Родина Розенбергів: повернення до Жовкви через 80 років.

Родина Розенбергів належала до тих єврейських сімей, які до останніх днів довоєнної Жовкви творили її культурне, економічне й інтелектуальне обличчя. Їхня доля напрочуд яскраво віддзеркалює драматичну історію міста міжвоєнного часу.

Липень 1995 р. Жовква.

Аптека біля Домініканського костелу, знана жовківська локація, наприкінці 1920-х перейшла до Йозефа Розенберга та його дружини Аґати (Тусі) з роду Шенкерів, вихідців із Бережан. Офіційно ж власником у документах значився християнин Пишинський: законодавство обмежувало кількість єврейських власників аптек, тож Йозефові доводилося платити йому, аби формально він лишався «господарем». Але насправді аптека жила завдяки енергії Розенбергів.

Жовква. жовтень 1933р. Еміль Лозінський, Бергер, Розенберг, Зіппер.

Жовква. В аптеці. 26.05.1937 р.

Родина швидко вкорінилася у місті: дім Йозефа був відкритим для друзів і знайомих, і серед тих, хто бував у них на вечорах, був український лікар Сапрука з дружиною — постійні партнери у карткових іграх. Так у Жовкві єврейські, українські й польські родини перепліталися в повсякденному житті.

Діана Вишогрод, онука Аґати та Йозефа, у своїй книзі "Hiding Places : a mother, a daughter, an uncovered life" зберегла чимало деталей про життя своїх рідних. У ній Діана пише, що її дідусь і бабуся одружилися 1921 року. Незадовго до весілля, розповідає мама, помер батько Аґати, Мойзес Шенкер. За рік до того, у часи запеклих сутичок між українськими та польськими націоналістами, на нього напав і жорстоко побив натовп українців, розлючених його пропольськими поглядами. Травми, яких він зазнав, так і не загоїлися через діабет, і він помер за кілька днів до весілля. Аґата була в шоці й хотіла відкласти церемонію. Але рабин втрутився: «Весілля має перевагу над усім», — лагідно сказав він молодятам. І вони одружилися, як було заплановано. У 1922-му році молоде подружжя переїхало до Жовкви, де дідусь купив аптеку. Цей переїзд був важким для Аґати: вона ще не оговталася після смерті батька, а тепер мусила залишати матір, Лауру (уроджену Майблум) Шенкер. Її мама, Хелена Беата (Лутка) Розенберґ, народилася у січні 1925 року прямо вдома — в той самий день, коли повитуха поспішала повернутися до приготувань до Шабату. Одне з її найперших спогадів — як вона вирушила досліджувати поля неподалік від свого дому. Їй було близько трьох років. Вона повернулася додому і застала всіх у паніці — усі думали, що вона загубилася. Вона й досі обурена цим: «Я не загубилася. Я знала, де я. Це вони не знали, де я». Моя мама завжди казала, що я мала народитися хлопчиком, так було б доречніше». Виросла вона жвавою, швидкою та впертою дівчинкою. Любила бігати й перемагала в легкоатлетичних змаганнях, обожнювала математику та природничі науки, мріяла стати інженером і будувати мости. Водночас мала внутрішній вогонь і характер: одного разу навіть насмілилася заперечити черниці, коли та докорила їй за коротку спідничку, зшиту бабусею.

Хелена з мамою Агатою. 1935 р. Польща.

Літо 1939 року було захопливим часом. З кожного радіоприймача лунала маршова музика. Серця билися, як патріотичні барабани. Усі говорили про війну, але ніхто не вірив, що вона справді станеться. Наприкінці того літа Лутка навіть поїхала з матір’ю до Бережан — містечка, де народилися її батьки, — у щорічну гостину до діда по батьковій лінії, Лейба Розенберга.

Діана у книзі згадує слова мами: "Мій тато сказав: «Їдь, а якщо щось станеться, повернешся». Це було так наївно: ти їдеш, повертаєшся, а війна десь в іншому місці. 1 вересня 1939 року всі ці ілюзії розбилися з першими авіанальотами. — Німці бомбили нас і обстрілювали з літаків. Коли ми чули сирени повітряної тривоги, літаки вже майже були над нами. Пам’ятаю, як ми з мамою та бабусею бігли з нашої квартири до парку навпроти, ховалися в кущах, поки вони пролетять. Ми вирішили, що на вулиці безпечніше, якщо бомба влучить у будинок і той завалиться. Ніхто не знав, що робити. Всі бігли, то й ми бігли. Хапав, що міг, — я схопила свого собаку — й біг. За пів години, за дві години літаки поверталися. І ми знову бігли до парку. Йозеф, як було наказано, вирушив до своєї частини у Львові. Але «славна» польська армія, безнадійно слабша за німецьку, розвалювалася по своїх акуратно зшитих швах. Тим часом німці займали Жовкву майже тиждень — з 18 по 23 вересня 1939 року. А вже 24-го, згідно з пактом Гітлера–Сталіна, вони відійшли, і прийшли росіяни, почавши дворічну окупацію, що тривала до червня 1941-го."

Під радянською окупацією аптека Розенбергів була націоналізована. Йозеф, ще недавно власник, тепер працював простим найманцем у чужому закладі, а згодом його перевели помічником до українського фармацевта. Родина жила у постійному страху виселення до Сибіру: в очах радянської влади вони були «буржуазією». Як жилося під росіянами? На це запитання читаємо у книзі: "я ходила до школи. Мусила ходити. Та сама державна школа, що й раніше. Деякі вчителі залишилися, деяких заарештували й вивезли, деякі втекли, а натомість прислали нових. У програмі теж були зміни: Польща зникла, натомість з’явилася Росія. Ми більше не вчили польської історії чи географії. Тепер ми вивчали російську історію та географію. Робили карти всіх російських республік, позначали на них промисловість, природні ресурси, рельєф. Також вчили російську мову, хоча викладання в інших предметах і далі велося польською. Росіяни дуже наголошували на спорті й проводили міжшкільні та міжміські змагання — «спартакіади». Вони тренували нас: учили, як стартувати й розподіляти сили, щоб зберегти енергію на фініш. Навіть дали нам взуття з шипами. Я брала участь у деяких змаганнях. Найкраще в мене виходив біг на сто метрів. Ще я займалася стрибками в довжину та висоту. росіяни націоналізували всі підприємства, зокрема й батькову аптеку. Спершу йому дозволили там залишитися, але вже як найманому працівникові. Потім перевели в іншу аптеку, трохи далі від центру, на розі Львівської та Туринецької, і зробили помічником українського фармацевта. Згодом ми переїхали в квартиру над тією аптекою, яку довелося ділити з цим українським фармацевтом, бо він приїхав зі Львова й потребував житла. Вони приходили о четвертій годині ранку, стукали у двері й казали: “Виходьте!” Іноді давали пів години, щоб зібрати валізу. Іноді й цього часу не давали. Один молодий хлопець, комуніст, приходив до мого батька один чи два рази й попереджав його, що нас можуть вивезти. До Сибіру. Він казав, що бачив наші імена в одному зі списків. Він намагався попередити мого батька. Не знаю, що він думав ми зможемо з цим зробити. Ми ж нічого не могли зробити. Не можна було просто так переїхати з одного міста в інше. Потрібно було мати житло і дозвіл від поліції. Тож батько просто проігнорував попередження. Мабуть, він подумав: що буде — те буде."

З приходом німців у 1941 році їхні тривоги перетворилися на трагедію. У місті діяли драконівські обмеження для євреїв. Одного дня Йозеф, ідучи Базиліянською (Василіанська) вулицею, не зняв капелюха чи не зійшов із тротуару досить швидко. Двоє солдатів збили його на землю й жорстоко побили, зламавши кілька ребер. Від цих ран він так і не оговтався. Ми мусили здати й наш новий радіоприймач — «Філіпс» із Голландії, який батько купив лише за рік до війни. Ми віднесли його до міської будівлі біля Глінської брами, поруч із моєю школою. За кілька днів хтось сказав батькові, що бачив наш приймач розбитим за будівлею. Вони просто викинули їх усі з вікна. Навіть не користувалися. І газет більше не було, лише німецька газета та польська, яка публікувала тільки те, що дозволяли німці. Ти чув лише один бік історії — їхній. І вони завжди вигравали. Навіть під кінець, коли почали відступати з російського фронту, вони наполягали, що перемагають, і що відступають лише з “стратегічних причин”, щоб “вирівняти фронт”. Жили у тій квартирі над другою аптекою на розі вулиць Львівської та Туринецької. Ми ділили її з українським аптекарем і ще з одним аптекарем — євреєм на прізвище Штекель — та його дружиною. Кожна сім’я мала по одній кімнаті. Я спала на дивані. Кухня була десь посередині. Користувалися всі. Ще при вході в квартиру була крихітна кімнатка. Не пам’ятаю, хто там спав, але знаю, що там стояло ліжко, бо одного разу, на початку 1942-го, кілька німецьких солдатів прийшли до нас у квартиру, і я сиділа на тому ліжку, ховаючи під ковдрою свого собаку. Він не любив солдатів не більше, ніж лікарів. Я боялася, що він загарчить або спробує вкусити їх. І боялася, що вони його застрелять».

У березні 1942 року німці наказали, щоб усі працювали. Ось цікава історія з життя Хелени: "Юденрат направив мене на роботу в будинок на вулиці Ланікевича. Це була дуже гарна вулиця за Звіринецькою брамою до війни», — розповідає вона, — «там розташовувався спортивний клуб «Сокіл», а також пошта і військові казарми, «кошари», де наш кавалерійський підрозділ тримав коней. Ох, я так любила спостерігати, як коні парадом ішли вулицею». І мені подобається бачити, як її обличчя світлішає від цих спогадів. Вся її постава змінюється, вона несвідомо випрямляється, наче сама сидить верхи на коні, стрімко галопуючи проспектом під захоплені погляди натовпу. «Багато відомих людей теж жили на тій вулиці, і євреї, і християни. Під час війни Ortskommendantur — німецьке військове командування Вермахту — вигнало всіх євреїв, які жили на цій вулиці, і розмістило там свій штаб у двоповерховій віллі. Ми працювали приблизно з восьмої ранку до четвертої чи п’ятої вечора. Перші два-три дні ми чистили курей і гусей. Це було вперше в моєму житті. Відщипувати пір’я з курей було не так важко, а от з качок і гусей — тяжко. Мої пальці боліли. Потім німці вирішили, що хочуть щоранку мати свіжі овочі. Вони могли б брати їх із навколишніх ферм, але ні — хотіли свої власні. Тож група близько двадцяти молодих жінок була наказана організувати для них город на території одного з будинків на тій вулиці, який будували, але так і не закінчили. Моя подруга Мушка була в тій групі зі мною. Це було на початку весни. Протягом кількох тижнів ми прибирали каміння, перекопували землю, прополювали, грабували і готували грядки для посадки. Місцевий польський садівник, Кожицький, наглядав за нами і вибирав овочі, які ми мали садити. До війни він мав розсадник біля окраїни міста. Пам’ятаю, у нього було одне око. Коли все посіяли, німці вирішили, що в городі повинна працювати лише невелика група. Один офіцер відповідав за постачання кухні провізією. Він був у Вермахті, не в СС, що було трохи краще. Але я все одно думала про нього, як про лютий собаку. У нього теж було одне око — друге було скляним. Йому подобалася моя подруга Мушка; вона була дуже гарна, з приємним обличчям і блакитними очима. Він попросив її обрати тих, хто продовжуватиме працювати. Вона вибрала мене і ще трьох-четверо дівчат, і він зробив її нашою начальницею. Ми відповідали за догляд за городом: прополювали, поливали — колодязь був неподалік — збирали овочі, чистили їх і приносили кухарю».

У грудні 1942 року виникло гетто. Навколо стояв лише паркан. Високого муру не було. Усі просто знали, де починається єврейський квартал, і цього було досить. Будинок, у якому вони оселилися, над другою аптекою, стояв на розі вулиць Туринецької та Львівської. Саме цей кут німці визначили однією з меж гетто. Раніше євреї мешкали по обидва боки цих вулиць, але тепер будинки з одного боку опинилися всередині гетто, а з іншого — поза його межами. Було страшне хвилювання. Люди, які мешкали у будинках з «неправильного» боку, тобто поза гетто, мусили залишати свої помешкання. Вони переселялися куди тільки могли, хапали будь-який клапоть простору, де ще можна було втиснутися. Більшість втрачала зв’язок один з одним. Ніхто не знав, куди хто переїхав, якщо тільки випадково не зустрічалися. Навіть шкільні подруги розсіялися, і лише з одним хлопцем, Йозеком Таубом, на прізвисько Йозіо, вдалося підтримати зв’язок. Натомість близька подруга Розія зникла з поля зору разом зі своєю родиною — ніхто не знав, де вони осіли.

Спілкування з людьми майже зійшло нанівець. В гетто ходили рідко, і навіть не було уявлення, наскільки далеко воно простягалося. Виходили з дому лише у крайніх випадках: усі намагалися триматися осторонь вулиць і не привертати уваги, адже ніхто не знав, коли знову почнуться облави. Кожен день був боротьбою за те, щоб просто прожити ще один. Люди зникали безслідно: одні тікали з гетто й ховалися в селах чи лісах, приєднувалися до партизанів; інші — знаходили схованки у самому місті. Багатьох забирали на роботи, дехто потрапляв у трудові табори. Чимало хворіли на тиф і вмирали. Це був хаос, у якому ніхто не знав, хто ще залишився, а кого вже немає.

Ситуацію ускладнювало й те, що будинки з одного боку вулиці були в гетто, але тротуари перед ними офіційно вважалися поза його межами. Євреям забороняли там ходити. Щоб дістатися від одного будинку до іншого, доводилося користуватися подвір’ями та проходами позаду. Таким чином навіть власний дім став недосяжним з головного входу.

Та виняток був для будинку над аптекою. Український фармацевт мав право заходити й виходити через головні двері, адже аптека залишалася відкрита для християнських відвідувачів. Завдяки цьому та завдяки присутності фармацевта німці, можливо, навіть не здогадувалися, що в будинку жили євреї. Польська й українська поліція, звісно, знали, проте залишили у спокої мешканців — родину та ще одну єврейську пару, Штокелів, які ділили квартиру. Їхня подальша доля залишилася невідомою.

З їжею великої біди не було. Виживали, обмінюючи дрібні прикраси й льняні вироби на продукти. У гетто існував чорний ринок, куди поляки та селяни підкидали товари для обміну. У будинку ж дні мина́ли монотонно: люди сиділи нагорі, нічого не робили, лише чекали, щоб проминув ще один день. Український фармацевт дозволяв їм залишатися в кімнаті, не виганяв, і цим фактично врятував життя. Єврейські мешканці намагалися бути якомога непомітнішими, щоб поліція чи німці не нагадали собі про їхнє існування і не примусили переселитися вглиб гетто.

Рятівниками родини Розенбергів стали Лозінські — подружжя Еміль та Марія. Він був колишнім службовцем залізниці, вже давно на пенсії, чоловіком похилого віку — йому було за сімдесят, можливо навіть ближче до вісімдесяти. Виглядав він статечно: трохи лисий, із сивим волоссям, круглим обличчям, в окулярах, приблизно на зріст як батько Хелени. Людина дуже приємна й доброзичлива. Його дружина Марія була значно молодшою — їй тоді було близько шістдесяти. Вона походила з Бережан, того ж міста, звідки була родом і родина Хелени: її батьки та бабуся з дідусем. Марія добре пам’ятала їх, адже дідусь був знаним адвокатом у невеликому містечку.

У подружжя не було власних дітей. Родичів мали небагато — у Марії жила сестра із чоловіком-«фольксдойчем» у Бережанах. А сам Лозінський приятелював із пенсіонером Берґером, євреєм, з яким вони щодня зустрічалися в аптеці Розенбергів на ринку. Там стояли стільці для відвідувачів, і друзі годинами сперечалися про політику. Батько Хелени іноді сердився й просив їх вийти надвір, щоб не заважали клієнтам, але ті продовжували розмови вже під аптекою.

Саме завдяки цьому знайомству Розенберги отримали шанс на порятунок. Після кількох акцій — особливо жорстокої «дикої акції» влітку 1942-го і масового збирання євреїв 22 листопада того ж року — батько Хелени зрозумів, що родині треба шукати прихисток. Він попросив Лозінського дозволити їм сховатися у нього вдома під час наступної облави. Еміль спершу мав порадитися з дружиною, а за кілька днів відповів згодою: можна буде прийти, але потрібно діяти дуже обережно.

Була й інша можливість: українка-служниця Кася, яка ще до закриття гетто відвідувала Розенбергів, хотіла забрати Хелену й переховати. Та батьки не наважилися довіритися їй та піддавати дівчину небезпеці. Зрештою вся родина залишилася разом і переховувалася в маленькому будинку біля колишнього єврейського цвинтаря аж до липня 1944 року. Вони вижили.

Минуло півстоліття. У липні 1995 року Хелена з дочкою та її чоловіком повернулася до Жовкви разом з іншими врятованими євреями та їхніми нащадками. Місто змінилося, але вони змогли побачити місця свого дитинства. Зокрема й будинок на тодішній вулиці Міцкевича, де Розенберги мешкали тривалий час. Будинок не змінився. У міжвоєнний час він належав найбагатшій родині Жовкви Темпельсманам, а Розенберги винаймали його. Вулиця вже не Міцкевича, а Бандери.  Ця мандрівка ніби на мить повернула колишніх жителів у міжвоєнну Жовкву — до спогадів, що зберігалися в серці все життя.

Біографічна довідка

Розенберг Йозеф

Йозеф у 1919 році.

Йозеф (Йозеф, Йосиф, Yosef) Розенберг (Rosenberg, 15 листопада 1894, Бережани – 25 листопада 1973, Нью-Йорк), син Лейбіша (Лейба) Розенберга та Хаї Брейни Вольф. Магістр фармації, диплом отримав у 1920 році. Жив у Жовкві близько 25 років, де утримував аптеку Пишинських. Одружився 1921 р. з Агатою (Тусею) Шенкер, з якою переїхав до Жовкви. Мали дочку Лутку (Гелену Беату, нар. 1925 у Жовкві).

Під час німецької окупації родина переховувалася у родини Лозінських, чий чоловік Маріан походив також із Бережан і був колишнім працівником дружини Розенберга. Лозінські переховували подружжя Розенбергів із донькою (25 березня 1943 – 23 липня 1944). У 1946 році Розенберги жили в місті Катовіце, а згодом у таборі переміщених осіб Ґаберзе біля Монахау, а пізніше емігрували до США. Прибули до Бостона 2 грудня 1949 року, оселилися в Нью-Йорку.

Розенберг Лутка

Хелена із своєю собакою Джоком.

Гелена Беата (Лутка) Розенберг (Rosenberg, 16 січня 1925, Жовква – 18 грудня 2007), дочка Йозефа Розенберга і Агати з дому Шенкер. Виросла в Жовкві, де під час війни разом із батьками переховувалася і пережила Катастрофу. У 1949 році емігрувала разом з ними до США.

в період Другої світової війни

У 1952 році вийшла заміж за врятованого з Катастрофи Морріса Вишогорода (Morris Moses Wyshgorod, 20 квітня 1920 – 2015). Жили у Нью-Йорку. Мала двох дітей: Дайан (Diane, нар. 1955) та Баррі (Barry, нар. 1957).

Розенберг Туся

Агата у віці 13 років

Фотографія напередодні першої світової війни

Агата (Туся) Розенберг з дому Шенкер (8 червня 1894, Потік біля Бережан – липень 1980, Нью-Йорк), дочка адвоката Мойсеса Маркуса Шенкера. Дружина Йозефа Розенбергів з 1921 року.

Джерело фотографій: тут