Отець Володимир Стех — музичний голос віри з Галичини до Америки: жовківський слід.

У гущі духовних і культурних зрушень, що охоплювали Галичину наприкінці XIX — на початку XX століття, вирізняється постать, що поєднала чернечу скромність із мистецьким талантом, а місцеве служіння — з місією за океаном. Це був отець Володимир Василь Стех (1863–1945) — священик-василіанин, композитор, місіонер, який залишив по собі не лише десятки парафій, а й понад 80 духовних пісень, що й досі звучать у храмах.

Народжений 12 липня 1863 року в селі Вербиця Равського повіту, що нині в Польщі, Стех виростав у релігійному середовищі Перемишльської єпархії УГКЦ. У 18 років вступив до василіанського чину в Добромилі — осередку духовної реформи, який виховав цілу плеяду ревних і освічених ченців. Ще юнаком він виявив схильність до музики: не просто виконував, а творив — поезію, пісні, мелодії.

Пройшовши шлях формування в монастирях Львова й Кристинополя, Володимир Стех був висвячений на священика в 1889 році. У цей час починається його активна душпастирська діяльність, тісно пов’язана із Жовквою — містом, яке стало духовною і творчою пристанню для отця-композитора. Саме у Жовкві, в друкарні отців василіан, у 1900 році побачила світ його перша збірка пісень «Віночок благочестивих пісень». Вона включала духовну лірику, яка поєднувала традиційну українську мелодику з християнською символікою — від пасійних мотивів до величних гімнів прослави. Пісні, як-от «Під Твоїм хрестом я падаю» або «Хваліть долини, гори», стали популярними не лише серед монахів, а й у народі, перетворившись на частину духовної ідентичності.

Отець Стех був не просто священиком, а культурним провідником. Його служіння охоплювало Бучач, Дрогобич, Краснопущу, та знову Жовкву, де він продовжував укладати та видавати нові збірки пісень, зокрема «Народні та церковні пісні». Вони допомагали українцям вкорінювати віру в музику — у спосіб, доступний і зрозумілий серцю.

З 1907 року його шлях проліг до Сполучених Штатів Америки, де він відповів на поклик першого українського єпископа у США — Сотера Ортинського. Він заснував парафії у Буффало, Міннеаполісі, Північній Дакоті, а згодом осів у Елміра-Гайтс. Проте й за океаном зв'язок зі старою батьківщиною не обірвався: нові збірки духовної музики отця Володимира виходили в Жовкві аж до 1928 року, зокрема «Ангельський хор» і «Літургічні мелодії».

Отець Володимир Стех помер у 1945 році, залишивши по собі не лише написані ноти та поетичні рядки, а й цілу школу духовного музикування. Його спадок, народжений на землях Галичини й окрилений у Жовкві, долетів до тисяч сердець по обидва боки Атлантики. Він залишається прикладом того, як музика та віра можуть разом творити культурну пам’ять народу.

Звіринецька та Глинська брами.

 

Жовква. 1917 р. Листівка.

 

"І тиша молилася з ним: життя та доля Бенджаміна Крігера - рабина із Жовкви".

Жовква першої половини ХХ століття — мозаїка культур, мов і доль.

Скучили за новими дописами?

Ми продовжуємо розповідати історії міста крізь призму його мультикультурної спадщини — цікаві факти, фото з архівів, біографії тих, хто залишив слід у його обличчі.

" І тиша молилася з ним: життя та доля Бенджаміна Крігера - рабина із Жовкви".

У мирні часи першої половини ХХ ст. Жовква була містом співіснування: українці, поляки, євреї жили поруч, молились у своїх святинях, ділилися радісними новинами і турботами. Єврейська громада, що нараховувала тисячі людей та відігравала ключову роль у житті міста. Серед них виділявся цей чоловік.

Бенджамін Крігер народився тут у 1912 році. Освічений, спокійний, відданий — він став духовним лідером молодого покоління в єврейській громаді міста.

У 1941 році, після окупації Жовкви Вермахтом, становище євреїв стрімко погіршилося. Почалися арешти, грабунки, публічні знущання. Рабин залишився з людьми. У 1942 році, під час масових депортацій до табору смерті в Белжеці та під час існування гетто, Крігер зник. Його вважають убитим у тому ж році.

Йому було лише 30 років.

Цей короткий життєпис — не лише спогад про одну людину. Це нагадування про втрати цілого покоління: про зруйновані громади, викреслені імена, мовчазні синагоги. І про тих, хто залишився — не для того, щоб вижити, а щоб бути поруч до кінця.

джерело інформації 

#Мультикультурний_світ_Жовкви 

Вістун Української Галицької Армії, громадсько-політичний діяч, незламний борець за волю України.

Андрій Гукало (08.12.1901 — жовтень 1980)

Вістун Української Галицької Армії, громадсько-політичний діяч, незламний борець за волю України.

Народився у місті Яворів, що на Львівщині. Освіту здобув у Перемишльській гімназії. Вже в 17 років, у листопаді 1918-го, став до лав Галицької армії. Командував четою добровольців, що безуспішно намагалася взяти під контроль залізничну станцію у Судовій Вишні.

13 грудня 1918 року прибув до Жовкви, де служив телефоністом у команді групи «Північ». Згодом — боєць 14-ї бригади УГА, яка діяла на Дністрі біля румунського кордону. Пройшов крізь жахи так званого «чотирикутника смерті» — однієї з найтяжчих кампаній української армії. Воював у кінній бригаді Юрія Шепаровича, був підпоручником у Запорізькому кінному полку Дієвої армії УНР під командуванням Литвиненка.

З грудня 1919 по травень 1920 — учасник легендарного Першого зимового походу. Після роззброєння українських військ польською армією — інтернований у табори Вадовиці та Домб’є.

У 1921 році емігрував до Канади, де став активним учасником громадського життя української діаспори. Один з ініціаторів створення й багаторічний голова відділення Конгресу українців Канади в Монреалі. У 1979 році очолив управу цього відділення.

Помер у Монреалі, залишивши по собі яскравий слід в історії українського визвольного руху та діаспори.

Юрко Кантемір — сотник УГА, символ нескореного українського духу

Юрій (Юрко) Михайлович Кантемір (22 квітня 1897 — 1920) — один із тих синів України, чия коротка, але героїчна життєва дорога стала уособленням цілого покоління борців за волю. Сотник Української Галицької Армії, відданий офіцер, брат знаного діяча Омеляна Кантеміра — він залишив по собі пам’ять як про рішучого патріота, офіцера честі та вірного сина українського народу.

Народився Юрко у місті Кіцмань (тепер — Чернівецька область) у родині Михайла та Домни Кантемірів. Його дитинство пройшло в оточенні українського духу та культури — вже з юних років він виявляв інтелектуальну допитливість і жагу до знань. Навчався спершу у Кіцманській державній українській гімназії (1907–1914), а згодом продовжив освіту в Чернівецькій українсько-німецькій гімназії та у Відні, де успішно склав іспити за старші класи.

З початком Першої світової війни Юрка Кантеміра призвали до австрійської армії. Він став однорічним добровольцем 22-го піхотного полку, воював на Італійському фронті, де проявив відвагу та лідерські якості. Його відзначили кількома високими нагородами: золотою та срібними медалями за військову доблесть. Уже в 20 років він був лейтенантом.

Після повернення до Чернівців навесні 1918 року Юрко швидко вливається в українське національне життя — бере участь у діяльності товариства при Народному домі, а згодом — у визвольних змаганнях. У жовтні 1918 року, напередодні Листопадового чину, він стає членом українського військового комітету в Жовкві. В ніч на 1 листопада Юрко Кантемір стає першим українським військовим комендантом Жовкви.

Його військова доля тісно переплітається з ключовими подіями доби: бої під Самбором, участь у Чортківській офензиві, похід на Київ у складі об'єднаних українських армій. Він командує сотнею, а згодом куренем, проявляючи себе як здібний та відданий командир. Восени 1919 року його підвищено до звання сотника УГА.

Та слава приходить разом із трагедією. У вересні 1919 року Юрко переживає похорон свого брата Омеляна в Могилеві-на-Дністрі. Саме цей біль пізніше стане основою епічної думи С. Лакусти "Дума про двох братів Кантемірів".

В останній рік життя доля не була милостива до Юрка. Після переходу УГА під командування Червоної армії він воює в складі ЧУГА, а наприкінці квітня 1920 року його разом з іншими старшинами заарештовують більшовики. Після тривалих етапів — із концтабору в Кожухові до Архангельська і далі — його життя трагічно обривається: баржу з в’язнями затоплено у Білому морі за наказом ВЧК.

Юрко Кантемір — це не просто сторінка в історії. Це символ жертви молодого покоління, яке встигло вирости на культурі українського відродження, але загинуло в горнилі боротьби за державність. Пам’ять про нього — як і про всіх героїв УГА — є частиною живої історії української свободи.

Історична розповідь про Андрія Алиськевича

Історична розповідь про Андрія Алиськевича

У передгір’ї Львівщини, у давньому містечку Жовква, 17 грудня 1870 року народився хлопчик, якому судилося стати однією з визначних постатей української освітньої справи — Андрій Антонович Алиськевич. Його дитинство проходило в родині священика, а сам він із ранніх літ був занурений у духовний і культурний світ українського села. Ще немовлям його перевезли на Тернопільщину, де він змінював місця проживання разом із батьком, який служив на парафіях: спершу в Городищі, згодом у Хмелиськах, а з 1891 — у Доброводах.

Юний Андрій навчався в гімназії Золочева, де заклались підвалини його гуманітарної освіти. Звідти його шлях проліг до Львівського університету, де він студіював українську та класичні мови. Продовження освіти — це вже славетні австрійські університети Відня та Ґраца, де він здобув глибокі знання з німецької мови та історії мистецтва. Освітній шлях Алиськевича був прикладом самовдосконалення і праці — він мав не лише диплом, а й внутрішній обов’язок служити народу через знання.

Педагогічна кар’єра Алиськевича охоплювала різні міста Галичини: Львів, Броди, а з 1910 року — Перемишль. Саме там він розкрив себе як талановитий директор української гімназії, поліпшуючи навчальний процес, підтримуючи учнів і плекучи в них любов до Батьківщини. Але його діяльність не обмежувалася класом — він був активним учасником і засновником низки освітніх і громадських організацій: "Взаємної помочі", педагогічного товариства, редагував журнал «Дзвінок».

З приходом війни і російської окупації Перемишля Алиськевич змушений виїхати до Відня, де продовжував свою освітню місію — тепер уже в рамках еміграційного шкільництва. Після Листопадового чину він долучається до роботи органів ЗУНР у Перемишлі, а згодом — як делегат Української Національної Ради — виступає в Станиславові.

Неспокійні роки українських визвольних змагань занесли його на схід: Дрогобич, Кам’янець-Подільський, а далі — в еміграцію. В ЧСР він продовжував працювати на благо української молоді — зокрема як директор гімназій у Береговому, Ужгороді, і навіть у василіанській класичній гімназії. У міжвоєнні роки став одним із провідників українського громадського життя на Закарпатті: займав посади у "Просвіті", Педагогічному товаристві, "Учительській громаді" та Пласті.

Після угорської окупації Закарпаття в 1939 році змушений був переїхати до Брно, а згодом оселився в Празі. Там, у серці еміграційного українства, він і завершив свій земний шлях 25 березня 1949 року.

Андрій Алиськевич залишив по собі не лише навчальні посібники, педагогічні статті й спомини. Він залишив дух — той невидимий, але відчутний спадок посвяти, жертовності і віри в українську справу.

Джерело : Енциклопедія ЗУНР 1918-1923 про. Том 1, 2018 р. -с.42-43.

Броніслава Шелецька — життя крізь темряву війни.

Броніслава Шелецька народилася 24 червня 1904 року в місті Жовква. Вона самоідентифікувала себе як українка. Її дитинство, ймовірно, проходило в умовах складної політичної реальності, адже Жовква на початку ХХ століття була частиною багатонаціональної Австро-Угорщини, а після Першої світової війни — Польщі.

У роки Другої світової війни Броніславу заарештували у Львові. Можна припустити, що арешт був пов’язаний із репресіями проти цивільного населення, особливо осіб, підозрюваних у причетності до опору, або просто як частина політики «зачищення» регіону від «небажаних елементів».

19 липня 1943 року Броніславу доправили до концентраційного табору Равенсбрюк (Ravensbrück) — табору, спеціально створеного для жінок. Цей табір функціонував з 1939 до 1945 року і став символом жіночих страждань у системі нацистських концтаборів. Броніслава жила в блоці №27, одному з багатьох переповнених бараків, де в'язні потерпали від голоду, холоду, хвороб і виснажливої праці.

У таборі Равенсбрюк жінок змушували до тяжкої фізичної праці, медичних експериментів, шиття військової форми, а також сортування речей депортованих євреїв. При цьому жорстокість охорони й нелюдські умови існування призводили до масової смертності. В’язням присвоювали номери — Броніслава отримала №21127, пізніше також номер #24281.

14 вересня 1944 року її перевели до трудового табору у Вольфені, що входив до мережі підконтрольної концтабору Бухенвальд. У Вольфені знаходився один із заводів хімічного концерну IG Farben, де використовувалася праця в’язнів для виробництва синтетичних матеріалів, зокрема каучуку та палива.

У Вольфені Броніслава працювала швачкою, імовірно на фабриці, що виготовляла уніформу або інші матеріали для вермахту. Її трудовий реєстраційний номер у системі концтаборів був #29. Така робота не рятувала від принижень і голоду, але могла дати примарний шанс вижити, бо "корисні" в’язні мали дещо вищі шанси не бути вбитими.

Про подальшу долю Броніслави Шелецької документальних відомостей немає. Її ім’я, збережене в архівах, — це вже свідчення. Вона — одна з тисяч жінок, які пережили (або не пережили) жорстоку систему концтаборів, але чиє життя — це не просто номер у документах, а реальна людська історія.

Джерело Архів Арольсена

Пам’ятаймо ім’я: Ефраїм Лорбербаум.

Пам’ятаймо ім’я: Ефраїм Лорбербаум

Ефраїм Лорбербаум народився 1873 року в Жовкві — невеликому, але давньому містечку на північ від Львова, у серці Галичини. Він був купцем, частиною живої єврейської громади, яка століттями творила багатоголосий колорит цього краю.

28 червня 1941 року Жовкву захопив Вермахт. Почалося одне з найтрагічніших випробувань у житті містечка. За рік есесівці депортували до табору смерті Белжець усіх євреїв, яких вони визнали непридатними до роботи. Тих, хто залишився, замкнули в гетто. Там спалахнула епідемія тифу, що забрала безліч життів. Сотні мешканців примусово відправили до Львова на каторжні роботи.

Більше про долю Ефраїма Лорбербаума нічого не відомо. Йому було 69 років. Його ім’я — одне з тисяч, які могли б зникнути в тиші архівів. Але ми пам’ятаємо.