Що сталося з містом, у якому я народився? Колись я знав кожну вулицю й провулок, кожен будинок і магазин, кожну дорогу й стежку — при світлі дня і в темряві ночі. Мій народ було знищено в моєму місті, але що сталося з самим містом? Я знову в його брамі, ступаю його вулицями, площами, закутками, але воно мені чуже. Воно дивне, незнайоме. Я блукаю, сподіваючись побачити родича чи друга, але немає нікого, кого б я впізнав або знав. Усе чуже й мовчазне, порожнє без його відданих нащадків, які так любили це місто й були з ним нерозривно пов’язані. Навіть назва міста змінилася. Нова назва — Нестерів — замінила Жовкву.
Я приїздив побачити своє місто двічі. Один раз — за спеціальним дозволом радянської влади у Львові, який я отримав після наполегливих зусиль для поїздки до «нашої» Галичини в травні 1965 року. Іншого разу — як мандрівник, без дозволу й без супроводу.
Перший мій приїзд до Жовкви припав на похмурий день. Я приїхав дорогою Львів–Жовква, на таксі «Інтуристу», маючи при собі перепустку, яка дозволяла відвідати міста й села Галичини. Без такої перепустки в’їзд був суворо заборонений. Сьогодні для огляду колишньої Східної Галичини, що тепер входить до складу великої України зі столицею в Києві, дозволено відвідати лише два міста. Не так давно Східна Галичина була частиною радянської Східної Галичини, що відрізнялася від Західної Галичини, яку тепер називають Західною Україною — «Западная Украина». Але навіть згадка про це стерта з мови Радянського Союзу.
І наша Жовква — українське місто. Точніше, українське містечко в кожному сенсі цього слова, бо поляків залишилося дуже мало, а євреїв — лише троє: один чоловік і дві жінки.
Львів і Тернопіль — це ті два міста, які дозволено відвідати за спеціальною відміткою у візі, оскільки в них є бюро «Інтуристу» й готелі, де можна зупинятися туристам. Жовква — закрита для чужинців, але я таки зумів здобути необхідний дозвіл і тепер можу в’їхати до міста по належній дорозі.
Ми проїжджаємо повз Куликiв — місто славнозвісного куликівського хліба. Колись тут жили євреї, деякі з них зробили алію до Землі Ізраїлю. Здалеку видно шпилі двох великих церков. Я питаю водія, мого супровідника, чи вони ще діють. Він відповідає:
«Може, там ще моляться старі люди, які все ще вірять, що їхній Бог може перемогти закон Леніна».
Я в’їжджаю в Жовкву з важким серцем. Праворуч від дороги — цвинтар, де були вбиті євреї міста. Тут масове поховання мучеників, убитих, задушених, закиданих камінням і спалених, які потрапили до рук знищувачів-нацистів. Ліворуч — широка ділянка, що належала Давидові Таубі. Тут жила його родина й був склад його лісоторговельної справи. Тепер нічого з цього не залишилося — на місці дерев’яних складів тепер житлові будівлі й господарські приміщення.
Правий бік дороги, що веде до Жовкви зі Львова, забудований малими будинками. Деякі з них охайні, інші — занедбані. Видно кілька хатин, які майже не змінилися. Мій гід пояснює мені, що Нестерів — типове провінційне місто. Тут немає заводів і робітників. Місто живе завдяки місцевим мешканцям і людям із навколишніх сіл, найбільше з яких — Глинське. Більшість поляків, що залишилися тут під час війни, виїхали після її завершення. Хтось — до Польщі, хтось — до Львова. «Це типове українське село без жодного художнього значення», — сказав мені гід.
Я ступаю в дім, серце калатає, ноги підкошуються. На кухні — знайомі залишки колишнього облицювання, знайома форма вікна, до якого я в дитинстві тягнувся. На дерев’яній балці над дверима ще видно сліди від мезузи. Однак тепер тут сушать білизну, а поруч стоїть груба піч. У кімнаті мого батька — цвіль, стара пічка вже зламана, але ліжко стоїть майже там само, де колись спала моя мама.
Фото зі спогадів Шимона у меморіальній книзі Sefer Zolkiew
Жінка, що живе тут, питає:
— А звідки ви?
— Я з Ізраїлю.
— Що ж, передайте привіт усім там, і нехай у вас буде мир. А цей будинок — тепер наш, бо вас більше немає.
Я попрощався з нею та пішов, більше не оглядаючись. Усе здавалося мені далеким, спотвореним, знищеним. Я пішов до колишнього саду за нашим будинком. Там колись ріс горіх, а ми з братом, сховавшись за деревами, повторювали вірші, вчилися для іспитів. Там був кущ смородини, що його так любила мама. Нічого з того не лишилося. Я зламав гілочку дикого бузку й поклав у кишеню. Можливо, вона досі зберігається десь у старій книзі в мене вдома.
Я ще раз оглянув дім, не стримався й заплакав.
Сучасний вигляд будинку родини Саметів у Жовкві.
Потім я вирушив до колишнього єврейського кладовища. Пройшов через яр, де колись жили бідні єврейські родини. Багато з цих будинків зникли. Кладовище було огороджене дротяною сіткою. Але могили — розтрощені, перевернуті, пограбовані. Із сотень надгробків залишилися одиниці, й на них уже не можна прочитати написи.
Я стояв там сам, мовчки. Я прийшов, щоб вклонитися душам моїх предків, а знайшов тільки попіл, порох і байдужість. Вітер шумів у верховітті дерев, немов сам Бог плакав над цією спустошеною землею.
Звідти я пішов до готелю. На ранок — сів у поїзд і покинув Жовкву.
Я більше не повертався.
Немає коментарів:
Дописати коментар