Головним географічним топосом, у якому розгортається більшість подій книги "Моя Галичина" Залці Ландман, є Східна Галичина й зокрема Жовква, рідне місто письменниці, а головним колективним персонажем – її найближче оточення: батько й мати, дідусі й бабусі, дядьки й тітки, кузени й кузини, друзі й знайомі. Саме вони є оповідачами або дійовими особами плетива нескінченних історій, які утворюють наративний простір цих спогадів. А поза тим тут діють також десятки інших персонажів – епізодичних і випадкових: польські поміщики, українські селяни, хасидські вундеррабі, австрійські гусари, російські козаки, єврейські комерсанти, орендарі, шинкарі, шадхени (шлюбні посередники), жебраки, міські божевільні, священики, черниці, няні й служниці тощо. Під пером швейцарської письменниці ще раз колоритно постає автентична панорама Східної Галичини початку 20 ст. – з усім своїм розмаїттям, буднями й святами, соціальними контрастами й історичними катаклізмами. У наступних дописах будемо ділитися цікавими уривками з книги про міжетнічні контакти, комунікацію євреїв, поляків, українців в Жовкві початку ХХ ст.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Нещасний «князь Сапєга»
(фрагмент із книги «Моя Галичина»)
У Жовкві мешкав бідний божевільний молодий єврей, сумирний дурень, який, геть обірваний, нипав вулицями й кожному зустрічному гордо пояснював. що він син князя Сапєги. Жовква була тоді гарнізонним містом, і молоді офіцери, переважно вельможного походження, страшенно нудилися тут, хоча загалом Жовква вважалася містом високої духовної культури. Патери в монастирях були високоосвіченими богословами, а про євреїв дбав у першій половині 19 століття знаменитий рабин Цві Гірш, який був не тільки відомим автором релігійно-наукових творів, але й ґрунтовним знавцем та любителем німецької класичної літератури. Він створив тут духовно-просвітницьку атмосферу, яка й досі була відчутною, в той час як довкола шаленів фанатичний хасидизм.
Ще на самому початку влади Гітлера євреї Жовкви зі сміхом розповідали невеличкий анекдот із часів рабина Хаєса: якось він прийшов до синагоги геть сумний, і знатні члени громади поштиво спитали його, чим він так засмучений. «Помер Ґете», сумно відповів Хаєс. Після чого траур поширився на всю єврейську громаду, а деякі побожні городяни зважували, чи не слід їм проказати у синагозі кадіш (заупокійну молитву) за «ребе Ґете»…
Проте молодих синів з вельможних родин це мало вабило. Вони шукали не просякнутих високим духом дебатів, а розваг. А з цим у Жовкві було сутужно. Отож вони безцільно блукали містом і жадібно дивилися вслід гарненьким дівчатам, проте не могли ані заговорити з ними на вулиці, ані відвідати їх удома, позаяк доньки з добропорядних родин строго виховувалися тоді в дусі цнотливості, так що суворо пильноване й дозоване спілкування з молодими людьми дозволялося тільки тоді, коли йшлося про майбутніх чи хоча б потенційних кандидатів на одруження. Однак цілком очевидним було те, що молоді елегантні вельможні панове шукали серед бюргерських дівчат не майбутніх дружин, а тільки задоволень.
У гарну погоду офіцери годинами знічев’я сиділи перед кондитерською за невеличкими столиками, виставленими на тротуарі. За таких обставин навіть нещасний божевільний Аббелес, «син князя Сапєги», був для них бажаною розвагою. Вони іменували його дворянським титулом і, сміючись, низько вклонялися перед ним. Крім того, вони навчили його при появі кожного, вбраного у військовий мундир, голосно вигукувати «Хай живе цісар Франц-Йосиф!». Але, звичайно, вони не пояснили йому того, що, крім габсбурзьких, існують ще й інші військові мундири, і що вигук на честь австрійського цісаря не завжди доречний. Адже тоді всюди панував мир, і в Жовкві стояло тільки австрійське військо. Коли ж Аббелес побачив російських козаків, які у своїх шикарних уніформах, верхи на бойових конях, вступали в місто, то він став на дорозі й з усієї сили радісно прогорланив: «Хай живе цісар Франц-Йосиф!».
По тверезому міркуванні росіяни могли, звичайно, сказати собі, що блазня, який зважився на таку безглузду провокацію диких орд ворожих вершників, немає причин остерігатися. Проте вони не звикли довго роздумувати, а були навчені стріляти. Прошитий кулями, «князь Сапєга» тихо осів у вуличну пилюку й помер на місці.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
З приводу освіти українців анекдот з тих часів: Одна польська подруга моєï матері, вродлива, як лялька, але дурна, як чіп, яка мала дуже фрагментарну освіту, випросила у - суто польської - шкільної управи місце вчительки у неподалік розташованому селі. Вона ніколи не навчалася у вчительській семінарії й не складала відповідного іспиту. І все-таки ïй без особливих зусиль вдалося отримати бажану посаду.
Але якось до тієї школи завітав шкільний інспектор, відвідав один з уроків і здивовано мовив до вчительки: "Але ж діти абсолютно нічого не знають!"- "Ax", вiдповiла полька з чарівною усмішкою, «для селянина достатньо!» - Інспектор був зачарований такою відповіддю й вдоволено засміявся.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Національні протистояння
"Цілком зрозумілою що між поляками й украïнцями не було великої любові. Проте й інші етнічні групи в Східній Галичині не надто любили одна одну. У мирні часи ця заразлива ненависть не проявлялася. Коли ж наставали хаотичні часи (період війн), то вона виривалася на волю у вигляді кривавих ексцесів.
Один німецький офіцер, який під час Другої світової війни служив в Абвері й походив з цієї місцевості, ще недавно розповідав мені, з якими труднощами йому доводилося тоді стикатися через національну ворожнечу у південно-східних лісових Карпатах. Поміж всього іншого вiн мав завдання так пов'язувати між собою певну кількість розвідників, щоб можна було передавати інформацію на далекі відстані. Якщо він поєднував при цьому ворожі національності, то могло трапитися, що ці агенти забивали один одного або здавали одні одних радянським партизанам.
Шістьма кольоровими олівцями - для кожної нації окремий колір - він вимальовував на своїй географічній карті ланцюжки агентів. Тільки дещиця з них була без пробілів і, відповідно, придатною до використання. Найкраще зв'язки функціонували, коли поміж двох християн - байдуже, якої національності - він ставив єврея. Наявний тут ендемічний антисемітизм виявлявся слабшим, ніж взаємна відраза, що панувала між іншими етносами. Однак невдовзі настали часи, коли євреїв більше не було...
Ця національна ненависть була поширена також серед партизанів регіону. Деякі партизанські групи поборювали не так німецьку окупацію, як радше одні одних.
Iншi поводили себе, як розбійницькі банди. Ще iншi так само організовували, у конкуренції з СС, єврейські погроми, навіть забивали кожного єврейського партизана, який хотів долучитися до них, причому навiть, коли він на доказ своєï хоробрості й мужності приносив здобуту як трофей німецьку зброю."
З книги З Ландман "Моя Галичина".- С. 63-64.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Жовківські бідняки
"Більшість десятитисячного населення Жовкви становили євреї. А більшість цих євреїв мали мініатюрну крамничку зі сміховинно нікчемним набором товарів: кілька кренделів, пара пляшок содової води, яка звалася «Крахер», кілька липких солодощів, діжка оселедців. Коли моя мати купила в такої торговки цілу коробку вафель, то через півгодини жінка знічено прийшла до нас додому й випросила ті вафлі назад: у неї немає інших, представник зі Львова приїде тільки наприкінці місяця, і якщо вона не відкупить коробку назад, то мусить зачинити крамницю.
Щоправда, злидні євреїв не були тут такими разючими, як у близько розташованій царській монархії, і хто звикав до їх вигляду, той більше не зважав на них. Але на бабусю міська убогість діяла гнітюче. У маленьких крамничках сиділи переважно жінки, знесилені, виснажені єврейки, які пишалися тим, що їхні чоловіки безперешкодно могли віддаватися своїм талмудичним студіям, в той час як вони утримували родину. Однак їх було надто багато. Через свою бідність селянин був поганим покупцем, а польська шляхта купувала зазвичай не в цих злиденних крамничках, а в кількох великих крамницях, отож самі євреї заледве могли прохарчуватися у своєму середовищі."
З книги Ландман "Моя Галичина".-С.109-110.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Юльчин субкватирант
"В одній халупі на околиці Жовкви мешкала Юлька, яка у т.зв. «пральні» дні допомагала служницям у домі моїх дідуся й бабусі. Юлька навіть могла похвалитися певним «добробутом». Щоправда, її родина також взимку ділила єдину кімнату з курми й козою. Проте Гілько, Юльчик чоловік, працював сторожем у шпиталі й мав, таким чином, постійну платню.
Йому довірили охороняти відділення венеричних хвороб, де зі своїм жахливими язвами хиріли переважно молоденькі повії зі солдатського борделю. Гілько, чутливий хлопець, скаржився, що вiн бiльше не витримає вигляду цих злиденних істот. Однак Юлька не розуміла його страждань. Який інший заробіток світить йому, якщо він покине шпиталь? Адже він не мав у руках ніякого ремесла. Носити воду? Колоти дрова? Все це дуже погано оплачувалося, а, крiм того, до такої роботи було надто багато охочих. Не можна добровільно вiдмовлятися від такого прибуткового мiсця! Отож бiдний Гiлько залишився й через кілька років помер - буквально від відрази.
Але в той час, коли він працював у шпиталі, його заробіток все-таки дозволив придбати ліжко. Звичайно, що нормальна модель не могла б поміститися у крихітній
комірчині. Одначе галицькі виробники ліжок зважали на тамтешні житлові умови: Вони розробили для таких випадків моделi лiжок-гармошок з х-подібними лапками, які на день можна було щiльно зсунути докупи. Вночі на такому ліжку, яке зверху було обтягнуте полотном, могла легко розміститися ціла родина. Отож саме таке ліжко й придбала Юлька...
Щоб зрозуміти те, про що я хочу розповісти нижче, потрібно знати, що в старій Австрії тільки звичайні солдати мусили спати в казармі. Починаючи від капрала, можна було ночувати й поза нею. Щоправда, платня була такою мiзерною, а бідність настільки всеосяжною, що тільки багаті офіцери-аристократи могли скористатися цим правом. Але якось, ще за життя бiдного Гілька, Юлька гордо об'явила, що вiднинi вона має субквартиранта, капрала Когута. Моя бабуся здивувалася, оскільки вона знала Юльчину халупу. «Де ти помістиш його у Вашій комірчині?» зацікавлено спитала вона. «Це дуже просто», відповіла Юлька, «наше ліжко розтягується.»
Приблизно через рiк Юлька прийшла допомогти нам у хатній роботі з чудовим немовлям на руках. Бабуся захо-плено похвалила чарівне дитя, але вiдтак затнулася й раптом здивовано вигукнула: "Але Юлько! Та це ж викапаний капрал Когут!» Юлька довго дивилася на дитину, відтак пробурмотіла, не менш здивовано, нiж бабуся: «А й справді! Точнісінько, як Когут!»
Армія, якій це дитя завдячувало своїм життям, стала згодом для нього фатальною: в 1915 році, невдовзі після відступу росіян, хлопця призвали до війська. Вже через кілька місяців він повернувся назад без обох ніг. Юлька щодня вивозила його на маленькому, низенькому візочку до брами однієї з найкрасивіших великих церков Жовкви. Там вiн сидів на землі й просив милостиню..
З книги З. Ландман "Моя Галичина". - С.117-119.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Бордельний світ міжвоєнної Жовкви
Залця Ландман у своїй книзі "Моя Галичина" описує бордельний світ так: " Це (Жовква) було гарнізонне місто, і тут існував, так само, як і в інших подібних місцях, бордель для солдатів та офіцерів. Хазяйкою борделю була єврейка. Це не було винятком. Власники публічних будинків, сутенери, торговці дівчатами, які привозили новий «товар» з провінції та експортували повій в екзотичні країни, були євреями. Навіть самі повії також майже завжди були єврейками.
Якось, приїхала потягом до Жовкви чотирнадцятилітня єврейська дівчина й прямо на вокзалі запитала, де знаходиться бордель. Єврейська жінка, до якої вона звернулася, була здивована таким запитанням і хотіла довідатися, навіщо цій дівчині, ще майже напівдитині, бордель. Тоді та відверто зізналася, що вона хоче влаштуватися там повією. Вона повна сирота, родичi вiдмовляються її утримувати, для - тоді й справді нелегкої - домашньої роботи служниці вона, на жаль, надто слабка, вчитися вона не мала змоги, отож ïй, мовляв, не залишається ніякого іншого вибору.
Я не знаю, що трапилося потім з цією дівчиною-сиротою - чи та єврейська жінка, яка розпитувала її, все-таки знайшла якийсь інший вихід, а чи вона змушена була погодитися з тим, що для дівчини й справді не існує іншого шляху. Але це юне дівчатко не було одиничним випадком.
Щоправда, іншій такій дівчині в Жовкві повезло: молодий чоловік нa ім'я Мендель Блехнер - оскільки він раніше й справді працював бляхарем, який постійно забезпечував бордель «свіжим товаром», виявив одного разу в новій «партії товару», що була призначена для борделю, дуже молоденьку й невинну дівчину, яку він пожалів. Оскільки він був ще холостяком, то взяв її собі за дружину й був їй упродовж цілого життя надійним і вірним чоловіком. Однак бiльше, ніж цій одній, і він не міг допомогти".
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Руда Бася
Стара єврейка, яка тримала у Жовквİ військовий бордель, була відома пiд iменем "Руда Бася". Як її звали насправді, ніхто достеменно не знав. Якщо глянути на неї, то важко було збагнути, звідки взялося це прізвисько, адже нічого в ній не було рудим.
Але коли вона п'ятнадцятилітньою молодою нареченою прибула до Жовкви, все було інакше. Тодi вона мала огненно-червоні коси й брови, а також білу, мов крейда, всіяну веснянками мідного кольору, шкіру рудоволосої альбіноски. Її очі були блакитні. Після весілля коси їй, звичайно, обрізали й одягли на голову грубу, чорну, як смола, перуку, яка жахливо контрастувала з її крейдяною, покрапленою рудими цятками, шкірою та її огненно-червоними бровами. Молода жінка виглядала в такій «упаковці» моторошно, майже по диявольському. Однак прізвисько "Руда Бася" прилипло до неï назавжди.
Як власниця борделю, Руда Бася мала фінансовий успіх. Проте особисто її переслідували суцiльнi нещастя. Вона дуже рано втратила чоловіка, та й її єдиний син і його дружина померли молодими. Вони залишили по собі маленьку донечку, яку бабуся взяла до себе і дбайливо, з любов'ю ростила її. Дівчинка повинна була отримати найкраще виховання... Далі буде...
Із книги З. Ландман "Моя Галичина". С. 127-128.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Басина внучка: хибний крок
Продовження ... Руда Бася намагається дати хорошу освіту своїй внучці. У Жовкві була чудова монастирська школа, до якої приймали окрім католиків і євреїв. Там сподівалися , що майбутня учениця згодом перейде до католицизму. Багато жовківських побожних євреїв попри цю небезпеку віддавали своїх дітей.
Саме в таку монастирську школу Руда Бася й хотіла віддати свою малу внучку. Однак дівчинка пробула там рівно півгодини. По тому її гастролі в монастирській школі назавжди закінчилися. Тому що в перший шкільний день католицький прелат мав звичку ходити з кадилом і кропилом від класу до класу, щоб поблагословити нових учениць. З повними жаху вигуками "Ой!" та "Ах!" внучка Рудої Басі шугнула під парту, в той час як мати Ландман залишалася спокійно сидіти, як і маленькі католички, з цікавістю спостерігаючи за процедурою.
Після цього черниці відвели дівчинку назад додому й подбали про те, щоб вона більше не приходила. Можливо, вони були раді тому, що отримали привід позбутися у такий спосіб дитини з сумнівного оточення.. Невдовзі дівчина зустріла кавалера. Внучка жовківської власниці борделю ні в кого не закохувалась, навіть у свого галантного шанувальника. Щоб добитися своєї мети, йому довелося одружитися з нею. Звичайно, що тут не йшлося про те, аби він просив у Рудої Басі руки її внучки. Вона б, напевне, вжахнулася від такої перспективи й негайно вивезла б дівчину з Жoвкви до якихось родичів, де офіцер ніколи б не знайшов її. Це, мабуть, знала і внучка. Отож вона дозволила своєму залицяльникові викрасти, але не спокусити себе і в темпі пришвидшеної церемонії перейшла до католицизму й одружилася з ним за церковним звичаєм, оскільки міжконфесійні шлюби в старій Австрії були неможливі.
А що ж Руда Бася? Чи не проливала вона, всупереч усім релігійним переконанням, сліз радості над щастям своєї внучки-попелюшки? Зрештою, якби дівчина залишилася вдома, то мусила б задовольнитися якимось дуже простим чоловіком, в той час як тепер вона житиме в замку й матиме синів, які обертатимуться при цісарському дворі.
Та де там! Тривалий час Руда Бася взагалі не знала, куди поділася її внучка і що з нею трапилось. Однак у той день, коли вона довiдалася про це, все місто сповнилось голосним завиванням: Руда Бася, давно вже сива й зморщена, без єдиного сліду того пломеніючого пурпуру, якому вона завдячує своїм прізвиськом, з розпущеним волоссям й заламуючи руки бігла вулицями міста до єврейського цвинтаря, щоб, за давнім звичаєм, благати душі предків про допомогу в жахливім нещасті. Втім, Руда Бася також не була безневинною в цьому «нещасті», оскільки упустила можливість одружити свою внучку, за хасидським звичаєм, вже в чотирнадцять чи п'ятнадцять років, себто в тому віці, коли вона ще не привернула б увагу офіцера. Ось така історія.
Із книги З. Ландман "Моя Галичина". С. 134-135.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
У Жовкві мешкав зі своєю молодою, ніжною дружиною директор гімназії на ім'я Казимир Ельяш (Вельк). Впродовж 1908-1915 він виконував обов'язки керівника гімназії Станіслава Жолкевського в нашому місті. Жінка народила йому дівчинку й хлопчика. Після других пологів вона почала хворіти. Відтоді діти жили винятково під наглядом української няньки, сумлінноï, роботящоï Михайлини.
Коли жінка відчула, що її кінець уже близько, то покликала до себе Михайлину й мовила: «Я знаю, що ти маєш у селі нареченого. Але пообіцяй менi залишитися бiля моїх дітей, коли мене не стане. Без тебе вони пропадуть.»
Михайлині було важко на серці. Варто тільки уявити собі життя служниці в ті часи, щоб зрозуміти, якої жертви від неї очікували. Від світання до смерку носити воду, колоти дрова, прати, куховарити, прибирати, доглядати за дітьми з усіма їхніми хворобами. Чого вона могла чекати від життя, окрім сподівання влаштувати за свої дрібні заощадження скромне господарство зі своїм майбутнім чоловіком? Якщо вона зараз вiдкладе одруження на невизначений термін, то малоймовірно, що її наречений так довго чекатиме на неї. З іншого ж боку, вона любила цих дітей і жаліла їх. Отож вона дала вмираючiй молодiй матерi своє слово. А після смертi жiнки попросила директора написати її женихові.
Сама Михайлина не ходила до школи, а отже не вмiла нi читати, нi писати.
Діти підростали. Хлопчик закінчив гiмназiю, до дівчини почав залицятися галантний, вродливий студент. Майбутній тесть пообіцяв йому місце вчителя в гімназії, щойно вiн завершить свої студії.
Проте й здоров'я директора було вже підірваним. Можливо, дружина заразила туберкульозом і його - тоді це була дуже поширена епідемія. Невдовзі він також важко захворiв i вiдчув, що смерть уже не за горами. Отож він також покликав Михайлину до свого смертного одра й мовив: "Пенсію, яка по моїй смерті належить моїй родині, мої діти отримуватимуть недовго. Після того вони залишаться без засобiв до існування. Поклич-но панотця, нехай він повінчає нас.
Тоді, як моя вдова, ти матимеш право й далі одержувати мою платню. А діти, які без тебе давно б уже пропали, зможуть i далi жити з тобою."
Бiля смертного ложа обвінчалася Михайлина з директором і залишилася жити бiля його дітей. Нові почесті не вдарили їй в голову. Як і перше, вона звичайний сільський стрій, тільки свою гарну квітчасту хустину поміняла на потворний, дешевий міський капелюшок.
Тим часом хлопець почав свої студії у Львові. Михайлина надсилала йому стільки грошей, скільки могла зекономити. Дівчині вона, одначе, не зумiла допомогти. Той студент, який раніше так по-лицарськи залицявся до дочки директора, те-ґпер, коли більше не було сподівання на тестеву протекцію, взагалі перестав приходити. Юне створiння заледве стримувало сльози. Де б вона не була, що б не робила - вона безперестанку скаржилася: "Він же завжди казав і навіть клявся, що кохає мене!"
Якби поряд була енергійна й розумна матір, то вона б пояснила своїй дочці, що не варто сумувати за таким корисливим і лицемірним пройдисвітом. Але що розуміла в цьому бідна, смиренна Михайлина? Вона плакала й скаржилась на долю разом з дівчиною. Страждання дедалі більше вгризалося у серце дочки. Через рік вона померла - буквально від любовної муки. Відтоді ніхто не чув сміху Михайлини. Адже вона єдина, котра заплатила за титул "пані директор" своïм життєвим щастям!
З книги З. Ландман "Моя Галичина". - С. 150-152.
❇️❇️❇️❇️❇️❇️❇️
Про знищення Жовквівської синагоги в 1941 р. зберігся документальний звіт. Він вміщений у книзі «Загибель євреїв Жовкви», що належить перу єврейського вчителя релігії, який весь період нацистської окупації перебував у Жовкві й тільки чудом уцілів: його вже везли депортаційним потягом до табору знищення в Белз, проте йому разом з кількома молодими людьми вдалося виламатися із закритого вагона. Вони зважилися вистрибнути на свободу. Більшості це не допомагало, тому що есесівці виставляли на підніжках кожного вагону спеціальні пости, які стріляли по втікачах і зазвичай вражали їх на смерть. Деякі з них лежали відтак важко поранені, але оскільки від поляків рідко можна було сподіватися на допомогу, то їм не залишалося нічого іншого, як знову в муках повертатися до Жовківського ґетто. Якщо ж по дорозі вони зустрічали поляків чи українців, то ті робили з їхніх поранень і жалюгідного вигляду висновок про те, що йдеться про євреїв, які вистрибнули з депортаційного потягу й доносили на нещасних найближчим німецьким постам.
Тому вчителеві релігії вдалося уникнути цього й вижити. Про знищення Жовківської синагоги він розповідає наступне: ще до прибуття есесівських частин один особливо фанатичний офіцер вермахту наказав зруйнувати будівлю за допомогою гармат. Проте це не вдалося. Мури, які були споруджені як фортечні, виявилися надто могутніми й витримали обстріл. Після цього він вирішив підпалити синагогу принаймні зсередини й використати при цьому як горючий матеріал кілька сотень євреїв, подібно до того, як це практикувалося у менших поселеннях при спаленні дерев’яних синагог. Проте в останню мить з’явився інший офіцер і перешкодив акції.
Однак частина євреїв Жовкви трохи згодом все одно була спалена живцем. Коли спалахнула епідемія тифу, то цілі помешкання підпалювали із «санітарних» мотивів, і кожного єврея, який намагався врятуватися, заганяли назад або розстрілювали. Серед них знаходився й брат мого дідуся Давид, тоді вже літній чоловік…
Джерело: з книги З. Ландман "Моя Галичина".
Немає коментарів:
Дописати коментар