*********
"Жовкву застали зненацька у неділю, 22 листопада 1942 року. Того дня, на світанку (5:00 ранку), розпочалася велика «акція». Офіцери гестапо, члени Шупо та українське ополчення оточили вулиці, населені євреями. Вони були у бойовому спорядженні, в шоломах, озброєні зброєю та гранатами, а також мали сокири, щоб розбивати ворота, двері та укриття. Не довіряючи жовківським денщикам (єврейському ополченцю), німці запросили денщиків зі Львова для допомоги в «акції». Протягом двох днів — неділі, 22 листопада, та понеділка, 23 листопада — було захоплено приблизно 2500 євреїв та зібрано на вулиці у дворі Жовківського замку. Протягом двох днів євреїв тримали надворі, голодними та холодними. Німці не дозволяли їм залишати територію. Кожного, хто вставав, виводили з ряду та розстрілювали."
Gerszon Taffet, Zagłada Żydów żółkiewskich, Warszawa 2019, s. 53–54.
********
"Наближається фатальний день 22 листопада [1942 року].
Ми спали у Мельмана, бо в суботу була паніка через те, що місто облягає гестапо. 5:00 ранку. Ми ще в ліжку, тільки Патронташ виходить, як завжди, на розвідку. За мить він повертається і каже нам збиратися, бо на ринкову площу виїхали дві машини гестапо та львівської міліції (львівські орднери). Він знову виходить, але за мить забігає назад у будинок. Дія! Він бачив, як людей виводять з ворот, під вікнами чути постріли, перебігають гестапівці. Ми не встигаємо бігти до олійниці; пан Мельман перебігає двір, щоб повідомити сусідів, родину Брітвіців. Там відбувається справжнє диво. Коли вбігає Мельман, вони, нічого не підозрюючи, тихо снідають. Вони ледве встигають відчинити укриття, як гестапо стукає спереду. Мельман тікає назад, і Брітвіц власноруч блокує двері. Він тримав його, поки вони не зачинили сховище, потім відпустив двері та, щоб відволікти увагу гестапівця, втік, а гестапівець пішов за ним. Моєму батькові довелося пожертвувати собою заради родини (ми дізналися все це від самого Брітвіца, бо йому вдалося повернутися). Тим часом ми — мої батьки [Салка, уроджена Райтцфельд та Меїр Шварц], моя сестра [Манія] та я, Мельман з дружиною та дитиною, і Патронаш з дружиною та дитиною — спускаємося до сховища під підлогою. Ми сидимо в темряві день-два, свічка більше не горить від повітря (фізіологічні потреби задовольняються [нерозбірливе слово]).
Наступного дня, перед вечором, Патронташ і Мельман ризикують і виходять подивитися, що відбувається. Через кілька хвилин, які здаються нам цілою вічністю, вони повертаються. Операція триває. У цей самий момент вони застрелили Локмана (одного з наших сусідів), який намагався втекти. Ми залишилися ще на ніч. Ми були в укритті, а Патронташ був під підлогою біля люка. Вранці під люком пройшов Лайбек, брат Патронташа (він не знав точно, де знаходиться укриття, тому тинявся навколо), який був санітаром. Патронташ подзвонив йому і дізнався, що операція закінчена і поїзд відправляється. Ми залишилися ще на годину, щоб переконатися, а потім пішли. Вдома ми знайшли тітку Учку з її дітьми та першими стрибунами [імена нерозбірливо] (двома двоюрідними братами Учки). Отже, укриття Учки, яке було з Ар'янином (Скібіцьким) у сараї, виявилося хорошим. Подруга моєї тітки також сиділа там зі своєю дитиною, яку Учка покликала з вулиці, коли безпорадно бігла. Дитина жінки плакала, але їй дали ліки, призначені для Зосі, але Зося мовчала. Дядько Йосек з дружиною були в укритті на олійниці, а їхню дитину, однорічного хлопчика, напередодні віддали Арієцеві.
У місті — розруха, плач і голосіння. Привозили вози з трупами людей, яких розстрілювали на місці (бо вони втекли або встали з колін, коли гестапо наказало їм стати на коліна на ринковій площі), а також тих, хто, будучи тяжко пораненим, помер, [нерозбірливе слово], помер від голоду або був переданий на знищення місцевим селянам. Релі (дружина Йоски) забрала свою матір, брата та невістку. Її невістка повернулася, але інші — ні. Офіцери «Патронтач» розстріляли її сестру Пепку та її дитину (вона бігла до умовленого місця, щоб побачити католичку, яка в критичний момент відмовилася її впустити). Таубе сказав, що бачив її дорогою, закривавлену біля колії. Він спробував підняти її, але вона знову впала. Вона була без дитини. […] Вони також забрали мою подругу Летцерівну та її батьків. Вона стрибнула вниз разом з матір'ю, але батько так і не повернувся."
Clara Kramer, Tyleśmy już przeszli. Dziennik pisany w bunkrze (Żółkiew 1942–1944), red. Anna Wylegała, Warszawa 2017, s. 40–42.
