Шлях Саймона Фоєра: з Жовкви до Нью-Йорка.

Ще одна невідома родинна історія із жовківським корінням.

Саймон Фоєр народився 1 травня 1897 року в Жовкві, невеликому містечку на Галичині, що на той час входило до складу Австро-Угорської імперії. Його матір’ю була Рахель — жінка, яка залишила глибокий слід у родинній історії, хоча її ім’я й сьогодні часто подається в джерелах без прізвища при народженні.

Батько Саймона, імовірно, помер або залишив сім’ю ще до 1910-х років. Утім, родинне життя тривало: Рахель вдруге вийшла заміж за чоловіка на ім’я Шаме Раппапорт. У новому шлюбі в неї народилися ще двоє дітей: Іхіель Міхель Фоєр (1913–2000), який згодом оселився у Франції, та Зигмунт Раппапорт. У Саймона також була рідна сестра — Іда Фоєр. Ця змішана родина сформувалася в умовах галицького єврейського середовища, сповненого викликів — як економічних, так і політичних.

Після Першої світової війни Саймон, як і багато вихідців із Галичини, залишив Жовкву та вирушив у Відень — місто нових можливостей і водночас нових загроз. Саме тут він відкрив власну справу в паперовій галузі: став власником фабрики з виготовлення паперових мішків. У Відні він одружився з Фейґе Фанні Бірнбаум, родом із містечка Монастириська на Поділлі. У подружжя народилося троє дітей: Вільгельм (1923), Еллі (1927) і ще одна дитина, ім’я якої в архівній анкеті не оприлюднене.

Однак їхнє спокійне життя обірвалося в 1938 році, коли Австрія була анексована нацистською Німеччиною. Євреї, зокрема й власники різних бізнесів, опинилися перед безвихіддю. Саймон втратив фабрику й почав шукати шляхи до порятунку.

27 листопада 1938 року Фоєри втекли з Відня до Швейцарії, ймовірно, перетнувши кордон у районі Хохенемса. Їх прийняв притулок у Діпольдзау в кантоні Санкт-Галлен. Важливу роль у цій втечі відіграв Пауль Ґрюнінґер, начальник поліції, який — ризикуючи кар’єрою — видавав дозволи на в’їзд єврейським біженцям, попри заборону влади.

Життя у Швейцарії тривало роки. Лише в 1946 році Саймон з родиною зміг емігрувати до США. 8 квітня 1946 року вони прибули до Нью-Йорка на борту судна S.S. Drottningholm, що вирушило з Ґетеборґа. Новий світ відкрив нові горизонти, хоча й не зняв усіх ран війни.

Саймон оселився у Брукліні, у Нью-Йорку, за адресою 51 Morton Street. У 1952 році він став громадянином США. Його життя завершилося в 1960 році, у віці 62 років. Донька Еллі померла ще раніше — в 1953 році, у віці всього 25 років.

Попри всі випробування — втрату батьківщини, втечу, поневіряння у статусі біженця — Саймон Фоєр зберіг родину і зміг започаткувати нову главу в еміграції.

джерело тексту

На світлині анкета, заповнена Саймоном Фоєром та корабель, яким емігрував в США.

Хаїм ШТАЙНБЕРГ (спогади дочки Леї Фройндліх).

Мій батько, Хаїм Ісак Штайнберг, народився 1904 року в Жолкєві, Польща, в релігійній єврейській родині. Він мав двох сестер і брата. Попри нерелігійність, поважав віру батьків. Захоплювався театром, був політично активним і дуже вродливим — неординарна постать, «аутсайдер» у доброму сенсі. Працював кушніром у Лемберзі (Львові).

Моя мати, Гіттель Мельман, народилася в 1901 році в Белзі. Її родина тримала м’ясну крамницю, де й вона працювала змалку. Після одруження мама переїхала до тата в Жолкєв. Там 1930 року народилася я — Леа Фройндліх.

Після невдалого партнерства, яке позбавило тата всіх заощаджень, він вирішив виїхати з Польщі. Спочатку поїхав до Амстердама, а згодом до Парижа, де знайшов роботу кушніра у районі Пуассоньєр. Ми з мамою приєдналися до нього, оселившись спочатку в Кретеї, де 1932 року народився мій брат Жорж, а потім — у Парижі, на вулиці де Севіньє, 14. Там, у невеличкій квартирі, у 1934-му народився мій другий брат Марсель.

14 травня 1941 року — день, який я не можу забути. Батько отримав так званий «зелений квиток» і пішов до поліцейської дільниці на площі Бодуайє. Він вірив, що йде добровільно, щоб захистити нас. Я стала перед ним, не даючи йти, бо відчувала — ми більше не побачимось. І справді, після цього дня він додому не повернувся. Його інтернували до табору Бон-ла-Роланд, контрольованого французькою жандармерією.

Ми з мамою кілька разів відвідували його там. Я навіть сама ходила до табору, хоча мені було лише 11 років. Я хотіла витягнути його звідти, але він не наважився втекти — боявся наражати мене на небезпеку.

19 листопада 1941 року народилася моя наймолодша сестра. Вона ніколи не побачила свого батька — лише на фото. А 28 червня 1942 року тата депортували з Бон-ла-Роланду до Освенцима конвоєм №5. Він був убитий в Освенцимі.

Ми з мамою та сестрою змушені були переховуватись. Жінок із немовлятами тимчасово не арештовували. Коли ситуація загострилась, ми виїхали до Ліона, до дядька, що мешкав у «вільній зоні». Завдяки його рішучості та допомозі ми врятувалися. Мої брати тим часом перебували у Швейцарії — їх вивезли туди з іншими дітьми через гуманітарну організацію.

Після Визволення ми повернулися до Парижа. Квартиру на вулиці де Севіньє зайняла інша родина. Завдяки LICA нам вдалося її повернути. Життя було важке: ми тіснилися в одній кімнаті з чужими людьми. Мама працювала невтомно, щоби ми вижили.

Ми ходили до готелю «Лютеція», шукаючи батька серед тих, хто повернувся з таборів. Але він не повернувся. Пам’ятаю, як я ставила випадковим людям запитання — «Чи бачили ви мого тата?» — але ті, хто вижив, мовчали. Їм здавалося, що ніхто не повірить у те, що вони пережили.

Я не змогла оплакати батька — я досі не змогла прийняти його загибель. Його рука — я й досі відчуваю її у своїй. І не можу ні забути, ні пробачити.

Багато років я мовчала про це — не розповідала навіть своїм дітям. Це було занадто боляче. Можливо, я хотіла захистити їх. Але тепер мої онуки почали ставити запитання — і я хочу відповісти. Вони вирішили поїхати зі мною до Бон-ла-Роланд — туди, де я востаннє бачила свого батька. Це була зворушлива подорож. Бо це вони захотіли її здійснити.

джерело тексту

Карл Фольк - борець із нацизмом, уродженець Жовкви.

Наше  місто Жовква — на перший погляд маленьке містечко з багатовіковою архітектурою. Але за кожною вуличкою, за кожною старою брамою — історії людей, які змінювали світ. Тут народжувалися ті, про кого мовчали енциклопедії, архіви, але чиї ідеї, вчинки й боротьба стали частиною великої історії. Жовква — це місто невідомих історій людей, що залишили по собі слід далеко за її межами.

Кожного разу дивуюся, як у такому невеликому місті творилося стільки людських історій. І з нашого міста розпочинали свій життєвий шлях багато справді унікальних людей. Ось чергова історія.

Карл Фольк — уродженець Жовкви, борець із нацизмом.

1 квітня 1896 року в містечку Жовква, в єврейській родині середнього класу, народився Карл Фольк — людина складної долі, політичної еволюції та незламної волі. Його життєвий шлях проліг через Галичину, Моравію, Прагу, Москву, Пекін, Берлін, Гамбург, Париж, Нью-Йорк — і всюди він залишав слід як інтелектуал, журналіст і політичний діяч.

Фольк був комуністом — не лише за партійною належністю, а й за переконаннями. Однак не сліпим послідовником, а критичним і зрештою опозиційним діячем, який усвідомлено вийшов із партії, коли вона втратила людське обличчя. Ще в студентські роки в Празі він долучився до соціалістично-сіоністської партії «Поалей Ціон», а з 1921 року став членом Комуністичної партії Чехословаччини. Відтак — дипломатична місія в радянському посольстві в Пекіні, робота в прес-агентстві у Відні, а згодом і активна діяльність у Комуністичній партії Німеччини (КПН), зокрема під час Гамбурзького повстання 1923 року.

Та Фольк не був догматиком. Його відраза до тоталітаризму й надмірного авторитаризму партійної верхівки привела його до фракції «Примиренців», яка виступала за переосмислення курсу КПН. Він засудив сталінські репресії, включно зі смертю Бухаріна, і в 1938 році офіційно порвав із комуністичною партією. Надалі він став ближчим до демократичного соціалізму й підтримував контакти із соціал-демократами, хоча до їхньої партії так і не вступив.

Фольк активно боровся з нацизмом — у Німеччині, у вигнанні, в підпіллі, на фабриках, серед робітників. Після 1933 року він змушений був тікати до Франції, а з початком війни — до США, де продовжив боротьбу вже як журналіст і критик тоталітарних режимів.

Помер Карл Фольк у березні 1961 року, залишившись для історії постаттю, що пройшла шлях від революційного ентузіазму до розчарування в диктатурі, зберігаючи при цьому вірність ідеалам соціальної справедливості, гідності й опору тиранії.

З Жовкви — до Беер-Шеви: шлях Давида Тувіяху.

Давид Тувіяху (Таубе) (1898-1975)— жовківчанин, ім’я якого вписане в історію Ізраїлю. Народився 20 листопада 1898 році в нашому королівському місті, він пройшов шлях від підмандатної Палестини до першого мера Беер-Шеви — міста, яке під його керівництвом перетворилося з пустельного форпосту на важливий центр Ізраїлю.

У 1920 році Давид емігрував до Палестини. У різний час Тувіяху працював виконробом та менеджером у будівельній компанії. До 1931 року працював на будівельному майданчику електростанції. У 1950-х роках саме він очолив Беер-Шеву в період її найбільш динамічного розвитку — нові дороги, лікарня, масове будівництво житла, електрифікація та інтеграція іммігрантів.

Пам’ятав він і про своє коріння: після візиту до США в 1955 році Тувіяху ініціював зустріч колишніх жовківчан у Ізраїлі з метою вшанування знищеної єврейської громади рідного міста. Хоч ідея створити меморіал у пам’ять про Жовкву не була реалізована, Тувіяху заклав символічну альтернативу — почав будівництво синагоги в Беер-Шеві, відтвореної за зразком Великої синагоги Жовкви.

Після завершення політичної кар’єри він долучився до заснування навчального закладу, що згодом став Університетом Бен-Гуріона. Його ім’ям названо вулицю та школу в Беер-Шеві.

Жовківчанка, яка змінила обличчя Рівного — Орляна Кузьмич.

Народжена у старовинній Жовкві, Орляна Кузьмич (1944–2001) стала однією з тих жінок, що залишили глибокий слід у містобудівній історії України. Вона була не просто архітекторкою — вона була візіонеркою, чий талант, знання й рішучість сформували сучасне обличчя Рівного.

Після завершення навчання у Львівському політехнічному інституті, Орляна Іванівна понад 30 років віддала місту Рівне: працювала в управлінні головного архітектора, стала його заступницею, а згодом — професоркою і завідувачкою кафедр у Національному університеті водного господарства та природокористування. Вона не лише творила проєкти, а й формувала ціле покоління архітекторів.

Її бачення — це не просто будівлі й дороги, це гармонійне поєднання природи та міського простору. Завдяки їй з’явився гідропарк із легендарними мозаїчними скульптурами: крокодил, дерево, Нептун — ці образи й досі впізнають мешканці Рівного. Вона ж ініціювала й першу виставку квітів у міському парку. А ще — розробила водно-зелений діаметр, генеральний план міста, систему зелених насаджень і зону відпочинку в Решуцьку.

Лауреатка Державної премії УРСР у галузі архітектури, заслужена діячка науки і техніки України, член-кореспондент Української академії архітектури — усе це не просто звання, а визнання глибини її внеску.

Про мозаїчні скульптури гідропарку

Тадеуш Чежовський — перший польський Праведник пов'язаний із Жовквою.

У серці буремного XX століття, серед трагедій двох світових воєн, жорстокості тоталітарних режимів і винищення мільйонів, історія Тадеуша Чежовського — професора філософії з Вільнюса — сяє як світло людяності, гідності та моральної відваги.

Тадеуш Гіполіт Чежовський народився 26 липня 1889 року у Відні, але вже невдовзі доля привела його в Галичину — в Жовкву, а потім до Львова. Саме у Жовкві Тадеуш провів дитячі роки та розпочав навчання. Його батько Ян був у нашому місті окружним старостою. У Львові він закінчив гімназію Франца Йосифа і почав навчання в університеті — вивчав математику, фізику та філософію. Саме тут, на перехресті культур і націй, формувалося його мислення та світогляд.

У 1914 році він склав докторські іспити, а в 1920 здобув ступінь габілітованого доктора. Тим часом, його життя розгорталося між академією та державною службою — працював у міністерстві освіти у Варшаві.

У 1919 році Тадеуша скеровують до Вільнюса для участі в організації новоствореного Університету Стефана Баторія. У 1923-му — він вже доцент, у 1936-му — професор. Чежовський виступає проти антисемітського обмеження прийому єврейських студентів (numerus clausus), захищає єврейських колег під час студентських заворушень.

У грудні 1939 року університет було формально закрито, але навчання тривало підпільно. Як і інші професори, Чежовський читав лекції в конспірації, екзаменував, допомагав студентам.

З приходом німців до Вільнюса влітку 1941 року Чежовський розпочинає іншу місію — рятує життя. У його квартиру приходить єврейський учитель Абрагам Фессель. Професор допомагає ховати речі, приносить їжу, підтримує морально.

Найбільш драматичний етап настає восени 1941-го. Чежовський вирішує — Фессель і ще сім осіб, зокрема сім’я Валків, мають утекти з гетто. Він відкриває двері свого дому. В одному з помешкань квартири Чежовських ховається вісім євреїв. Їхній сусід — лояльний литовський чиновник — становить пряму загрозу, але родина Чежовських не зупиняється.

Професор, його дружина Антоніна та дочка Тереза розгортають масштабну рятувальну операцію. Вони ховають, годують, шукають документи. Завдяки знайомому білорусу Олександру Сєпку втікачі отримують фальшиві папери й конем переправляються через окупаційні кордони — через ліси, уникнувши німецьких патрулів.

У маєтку в селі Григоровичі — родинній власності Антоніни Чежовської — рятовані отримують нову ідентичність. Завдяки місцевому управителю Йозефу Івановському, їх оформлюють як «арійців», забезпечують ресурсами, житлом і працею. Вони виживають.

Сюди приходять і інші — родина Епштейнів, Тамара Вольфсон, подружжя Майєнів. Всі — врятовані. Івановський неодноразово ризикує життям, прикриваючи всіх перед німецькими контрольними рейдами. Завдяки підтримці місцевого населення та особистому авторитету Чежовського жоден із викритих не був виданий.

Після війни Тадеуш Чежовський із родиною переїжджає до Торуні. Там він бере участь у створенні Університету Миколая Коперника. Продовжує працю у філософії, викладає, пише, досліджує логіку.

Про свою участь у порятунку євреїв він не афішує. Лише завдяки свідченням врятованих — зокрема Абрахама Фесселя — з'ясовуються масштаби подвигу. Щонайменше 22 особам допомогли Чежовські. Відомо про щонайменше 11 з них пережили війну.

16 квітня 1963 року, на прохання Фесселя, Тадеуш, Антоніна та покійна дочка Тереза Чежовські отримали почесне звання «Праведників народів світу» — першими серед поляків. Їхнє імена викарбувані в Яд Вашем.

Життя Чежовського — доказ того, що навіть у найтемніші часи можна зберігати честь, гідність і людяність. І маленький слід , але дуже важливий залишила наша Жовква.☺️

джерело тексту 

Олександр і Лука Мишуги: два голоси з Радехівщини, що залишили слід в історії Жовкви.

20 червня 1853 року в селі Новий Витків на Львівщині народився Олександр Мишуга — всесвітньо відомий оперний співак (лірико-драматичний тенор), педагог і меценат, якого називали «українським Карузо». З простої селянської родини, він завдяки силі волі та праці підкорив сцени Мілана, Парижа, Лондона, Варшави, Санкт-Петербурга й Львова.

🔔 У 1880 році Олександр Мишуга дебютував на львівській оперній сцені, а вже 30 квітня 1881 році виступав у Жовкві, на сцені під час показової демонстрації телефонного зв’язку — події, що поєднала прогрес науки з високим мистецтвом. Його голос тоді линув крізь провід просто з глибини людського серця. Ось, як описує 30 квітня 1881 польська газета: "Захоплена публіка вибухнула бурхливими оплесками, про що жовківську публіку повідомили по телефону. Після жіночого співу ми почули приємний тенор пана Мишуги, який заспівав романс з «Гальки» (опера польського композитора Станіслава Монюшка) – «Шелестять ялиці на вершинах гір ...» і, на прохання, українську баладу."

Він не лише співав — він жертвував великі кошти на підтримку української культури, освіти, друк літератури, театри, дитбудинки. Саме йому завдячує Музичний інститут ім. М. Лисенка у Львові — Олександр заповів закладові все своє майно.

💌 Своєму племіннику Луці Мишузі, який народився у тому ж Новому Виткові (1887), він писав: «І коли б я ще раз мав прийти на світ, то не хотів би вродитися дитиною з багатого й знатного роду, з чужою славою і з чужим маєтком, а з сильними м’язами і зі здоровою головою».

Ці слова стали життєвим кредо Луки Мишуги (1887–1955), який виріс у тіні великого імені свого дядька, але сам став не менш визначною постаттю. Юрист, історик, журналіст і дипломат, він починав адвокатську практику саме в Жовкві, а згодом став діячем Українських Січових Стрільців, дипломатом ЗУНР, активістом еміграції.

🇺🇸 В еміграції у США Лука Мишуга: був співзасновником Об’єднання українських організацій в Америці (1922), очолював газету «Свобода» (1933–1955), редагував перший англомовний український тижневик The Ukrainian Weekly, виступив ініціатором видання англомовної «Енциклопедії українознавства», об’єднував українську діаспору навколо національної ідеї свободи та єдності. 

Двоє Мишуг — Олександр, голос України на сценах Європи, і Лука, голос української правди в Америці — вийшли з одного дому, з Нового Виткова, були пов’язані з Жовквою, але жили й творили для всього світу.

Влодзімєж Пухальський: біографія великого природолюба та фотографа.

Усе почалося на окраїні Галичини — у містечку Великі Мости ( тоді Жовківського повіту), неподалік Жовкви, серед соснових лісів, птахів і тиші. Саме тут, 6 березня 1909 року, народився Влодзімєж Пухальський — майбутній класик польської фотографії природи, режисер-документаліст, учений, письменник, естет і романтик.

Його батько, Владислав Пухальський, був офіцером цісарської армії й натуралістом-аматором. Мати — Катажина з роду Сикорів. Родина мешкала у маєтку, де панував дух любові до природи. Малий Влодек ріс серед лісів, лелек, багнюки й казок. Перший фотоапарат він отримав у 13 років від діда — і з того часу птахи, об’єктив і краса дикої природи стали його тріадою на все життя.

Пухальський навчався у Львові, закінчив гімназію і Кадетський корпус, потім здобував аграрну освіту в Дублянах, на факультеті сільського господарства та лісівництва Львівської політехніки. Там він почав не лише вчитися, а й фотографувати серйозно. Перші виставки, премії, перші кадри — все це стало його особистим «відкриттям Америки».

З 1933 по 1936 рік працював у Львівській політехніці з професором Вітольдом Ромером. А згодом — у Варшаві, на кафедрі анатомії й гістології домашніх тварин, асистентом видатного професора Казімежа Водзіцького. І саме тут, наукове життя несподівано перетнулося з… лелеками з Бутин.

У 1937 році Пухальський разом із Водзіцьким і німецьким колегою Гельмутом Ліхе провів унікальний експеримент у селі Бутини поблизу Жовкви. Вони вивчали орієнтацію та навігаційні здібності білих лелек, які поверталися у свої гнізда, навіть якщо їх перевозили на тисячі кілометрів — до Палестини, Лісабона, Берліна чи Фінляндії.

Це був прорив у науці. У травні 1939 року результати опублікували в престижному журналі Nature. Саме завдяки Пухальському село Бутини стало місцем, де птахи розкривали свої секрети, а наука – своє захоплення природою.

🎥 «Безкровне полювання»: філософія через об’єктив

У 1934 році Пухальський зняв свій перший фільм — «Безкровне полювання», де полювання замінювали кадри, а трофеї — емоції. Він вірив, що камера здатна зловити те, що рушниця знищує. Цей підхід перетворився на його життєву філософію. За «кабана взимку» на мисливській виставці в Берліні він отримав Золоту медаль.

Він працював із журналами, серед яких і National Geographic, та став піонером натуралістичного кіно в Польщі. У 1938 році знімав президентське полювання в Біловезькій пущі за участю Герінга — з об’єктивом у руках і острахом у серці.

Пухальський не уникнув трагедій ХХ століття. У вересні 1939-го він воював як артилерист. Увесь свій фотоархів закопав у лісі біля Сандомира — згодом повернувся й знайшов його. Пережив арешти нацистів, працював лісником у Тарнобжезькому повіті. Після війни ховався у Кракові.

Саме тоді він знову зустрів Ізабелу Хшановську, жінку, яку колись кохав, і яка стала його дружиною. Її син Тадеуш Хшановський — майбутній видатний історик мистецтва — назавжди залишиться його вихованцем і духовним спадкоємцем.

Після війни Пухальський створив понад 60 фільмів і 50 альбомів про природу. Його стрічки — це уроки краси, тиші та споглядання. З експедиціями він об’їздив Татри, Шпіцберген, Бебжу і Нарев. Його друга дружина — Алана Ґрьо з Львова, художниця, — супроводжувала його у зйомках. Їхній дім у Морусах на Підляшші став святинею для всіх, хто мріяв про єднання з природою.

У 1978 році, попри два інфаркти, Пухальський вирушив у свою останню експедицію – до Антарктиди. Там, на острові Короля Георга, він хотів зняти фільм про пінгвінів. 19 січня 1979 року серце фотографа зупинилося під час ранкової зйомки. Його поховали в антарктичних льодах, біля польської наукової станції. Сьогодні один із льодовиків на острові носить його ім’я.

Пухальський залишив десятки фільмів, тисячі фотографій, книги, ідеї, пам’ять про світлу людину, яка вміла дивитися не лише на природу, а й у саму суть краси. Його архіви — у музеях, його ім’ям названо школи й вулиці, а «Зірка Пухальського» прикрашає головну вулицю Лодзі.

Але серед усіх топонімів, кілька залишаються особливими — Великі Мости, Бутини та Жовква. У цих краях розгорталася маленька наукова революція і звідки лелеки повертались додому. Як і Пухальський — який, хоч і помер за 14 тисяч кілометрів від рідної землі, завжди належав Жовківщині.

На світлинах фотографії зроблені Пухальським у Бутинах.

Футбольний матч 18 червня 1937 року у Великих Мостах.

88 років тому, 18 червня 1937 року, на шкільному полі в Великих Мостах відбувся захопливий футбольний матч між командою «Любич» із Жовкви та місцевою шкільною поліційною дружиною. Ось, що про цей матч писала тодішня преса:

"Змагання з футболу у Мостах Великих.

18 червня 1937 р. на шкільному полі у Мостах Великих відбулася товариська зустріч з футболу між командою К. С. «Любич» із Жовкви та шкільною командою П. П. Мости Великі. Зустріч обіцяла бути цікавою, адже вже раніше, 13 червня 1937 р., команди грали між собою на полі в Жовкві з результатом 6:1 на користь шкільної команди.

Шкільний оркестр розважав публіку до початку матчу та під час перерви бадьорими мелодіями. На обличчях усіх присутніх було помітне велике зацікавлення — довкола чулися запитання: хто кому і скільки заб’є?

З’являється команда «Любич» — і одразу за нею вибігає на поле шкільна команда. Обидві групи виглядають добре, хоча, на перший погляд, гравці «Любича» фізично переважають. Підпоручник у відставці Станішевський вітає гравців від імені коменданта Школи, вручає їм букети квітів та тисне руки капітанам команд.

Гру починають гості. Не видно великого темпу, хоча іноді виникають небезпечні ситуації біля воріт господарів. До 20 хвилини рахунок не змінюється. Публіка скандує «гол!». Щораз частіше м’яч з’являється під воротами гостей, але щоразу його відбиває захист. Лише на 25-й хвилині з подачі правого півзахисника Зелка новий нападник К. Кошар забиває перший гол у ворота команди «Любич». Тим самим відкриває рахунок на користь шкільної команди. До перерви після ще одного гола, знову від Кошаря, рахунок стає 2:0.

У другому таймі зусиллями команди «Любич» було здобуто два голи з пенальті. Слід зазначити, що суперник, незважаючи на фізичну перевагу, поступився команді школи з рахунком 4:3. Усі три голи гості із Жовкви провели із пенальті. Цей епізод викликав хвилю емоцій та жвавих оплесків на трибунах. На матчі були присутні близько 1000 глядачів".

Джерело: Na Posterunku. R. 19, 1937, nr 32

Вигляд Домініканського костелу з вулиці Б. Хмельницького.

 

Лідія Дуда-Гробліцька: уродженка Жовкви - художниця між континентами.

Народжена 28 січня 1933 року в Жовкві, поблизу Львова, Лідія Дуда-Гробліцька залишила глибокий слід у світі графічного мистецтва, зокрема в техніці деревориту, що стала її мистецьким «письмом» протягом десятиліть. Попри те, що значна частина її життя минула далеко від рідної землі — в Польщі, Англії та Австралії — художниця ніколи не втрачала внутрішнього зв’язку з українськими коренями та європейською мистецькою традицією.

Її дитинство припало на буремні часи: радянська анексія Східної Польщі в 1939 році змусила родину втекти, а життя в еміграції стало хронікою втрат і нових пошуків. Освіту вона здобула в Краківській академії образотворчих мистецтв (1951–1957), де її особливо зацікавила гравюра на дереві — одна з найдавніших форм друкованої графіки. Вивчення народного мистецтва та постійна практика ескізування сформували її унікальний візуальний словник.

Її перші роботи — це своєрідна спроба поєднати вимоги соціалістичного реалізму з особистим баченням людини й природи. Ці численні начерки селянського життя стали «напівпродуктом», як вона сама їх пізніше називала — джерелом натхнення, до якого вона поверталася протягом усього життя.

Після переїзду до Лондона у 1957 році й шлюбу з Тадеушем Гробліцьким, художниця знайшлася у світі нових викликів — еміграція, материнство, пошук творчого голосу. У 1967 році родина емігрувала до Австралії, де художниці знову довелося доводити свою цінність як мисткині. Саме в Аделаїді, завдяки підтримці галеристки Рейчел Бівен, Дуда-Гробліцька отримала перше визнання: її перша австралійська виставка була розпродана повністю.

Головним інструментом художнього висловлювання для неї залишалася гравюра на дереві. Вона використала цю класичну техніку не лише для зображення пейзажів чи фігуративних сцен, але й як засіб вираження внутрішніх переживань — тривоги, радості, туги, надії. У серії дерев, зокрема в роботах «Сонячне дерево» та «Плачуче дерево», вона зображувала емоційні злети та падіння, дозволяючи природним формам транслювати психологічні нюанси. Її роботи вирізняються тонким балансом між графічною суворістю і ліризмом змісту.

Незважаючи на нове життя в Австралії, її мистецьке серце продовжувало битися в ритмі Центральної Європи. Австралійські пейзажі й сюжети іноді з’являлися в її творчості — здебільшого як критичний погляд на урбаністичну дійсність чи сухі безкраї простори, що вражали, але не викликали емоційного зв’язку, подібного до рідної землі.

Художниця відійшла у вічність 16 лютого 2012 року в Аделаїді, залишивши по собі не лише художні твори, а й глибоке свідчення того, як мистецтво може стати засобом внутрішньої навігації в умовах втрати, міграції та пошуку дому. Її гравюри й картини зберігаються в найбільших мистецьких зібраннях Австралії та Польщі, а її ім’я поступово займає гідне місце в історії мистецтва української та польської діаспори.

Мойсей Бух: шлях із Жовкви до Америки/

Мойсей Бух народився 2 травня 1893 року в місті Жовква (на той час — Польща, нині — Україна). За професією був щіткарем — ремесло, яке належало до традиційних занять єврейської громади Східної Галичини.

У 1939 році, рятуючись від переслідувань і зростаючої загрози нацистської окупації, Бух утік до Великої Британії як біженець. На той момент він був без громадянства — статус, який отримали багато євреїв Центрально-Східної Європи після розпаду Австро-Угорської імперії та змін державних кордонів.

Його тимчасовим притулком став табір Кітченер у Річборо, графство Кент. Табір Кітченер був створений для прийому єврейських біженців-чоловіків, які втікали з нацистської Європи. У жовтні 1939 року спеціальний трибунал визнав Мойсея Буха як «ворожого іноземця», проте звільнив його від інтернування, присвоївши категорію "C & 9a", що означало мінімальний ризик для безпеки країни. Він також чітко заявив, що не бажає репатріації.

У березні 1940 року Мойсей Бух залишив Британію на борту пасажирського лайнера Lancastria, який вирушив із Ліверпуля. Його кінцевим пунктом призначення були Галіфакс (Нова Шотландія) та Нью-Йорк. За контрактним квитком №43420 він подорожував у третій класі. У списках пасажирів зазначено, що Бух мав 46 років, був самотнім і мав намір оселитися в США.

Так завершився один із численних шляхів втечі, що врятували життя тисячам європейських євреїв у роки Другої світової війни. Історія Мойсея Буха — це приклад людської витривалості, збереження гідності в умовах вигнання та пошуку нового дому після втрати старого.