рідних, що пішли своїм шляхом, і молилася, щоб смерть припинила їхні страждання.
Увечері ми прибули до табору — я і ще 89 молодих жінок. Я пам’ятаю лише кілька імен: сестри Кранц, Мануш, сестри Мандель, Клара Шіфф, Тольда Астман і її мати, Цімелес та інші. Уже в таборі ми сказали: «Яка їм з цього користь, якщо того, кого ховають живцем — уже немає серед живих». З-поміж усіх — я єдина залишилася живою.
*******
Початок правління німецьких завойовників
Хая Граубарт
1. Перші зустрічі
Часто, коли думками повертаюся до тих страшних днів Голокосту, я питаю себе: як сталося, що саме я — проста, нічим не особлива людина, одна з багатьох — була врятована від убивць, від самих щелеп смерті? Я й досі дивуюсь і не можу повірити, скільки разів я стояла віч-на-віч зі смертю й буквально дивом залишилася живою — єдина з усієї моєї родини, як і дуже небагато з мешканців нашого міста, що вціліли. У пам’яті спливають численні образи й спогади, що крадуть у мене сон і отруюють мої миті радості, бо в них — постаті моїх рідних, що зазнали страшних катувань з рук убивць і яких більше нема.
Важко описати ту силу волі до життя, яка панувала тоді, жагу жити далі, вистояти й перемогти лють і звірячу жорстокість цього поганого ворога, перевершити задум «Карача» — принизити єврея через поневолення. Євреї чинили опір з колосальною силою духу — жити «псячим життям», без дому, голодні й змучені. Але в їхніх серцях горів вогонь надії на те, що вони виживуть і своїми очима побачать кінець катам і винищувачам нашого народу. Наші невинні брати, яких гнали на смерть, не знали, що всі зусилля врятуватися — марні. Цілий світ, навіть сам єврейський народ, не усвідомив глибини страждань, що так глибоко відбилися в душах тих, хто вижив, пройшовши через усі печі гекатомби — задля життя, заради тих, хто ще був живий.
Образи тих днів навічно закарбувалися в моїй пам’яті незгладимим різцем і залишили глибокі рани в розумі та болі в серці. Моє життя супроводжували страждання й жах, але серед безлічі подій кілька образів і досі живі, як страшний кошмар. Очі й вуха вбирали враження від нелюдських дій, хоч їх скоювали самі люди. І мозок не здатен їх забути. Серед спалахів цих спогадів я й досі чую крики з вулиці Кравецької в один із погромних днів, що відбувалися на самому початку цієї катастрофи. Це, звісно, не був найстрашніший епізод із пережитого мною, бо жах і біль ще довго були моїм щоденним хлібом. Але душа не питає, що було страшніше. Вона поранена. Серце відчуває. Пам’ять не забуває. І все ж ті крики з Кравецької вулиці досі лунають у моїх вухах.
Цей випадок стався у перший тиждень після вторгнення нацистів у наше місто в 1941 році. Українські націоналісти, сп’янілі від радості, жадали помсти після відступу росіян. Німці схилили українців на свій бік. У єврейських оселях панував морок, відчуття катастрофи, що насувається. Першими ознаками прийдешнього лиха стали накази нової влади — українців і фольксдойче, — які в перші ж дні заборонили євреям виходити з дому.
Цього дня, неділі, в місті зібралися всі неєвреї — з міста, навколишніх сіл і околиць, щоб святкувати нацистську перемогу. О 9-й ранку почалися виступи й демонстрації за участі населення, особливо молоді з навколишніх сіл — Воля Висоцька, Туринка та інших. До полудня промови завершилися, й тоді з моторошною силою задзвонили церковні дзвони. Згодом ми дізналися, що це був сигнал до дії.
На цей сигнал натовп молодиків із палицями й сокирами ринув із площі Ринок — місця збору — до єврейських вулиць: Собеської, Львівської, Пекарської та інших. Ми жили на Ринку і все бачили з вікон нашого дому.
Побачивши біду, ми зачинили всі двері й забарикадувалися, але за кілька хвилин дикуни зламали двері сокирами й прорвали наш захист.
Вони вигукували: «Прокляті жиди, слуги комунізму, на роботу!» — й такими вигуками витягли на вулицю мою матір ז”л, сестру Хаю ז”ל і мене. Батько ז”л встиг сховатися в підвалі, а дім залишився беззахисним перед натовпом.
Євреїв з усього міста зігнали від Шльосу до палацу Замок, де був повітовий арешт. Нас змусили прибирати камери, повні тіл тих, хто там лежав кілька днів. Усе було залите кров’ю та екскрементами, залишеними радянськими вояками.
Приниження було нестерпне. Дорогою до Шльосу нас жорстоко били. Один із українців хотів ударити мою матір, і я затулила її собою — прийняла удар ногою й ляпас. Навколо я бачила знайомих — родичів, сусідів, далеких знайомих — усіх били так само. Серед хаосу я побачила офіцерів «Herrenvolk» з фотоапаратами — вони фотографували сцену.
Ми дісталися до Шльосу, над яким висіла ікона Богородиці — це було місце збору. Там стояли відра з водою для прибирання в’язниці та палацу. Жінки-неєврейки сміялися, а натовп знущався над нами. Крики сягали небес. Пам’ятаю, як ми з мамою і сестрою зуміли втекти вузькою вуличкою біля аптеки Фішинського-Розенберга до дому сестри, в родині Лайнерів — власників свічкової фабрики на вул. Незвитовська. Ми намагалися через старий сад пробратися на неєврейську вулицю, шукаючи порятунку.
Під час втечі нас охопив жах. Ми чули стогони й крики — залишки того, що доносилось із Кравецької, Шпитальної, Львівської та далеких вулиць. Я впізнавала голоси родини Фукрад, Салки й Рожки, родини Шимона Апфеля і його доньок, родини Лампельц, Рабіновичів, Калькманів, Шнайдерів і багатьох інших. Ці крики болю й страху проникли в мене й залишили глибокі шрами в серці.
На спуску зі старого саду ми зустріли українського священика Балаша з дочкою. Я знала їх і наважилась спитати, що це коїться. Вони спокійно відповіли: «Лише б’ють, не вбивають. Це нічого, мине». Згодом ми дізналися, що вони знали все наперед і йшли просто подивитися.
Так ми дісталися до дому сестри. Ми тремтіли, плакали й боялися за батька, який залишився в сховку. О п’ятій годині знову задзвонили дзвони — ми зрозуміли, що «години для погрому» закінчилися. Ми повернулися додому в жаху. Там було все перевернуто, усе цінне зникло. Але ми знайшли нашого батька ז”ל — він і далі ховався.
Події не завершилися. Тієї ж ночі спалахнула пожежа в свинарнику Моцовського — нашого сусіда. Паніка спалахнула знову, та вогонь швидко загасили. Ніччю ми сиділи в пальтах, боячись заснути. Раптом — стукіт у двері, й троє хуліганів із Воля Висоцька увірвались до нас: «Jüden, warum nicht Schlafen Ach?» (Жиди, чому не спите?) Вони забрали деякі речі й знову поглумилися. Коли вони пішли, ми загасили світло й сиділи так усю ніч, слухаючи стукіт і крики з сусідніх будинків.
Ось так почався наш розділ життя під владою нацистів. Іще багато подібних днів ми пережили під правлінням українців і фольксдойче за два роки німецької окупації. Але перші крики, які я чула в той день, залишилися в мені назавжди. Вони дали мені силу тікати, ховатися в найстрашніших умовах — між камінням, під сміттям, у вузьких норах і темних щілинах — аби тільки не зустріти тих людських хижаків, що полювали на нас.
2. Обличчя міста після відступу німців
У липні 1944 року радянські війська витіснили німців із міст Галичини, зокрема й з Жовкви. Я тоді перебувала далеко від Жовкви — жива, але спустошена. У перші дні мене переповнювали тривога й гнів. Я проклинала той «день визволення», бо він приніс мені не полегшення, а страшні душевні муки. Мені було соромно, що я залишилася жива і ще можу підняти очі до світла. Але що сталося — те сталося. Я не шкодувала — я знала, що вся моя родина знищена.
Спершу я відкладала думку про повернення до міста свого минулого. Як можна було йти туди, де сталося стільки лиха? Кожен камінь у цьому місті був просочений кров’ю наших близьких. Як я могла підняти голову перед поглядами місцевих неєвреїв, які й після Катастрофи не відчували жодного докору сумління за свою ганьбу? Навпаки — вони були задоволені тим, що з нами сталося. Їм було приємно, що вони пограбували наші домівки, привласнили наші речі, і насолоджувалися тим, що зробили з євреями.
І все ж, я жила. І в мені прокинулась думка: може, я зустріну хоч когось з євреїв Жовкви, хто вижив, утікши. Ця надія дала мені сили повернутися до Жовкви, побачити живих і, можливо, знайти серед них лікування для душі.
Важко описати, що я відчула, коли увійшла в місто, де народилася я, мої батьки, де я виросла. Мені здавалося, що я увійшла до лісу, що був свідком жаху, і мене кинули туди, де хижі звірі шматували живих людей і ласували їхніми тілами. У моїй уяві я бачила, як ці звірі розривають на частини живих, а плями крові перед очима були справжніми. Це була не фантазія — це була гірка й жорстока дійсність.
Кров ще була видима на камінні міста, де б я не ступала. А ставлення місцевих додавало ще біль. Вони дивилися на кожного єврея як на того, хто прийшов вимагати повернення награбованого. Ми були для них чужими, крижаними. Мені було боляче перебувати в Жовкві. Здавалося, що я серед хижаків, які лежать у засідці, щоби напасти. І, на жаль, багато з тих, хто вижив, були вбиті не німцями — а місцевими вбивцями.
Мої почуття важко описати, але факти — такі:
Місто було похмуре. Руйнування громади й єврейської культури були відчутні скрізь. Було вбито не лише живих — навіть мертвим не дали спокою. На цвинтарі вчинили варварство: повиймали мацеви, розбили їх на гравій, яким мостили дороги, а місце зробили пасовиськом. Менші синагоги зникли зовсім, а Велика Синагога була зруйнована. Те, що лишилося від її стін, стояло, мов мовчазний обвинувач, волаючи до неба про зло й наругу. Це була історична синагога, якій були присвячені сторінки літератури.
Будинки, де колись жили євреї — на Ринку, Коломийській, Львівській — тепер населені неєвреями, з яких багато брали участь у нашому знищенні. У нас не було сили помститися. Покинуті єврейські оселі були пограбовані, спустошені, залишилася лише руїна. Будинки в межах ґетто — на Собеській, Пекарській, Туринецькій, Шницерській та інших вулицях — були майже повністю знищені. Ми знали, що «добрі сусіди» шукали заховані речі — мов шакали — видовбували підлоги, ламали стіни, нищили ванни, льохи й усе, що могли.
З великої єврейської громади залишилися одиниці. І всі вони назавжди поранені в серці й душі. Я знайшла тих, хто ще жив: Мельмана, родину Патронтачів, Райтцфельдів та інших, які зібралися по домівках.
Через кілька днів я залишила місто свого дитинства, яке так любила, з розбитим серцем і пораненою назавжди душею. У Європі не було вже міста для мене. Мій дім я знайшла тільки в нашій Землі — в Землі Ізраїль. І тут я живу — без страху, з високо піднятою головою.
