Весна 1932 року принесла до Жовкви ще одну криваву справу, яку довго пам’ятатиме місто.
Михайло Копець, дев’ятнадцятилітній робітник, хлопець норовистий і гарячий, не міг змиритися з тим, що Петро Животко зазіхнув на його дівчину. Суперечка між ними тягнулася кілька тижнів, під’юджувана сусідськими поглядами й плітками на базарі. Вечорами їх бачили біля Звіринецької брами — то сперечалися пошепки, то мало не билися кулаками.
Аж 5 квітня все зійшло у вузол. Біля шинку на площі Ринок вони знову зійшлися. Слово за слово, прокльони, приниження — і от Копець вихопив ніж. Двічі вдарив у шию Животка. Кров залила каміння, а крики ще довго розліталися нічною площею.
Петра віднесли до шпиталю, але смерть прийшла раніше, ніж лікар устиг зробити перев’язку. Не минуло й пів години, як він віддав духа.
А Копець? Його схопили тут же. Та замість каяття чи страху він почав удавати безумця — кривив обличчя, говорив нісенітниці, розмахував руками. «Я не я, і ніж не мій», — шепотів, мов навмисне знущався з жандармів.
У протоколах ця справа отримала суху позначку: «Діло №76 від 07.04.1932». Але в жовківських шинках ще довго перешіптувалися: «За дівчину загинув Животко… А Копець, може, й вийде на волю, як доведе, що дурний».
Так любов і ревнощі знову додали чорну сторінку до літопису міста.
Немає коментарів:
Дописати коментар