Жовква була укріпленим містом зсередини. Високі, масивні мури оточували місто з усіх боків, і на кожному з вхідних пунктів стояли сторожові вежі з шпилями. Вхід і вихід з міста відбувався через кілька брам. Коли місто розрослося з одного вулиці до багатьох, ці укріплення перестали використовувати. Стіни, разом із брамами та шпилями, було занедбано. До нашого часу збереглися лише фрагменти укріпленого муру з двома брамами і кількома вежами. Це історичні залишки міста. Частина стіни, що вціліла, сьогодні слугує кам’яною брамою до саду замку в місті. В іншому місці, на південно-східній стороні муру, збереглися залишки Звіринецької брами (Zwierzniecka Brama), де, за легендою, був ув’язнений цар Шуйський, що здався польському королю.
Інша частина муру тягнеться зі сходу і оточує костел і домініканський монастир. На пагорбі у північно-східному куті муру збереглася вежа. Багато вікон у цій вежі замуровано, а всередині висить залізний прапор. Існує багато різних легенд про цю вежу, породжених уявою поколінь; жителі зазвичай уникали її, бо вона їх лякала, і вночі проходили повз неї мовчки. З півночі мур тягнеться відповідно до первісного плану, укладеного ще за часів його будівництва, і оточує домініканський монастир. З боку Королівського замку (Zamek Królewski) мур тягнувся на захід і включав охоронювану Глінську браму, яка вела на Глінську вулицю, що простягалася до однойменного села. Там колись знаходилися вугільна шахта та фабрика тонкого ткацтва. Обидва підприємства були важливими для євреїв Жовкви за часів австрійського панування.
Королівський замок зазнав пошкоджень упродовж століть, але згодом був відновлений майже до завершеного стану. Латинські написи на його вікнах були чітко вирізьблені і досі залишалися видимими. В останні роки в замку розмістилися різні установи — Міський суд, міські управлінські органи, міська гімназія, а також в’язниця в одній з веж на північному заході замку. Вікна в’язниці виходили на міський сад-парк. Голоси в’язнів проривалися крізь ґрати, линули у свіже повітря, в основи зачарованого саду, і губилися серед шелесту листя і щебету птахів.
Найпопулярнішим і найбільш характерним місцем у місті був так званий Ринок Королівський (Rynek Królewski). Це був широкий, майже чотирикутний простір, оточений з усіх боків різноманітними будівлями. Вісім доріг розходилися від нього в різні напрямки — до восьми найважливіших і найвідоміших вулиць міста, а також до головного входу в королівський замок. Ця площа, ймовірно, використовувалася для демонстрацій і військових парадів під час публічних свят за правління короля Собеського.
У наш час «ринок» переважно служив торговим центром. Уздовж його будівель тягнулися двоповерхові споруди з колонами посередині — аркадії, архітектурні залишки давніших періодів. Єврейські мешканці міста називали ці аркади потшіне, а польською вони звалися подцєніє (podcienie).
Під аркадами, вздовж усієї довжини будівель, розміщувалися крамниці. Майже всі вони належали євреям. Навпроти входів до крамниць і поруч з ними стояли єврейські торговці на ятках, які гучними голосами вигукували переваги своїх товарів. Християнські селяни з навколишніх сіл кілька разів на тиждень приїжджали, щоби продавати сільськогосподарську продукцію в центрі площі, і водночас купували щось у єврейських крамницях.
Кілька разів на рік, у визначені дні, на площі проводилися «базар» і щорічний ярмарок (ярид). У дні цих торгів увесь простір Ринку заповнювали вози, запряжені кіньми. Взимку на ярмарки приїжджали саньми — сенками. Переважна більшість селян приїжджала з навколишніх сіл, але були й ті, хто долав більші відстані, щоби продати свою продукцію. Торгівлю худобою проводили в іншому місці, поза центром міста.
Також єврейські крамарі — як місцеві мешканці, так і ті, що приїжджали ззовні, зокрема зі Львова (Лемберга) і міст, що з адміністративної точки зору належали до Жовківського повіту (наприклад, Куликів і Великі Мости) — встановлювали свої ятки в кожному вільному куточку площі. Вони продавали переважно декоровані тканини, позолочені або посріблені вироби, а також різні напої. Базарний день істотно сприяв розвитку економіки міста: збільшував доходи мешканців, а особливо — єврейських торговців. Базар тривав від самого ранку й до пізнього вечора.
Були випадки, коли християнські чиновники в міській адміністрації намагалися заборонити цю торгівлю на Королівському ринку й перетворити площу на місце для садів чи вирощування овочів. Але завдяки втручанню єврейських членів міської ради кожного разу ці плани відкладалися, і таким чином євреї міста уникали втрати доходів. Після анексії міста Радянським Союзом по завершенні Другої світової війни, вочевидь, таки було реалізовано план засадити площу громадським парком, адже більше не було потреби зважати на заробітки єврейського населення.
Воду жителі міста добували з колодязів, розташованих у багатьох подвір’ях. Але наприкінці XIX століття місто облаштувало фонтан-басейн в одній частині Ринку для водопостачання. Вода до цього фонтану надходила зі знайомого джерела Белінка, що містився в горах міського лісу, званого Рей. Цей фонтан також постачав воду до кількох басейнів у різних кутах міста. Щоранку водоноси розносили воду жителям міста. Фонтан у центрі міста, точніше — перед замком, був оформлений як басейн, оточений огорожею. Посередині стояла велика статуя Божої Матері, прикрашена розкішною діадемою. У святкові дні цю статую підсвічували. Із чотирьох боків басейну на рівні ніг статуї били водяні струмені. Ця вода називалася шлосс вассер (schloss wasser, замкова вода) і вважалася найсвіжішою, найхолоднішою і найсмачнішою в місті.
Як уже зазначалося, площу з двох боків оточували будівлі з крамницями. На інших двох розташовувалися історичні споруди: королівський замок і католицький парафіяльний костел. Це був гігантський храм, збудований у формі хреста. Усі його внутрішні стіни були вкриті мармуром — що було рідкістю на ті часи. Зі стін дивилися великі олійні картини відомих художників. На них зображували битви, в яких брав участь засновник міста гетьман Станіслав Жолкевський і нащадки короля Яна III Собеського. Ще одна картина зображала битву поляків з османськими турками 1620 року, в якій засновник міста загинув героїчною смертю. У цьому ж храмі були поховані сам Жолкевський, його дружина, донька та родина її чоловіка Данієлевича. Біля вівтаря стояли статуї засновника міста, його дружини, сина й доньки. За проханням матері на статуях було викарбувано латинський напис золотом:
«Ми сподіваємось, що з наших кісток підніметься месник за нашу смерть.»
Ця молитва справдилася у 1683 році, коли польський король Ян III Собеський, правнук Жолкевського, розгромив турків під стінами Відня, столиці Австрії.
Навпроти входу до костелу стояв велетенський червоний турецький прапор із жовтим півмісяцем і зіркою. Ян III Собеський здобув цей прапор у битві з турками під час облоги Відня. Біля прапора стояв невеликий столик із мармуровою стільницею, на якому знаходився мідний кавовий сервіз — особиста власність турецького візира, який привіз сюди сам Собеський. Могили родини Жолкевських були розташовані в підземеллі костелу. Урна з прахом гетьмана Жолкевського — у мармуровому саркофазі. На вхідних дверях до гробниці було викарбувано: «Як добре і приємно — померти за Батьківщину.» В іншому місці був напис: «Де загинуло стадо — там нехай загине й пастир.»
Ці написи слугували виховною наукою для поколінь школярів, які періодично відвідували костел. Перед входом до нього стояла статуя короля Яна III Собеського з написом: «Королю Собеському — захиснику народу і християнства.»
Частина замку за межами муру, імовірно, служила крилом казарм для королівської гвардії. Вона була зруйнована сотні років тому, потім відновлена, і на ній збудували високу сторожову вежу, в якій розміщувалися міські установи. Цю будівлю називали Ратушею. Щодня о 12:00 годині дня міські пожежники сурмили з цієї вежі у чотири сторони міста. Сам замок — квадратна споруда, оточена масивними мурами з вежами на кожному куті — займав велику площу. Найвища вежа стояла над головним вхідним порталом. Внутрішні будівлі прилягали до муру, що створювало великий внутрішній двір. Ці споруди стояли занедбані протягом поколінь і слугували історичними пам’ятками для відвідувачів. У наш час будівлі були відреставровані, покращені й використовувалися різними міськими установами.
Як уже згадувалося, від центрального Ринку розходилося вісім вулиць. Вулиця Базиліянська (ul. Bazyliańska) була короткою та вузькою, на ній розташовувалися крамниці, які належали як євреям, так і християнам. На цій вулиці знаходився український магазин «Союз» — кооперативна крамниця, заснована українцями, щоби конкурувати з єврейською торгівлею. Магазином керували члени організації УНДУ (А.Н.Д.) — самостійної української організації, яка виступала проти польського правління. Українці також проводили кампанії проти купівлі товарів у єврейських крамницях. На краю вулиці стояла грецько-католицька церква Базиліян, а трохи далі — українська друкарня. Сходи на кінці вулиці вели на пагорб, на якому діти з міста каталися взимку на санках. На північ від цих сходів лежало передмістя Винники, що межувало з сільськогосподарськими угіддями за містом.
Друга вулиця — Пекарська (ul. Piekarska) — була довгою, і з одного боку її населяли євреї в одноповерхових будинках. До будинків, розташованих нижче схилу, можна було дістатися лише сходами. На цій вулиці знаходилися три синагоги, одна з яких — Белзький клоїз, нова і велика будівля, відома як Єшива Белзу. З клоїзу-єшиви вдень і вночі лунали голоси юнаків та мелодії їхнього навчання Тори і Гемари, а світло там не згасало цілу ніч. Учні мали особливий вигляд — довгі чорні капоти, ярмулки та довгі пейси.
Інша синагога — Лублінер клоїз (Die Lubeler Kloyz) — була вузькою довгою кімнатою. Вона також виконувала функцію хедера для вивчення Тори впродовж тижня під керівництвом меламеда на ім’я Мітч’є Меламед. Майже кожен єврейський хлопець у Жовкві хоча б раз навчався у нього, де він прищеплював знання Тори за допомогою канчика (палиці), яка не покидала його руки. Частина синагоги була переобладнана під житло для родини Фогель.
На краю вулиці був провулок, у якому стояв Жидичівський клоїз (Zhidyczow Kloyz). Це була невелика, але дуже важлива споруда, яку відвідували видатні члени громади. У 1930-х роках назву цієї вулиці було змінено на вулицю І. Л. Перца, на пропозицію єврейських парнасів (громадських діячів), що були членами міської ради, — на честь видатного єврейського письменника.
Вулиця Бозніца (ул. Bożnica) вела до Пекарської. Тут стояли двоповерхові будинки, які формували комерційний центр міста. У них були магазини з текстилем, будівельними матеріалами, шкіряними виробами, декоративними речами, а також кілька яток з овочами й фруктами. У багатьох з цих будинків мешканці займалися ремеслами — виготовляли щітки, мотузки, капелюхи тощо.
На кінці вулиці Бозніца стояла Велика синагога. Її зведено з дозволу короля Яна III Собеського в 1687 році. Вона була схожа на барбакан і славилася на всю Польщу. Поруч знаходився Бейт Гамідраш — двоповерхова молитовна будівля, яка також служила притулком для бідних, включно з водоносами. Саме тут ті, хто молився у Великій синагозі, запрошували гостей на суботній обід. Лазня з ритуальною міквою була за Великою синагогою. Хоча вона й була скромною, проте користувалася великою популярністю серед громади — у п’ятницю сюди приходили сам рабин і більшість мешканців, щоби попаритися у відомій швіц — сауні, що «лікувала всі недуги».
Велика синагога — величезна споруда, сповнена гідності й благородства, гордість єврейства. Побудована у формі квадрату, укріпленого внутрішніми і зовнішніми стовпами, її було видно з усіх кінців міста. Вона слугувала також оборонною фортецею — мала огорожу на даху з прорізами для гармат і вежами на кожному з чотирьох кутів.
Будівля була оточена двоповерховими будинками, які збудовано на наказ короля Собеського, щоби захистити синагогу від вулиці. У цих будинках були ворота, що вели до середини синагоги й на другі поверхи — жіночу галерею (Езрат Нашим). Підземелля слугувало сховищем для шамот — пошкоджених святинь. У перегородці між жіночою частиною й головним залом були вікна, через які жінки могли чути молитви.
Кожен, хто заходив у синагогу, бачив перед собою величну і святу картину. У період, коли габбаєм був Єгуда Гарбестер, фасад синагоги було капітально відремонтовано.
Красиві фрески на колонах, що підтримували стелю, було оновлено. Стіни прикрасили зображеннями, пов’язаними з висловами з Танаху й Талмуда. Особливо вирізнялася східна стіна, де біля сходів до Святого Ковчега (Арон ГаКодеш) стояла мідна менора. Над ковчегом була картина Левіафана, який тримав у роті свій хвіст — згідно з легендою, він буде звільнений лише з приходом Месії.
Стеля синагоги трималася на чотирьох колонах у центрі, і зал ділився на дев’ять рівних частин. Біма (Бемер) стояла в центрі між цими колонами, до неї вели сходи з двох боків. На столі, де читали Тору, лежав шматок шкіри, по якій стукали для привернення уваги до молитви чи читання.
Біму обгороджувала кована релігійна решітка. У залі були лавки з місцями для молитви. На східній стіні було зображено білого орла з короною — символ Польщі. На стелі висіли мідні люстри, підвішені на ланцюгах — для святкового підсвічування. Одна з них слугувала вічним світлом. Синагогу відкривали тільки в суботи й свята. У будні молилися в окремій кімнаті — Раші-Штібл. Також тут іноді проводили меморіальні зібрання, наприклад, у день 20 Таммуза — йорцайт Теодора Герцля, а також сіоністські зібрання, як-от відкриття Єврейського університету в Єрусалимі, навіть без дозволу влади. Тоді над стінами синагоги майорів міжнародний сіоністський прапор. У 1920-х роках вулиця синагоги називалася вулиця Собеського.
Площа Туринецька (Pl. Turyniecki) лежала на північ від синагоги. Тут під час ярмарків збиралися селяни з околиць. Розташовувалися різноманітні розважальні трупи — перші кіносеанси, цирк, каруселі. Інша площа прилягала до муру домініканського монастиря. Тут майорів прапор пожежників, а сама площа використовувалася для тренувань пожежної охорони. Вежа тут була улюбленим місцем для дитячих ігор і лазіння.
Ще одна площа була осередком візників з великої родини Вольфів — їхні карети обслуговували місто. Євреї жили на початку вулиці Туринецької, а далі — переважно християни. У селі Туринка, що поруч, також мешкало кілька єврейських родин серед переважно християнського населення.
Площа Туринецька стала частиною ґетто, створеного нацистами для єврейської громади Жовкви.
Вулиця Львівська (ul. Lwowska) була головною вулицею міста. Саме на цій вулиці молодь Жовкви прогулювалася вечорами. Дорослі також прогулювалися нею в суботні дні — дорогою до синагоги та назад, і казали при цьому: «Ми міряємо вулицю». Єврейська молодь здебільшого спілкувалася лише з євреями, хоча цією вулицею ходили й християнські хлопці та дівчата. Це була головна артерія міста. Тут були як єврейські, так і християнські крамниці, але найбільше — установи. У двоповерховому будинку на початку вулиці розміщувалися міська управа та поліція. У 1930-х роках міська управа переїхала до нової локації — до Ратуші, яка містилася в історичному будинку Казаматів. Після цього євреї отримали дозвіл використовувати колишнє приміщення магістрату — і відкрили там єврейський культурний осередок під назвою Культур Ферайн (Kultur Verein). Молодь і дорослі приходили туди, щоб обговорити актуальні події, почитати газети, позичити книжки з бібліотеки організації, дізнатися про майбутні зустрічі з товаришами.
Далі на цій вулиці стояв ще один двоповерховий будинок, званий «пудшенєс», де містилася рада євреїв Жовкви. Тут у залі відбувалися зібрання, іноді відкриті для загалу. Поруч із будівлею Культур Ферайн була вузька вуличка — вулиця Кравецька (ul. Krawiecka), заселена єврейськими ремісниками — кравцями, лудильниками, слюсарями, шевцями, майстрами з ремонту парасольок тощо. За аркадами на Львівській вулиці знаходилася церква на вулиці Туринецькій (ul. Turyniecka) — величний Домініканський костел, де містяни приймали почесних гостей, таких як католицький архієпископ. Його зустрічали за традицією — з хлібом і водою, а євреї — з сувоєм Тори. Після виголошення благословень архієпископ цілував сувій Тори. Це було дуже значуще свято, яке піднімало престиж єврейської громади в місті, відлунювало в навколишніх місцевостях і довго залишалося джерелом натхнення для євреїв.
Біля Домініканського костелу на Львівській вулиці стояв триповерховий будинок, звернений фасадом до двох частин міста, одна з яких — вулиця Берка Йоселевича (ul. Berko Joselowicza). У цьому будинку була початкова школа, де навчалися єврейські та християнські діти, але з розділенням за статтю. Більшість учнів були євреями, усі вчителі — християни, за винятком учителя релігії пана Вальтуха, асимільованого єврея. Поруч із цією школою, на вулиці Незабитовського (ul. Niezabitowska), стояла церква. У цьому кварталі жили і євреї, і християни. Це була довга і вузька вуличка з дерев’яними хідниками, паралельна до Львівської. Будинки були невеликі, але вирізнявся дім родини Шмуеля Каца. Навпроти школи і нижче по вулиці починалася вулиця Берка Йоселевича, названа на честь єврейського героя, що боровся за незалежність Польщі в XIX столітті. На вулиці було багато порожніх ділянок, а також кабінет знаного дантиста доктора Тірка — старого, немічного, самотнього, але доброго єврея, що робив багато добрих справ. Далі стояла будівля Спілки християнських ремісників, «Гвiazda» («Зірка»). У великій залі цього будинку іноді виступали єврейські театри й оркестри, що приїздили з інших міст. Тут влаштовувалися бали, свята, весілля. Навпроти «Гвiazdy» був салон пана Брода, де молодь іноді збиралася на танці. Ця вулиця завершувалася на розі з вулицею Ланкіевіча (ul. Lanikiewicza).
Стан місцевого Талмуд-Тори містяни вважали незадовільним. Приміщення було занедбане. Освітній і духовний рівень — низький, навчальна програма — не впорядкована, санітарні умови — типові для звичайних хедерів, тобто дуже погані. Щопонеділка і щочетверга приходили міські санітарні інспектори для перевірки. Вони не ставили за мету поліпшити умови, а лише тимчасово закривали хедер, що переривало навчання Тори. Після певного прибирання хедер відкривали знову. Загалом уряд ставився з ворожістю до хедерів через бойкот державних шкіл з боку ортодоксів, які не дозволяли своїм дітям відвідувати ці школи.
З вулиці Берка Йоселевича можна було перейти на вулицю Шпитальну (ul. Szpitalna) — її назва, очевидно, походить від того, що на її кінці розташовувався шпиталь. Це була вузька вулиця, паралельна Львівській, з дерев’яними тротуарами на широких дошках, як і на Незабітовського. Тут мешкали тільки євреї, були крамниці, столярні, шевські майстерні, особливо багато було крамниць, пов’язаних з обробкою хутра. У 1930-х роках її перейменували на честь відомого міського лікаря, доктора Мушкета.
Далі, за початковою школою, по Львівській стояли одноповерхові будиночки з квітниками й садками посеред дворів. Вздовж вулиці росли два ряди каштанів. В одному з цих будинків жила відома родина рабина Рабиновича. Поруч із будинком був простий молитовний дім, де молилися його хасиди. Навіть прогресивна молодь приходила на Седер до рабина, щоб почути його читання Пасхальної Аґади. З іншого боку вулиці була християнська жіноча чернеча обитель сестер Феліціянок. Невелика церква й житлові будинки становили монастир. Більшість черниць викладали в школі монастиря, яка була призначена для дочок з поважних родин. Навіть ортодоксальні євреї іноді віддавали туди своїх доньок.
На краю Львівської вулиці починалося велике передмістя Лемберґер Ферштадт (Die Lemberger Vorstadt), звідки пролягала головна дорога на Львів. Тут жили десятки єврейських родин. Було кілька олійних заводів, які належали родинам Мельманів, Патронтача й Райтцфельда, великий заїжджий двір родини Індиків, склади дерева Брітвіца і Тауби з родини Менделя. Один із його синів, Давид Тувіяху, став першим мером міста Беер-Шеви (Ізраїль).
На цій же вулиці було збудовано сиротинець для дітей з околиць. Його очолював радний Іґнацій Фіш разом із кількома поважними містянами. Мета закладу — дати дітям притулок і фахову освіту. У тому ж приміщенні була відкрита школа ремесел — шиття і ткацтва — як філія ремісничих шкіл для дівчат, заснованих у Львові пані Клафтіною. Тут навчалися дівчата-сироти та дівчата з різних частин міста. У сиротинці була велика зала зі сценою та червоною завісою. Тут влаштовували збори та театральні вистави місцевої Жовківської драматичної трупи, яку заснував Меїр Мельман. У залі також виступали оркестри з інших міст, а також ансамблі ремісників і робітників міста. Вона була осередком культури, де щороку святкували Пурім і Хануку. Дохід з балів ішов у фонд Керен Каємет. Навіть жовківські студенти влаштовували там свої бали, а часом — і весілля.
Недалеко від сиротинця, за Лемберґер Ферштадтом, забудова вулиці завершувалася двома християнськими цвинтарями. Старий уже був закритий, новий був поділений між двома християнськими громадами. Там також були поховані вояки, полеглі в Першій світовій війні. За цвинтарями розташовувалась відкрита місцевість і гай, що називався Бурок. Саме туди були заслані останні євреї Жовкви — й там їх знищили німецькі та українські вбивці. Після завершення війни, радянська влада встановила на цьому масовому похованні пам’ятник у пам’ять про останніх євреїв Жовкви.
Вулиця Звіринецька (ulitsa Zwierzyniecka) починалась від Звіринецької брами — однієї з двох брам, що залишилися від давнього міського муру. На цій бічній вулиці, в районі, де збереглася частина старого муру, стояли невеликі, але приємні будинки, що належали родинам Йони Шапіро, Фішля Гаммерлінга та Натана Апфеля. Родина Ландау також збудувала нову велику будівлю. З одного боку цієї вулиці був прохід до ринку — Фаш Зувл, названого на честь родини Зувлів.
Вхід до вулиці Ланікевича (ulitsa Lanikiewicza) пролягав через Звіринецьку браму або дорогою поруч з нею. Найвищою та найбільшою будівлею на цій вулиці була Дирекція фінансів. Вздовж вулиці стояли казарми та ряд двоповерхових будинків, що служили австрійській, а пізніше польській армії. Серед цих будинків була велика будівля — Райтшуле (Reitschule), школа для кавалерійської частини війська. На краю цієї забудови стояв гігантський дім, у якому мешкав граф Кінський. Свого часу граф Кінський, близький родич австрійського кайзера Франца-Йосифа І, проживав тут. Навпроти Дирекції фінансів був невеликий дворик, що належав графині Калиновській. Родина Калиновських мала визначне місце в польській історії. У центрі цього дворика стояла будівля, де містилась міська газета. Поблизу відходили довгі вулиці. Батареї, збудовані королем, і досі укріплюють мур та його колони, що залишилися в міському саду — Валі-Крулєвське (Wały Królewskie) ще з часів Жолкевського та Собєського. У цьому саду проводились вечори, базари та фестини, а кошти, зібрані на цих подіях, спрямовувались на користь Керен Кайемет, Керен ГаЙєсод, а іноді — на допомогу піонерам (халуцим), які виїжджали до Землі Ізраїлю. Після роботи старі чоловіки та жінки відпочивали в цьому саду, насолоджуючись свіжим повітрям та розмовами з друзями. При південному вході до саду стояла красива будівля, що служила спортивною ареною польської школи «Сокіл» і містила різне спортивне обладнання. Будівля була збудована в стилі старогрецької архітектури, з величними колонами в центрі. У залі «Сокола» виступали як християнські, так і єврейські оркестри. Тут кілька разів на тиждень демонструвались кінофільми. На вході до будівлі серед квітів і кущів стояв пам’ятник Невідомому солдатові Першої світової війни.
Якщо продовжувати далі по вулиці Ланікевича після «Сокола», можна було дійти до великої ділянки, яка називалась Торговиця (Targowica), де час від часу проводились ярмарки з купівлі-продажу худоби. У ярмаркові дні площа й прилеглі ділянки заповнювались коровами, возами, лошатами, кіньми та волами, а торгівля тривала з раннього ранку до пізньої ночі. У дні без ярмарку ця ділянка служила місцем для випасу худоби.
У районі Торговиці було також спортивне поле для трьох міських футбольних команд. Одна з них — «Любич» — була змішаною, складеною з християн і євреїв. Команда була настільки сильною, що грала з командами навколишніх міст, зокрема й зі Львовом. Один з популярних гравців команди — воротар Генрик Вахс, син відомого доктора Вахса. Друга команда, названа «Хашмонаї» (Khashmonaeh, Хасмонеї), складалась виключно з євреїв і була організована академічною молоддю. Третя команда — «Нордія» — була організована молоддю БЕТАР. Єхіель Рапопорт, добре знаний гравець цієї команди, іноді виступав як гість у команді «Маккабі» зі Львова. Жовківські футболісти були дуже популярними й збирали сотні єврейських і християнських глядачів на змаганнях.
Вулиця Залізнична (ulitsa Kolejowa) була однією з найгарніших і найчистіших у місті. Вона служила місцем відпочинку для мешканців міста, які приходили насолодитись тінню запашних дерев. Обабіч вулиці по всій її довжині тягнулись дерев’яні тротуари і доріжки. Нові будинки зводились лише з одного боку вулиці й були оточені гарними, доглянутими садками. У більшості з них мешкали християнські родини — здебільшого представники місцевої інтелігенції: юристи, лікарі, судді, урядовці та військові.
Один із цих будинків займала родина інженера Ліхтенберга, активного діяча сіоністського руху в місті. Ця вулиця вела до залізничної станції, де поїзди курсували вдень і вночі, багато з яких перевозили вантажі у напрямку Львова та Варшави через Жовкву, а отже — через Раву-Руську, Белз тощо. Залізнична станція була справжньою атракцією для мешканців міста: вони часто прогулювалися цією вулицею, щоби привітати тих, хто прибув потягом, або просто дізнатися, хто від’їжджає. Фактично, ця вулиця була продовженням «Корсо» з вулиці Львівської.
На другому, незабудованому боці вулиці знаходився міський парк. Він розкидався довкола королівського замку й вражав великою, доглянутою зеленою зоною — з деревами, кущами та декоративними рослинами. У різних куточках парку стояли лавки. Доріжки та містки проводили відвідувачів у різні частини простору, а в одному з його кутів височів пам’ятник засновнику міста. Міський парк був місцем зустрічі єврейської молоді та дитячих ігор. У шабати та святкові дні тут відпочивали й дорослі, вели розмови. Через річку, що ділила парк навпіл, було збудовано дерев’яний міст. Вночі парк залишався непідсвіченим.
Вулиця Глінська була останньою з восьми, що вели на площу Ринок. Від неї починалася дорога до сусіднього села Глінське, від якого вона й отримала свою назву. Вулиця починалась від брами з назвою Глінська брама — однієї з двох брам, що залишилися від оборонного муру, який колись захищав місто. Це була широка брама, увінчана трьома скульптурними зображеннями голів. Під ними — герб королівської родини Собеських. Поруч із брамою в землю було вмонтовано міцний сталевий ланцюг, який, очевидно, колись використовували для підіймання або опускання моста через річку, що протікала поблизу муру. Ця річка називалась Свиня — вона розділяла Жовкву навпіл. Хоч і мала за розміром, річка під час весняного танення снігів розливалася настільки, що кілька днів її не можна було перейти берегом. Міст поблизу Глінської брами був найбільшим і найміцнішим серед п’яти мостів, що перетинали річку в центрі міста.
Глінська була найдовшою вулицею в місті. З одного боку проходив лише тротуар, обсаджений високими деревами. На початку вулиці розташовувалися казарми польської армії й шостого кавалерійського полку. Більшість мешканців цієї частини вулиці — до перехрестя, яке вело до села Воля Висоцька — були українськими християнами. Тут стояв бар’єр під назвою Рогатка, який піднімали лише після сплати мита місту. Кошти призначалися на зміцнення доріг для всього транспорту, що в’їжджав до міста. Протягом кількох десятиліть цей податок збирала єврейська родина Шлюссерів, яка жила поблизу бар’єру.
По інший бік від бар’єра, в напрямку до села, мешкало багато єврейських родин. Там виник окремий єврейський передміський квартал із крамницями, майстернями та власною синагогою. Цей квартал був відомий під назвою «Ді Ґлінскер Ферштадт» (нім. — Глінське передмістя). Далі вздовж вулиці працював скляний завод. У 1930-х роках деякі члени підготовчої групи «Гехалуц Дрор» знайшли роботу на цьому заводі, що був розташований неподалік їхньої бази.
Згодом назву вулиці змінили з Глінської на вулицю Пілсудського. Крім того, в місті були й інші — вузькі та непримітні — вулички, провулки й містки, які не мали особливого призначення.
джерело : Memorial book of Zolkiew(Zhovkva, Ukraine)
. Хоча у світі багато чудасій і цікавинок. Тому цей факт не виключення))
