У «Бункері»
У березні 1943 року в мене вже не було батьків, і я жила з чоловіком у гетто. Після останньої акції в таборі залишилось лише кілька жінок, старих і калік. Ми відчували, що дні гетто добігають кінця. Під час радянської влади мій син познайомився з польською жінкою, у яку закохався. Вона хотіла врятувати всю нашу родину. Жила вона у складних умовах, недалеко від гетто, разом із жінкою на ім’я Сокольова.
Її брат порадив їй взяти до себе євреїв і переховувати, щоби покращити своє становище. Сокольова погодилася, і мій брат збудував бункер у її стайні. Вона жила на вулиці Туринецькій у Жовкві. У стайні були кінь і корова, свиняча хліва та клітки для кролів, прикріплені до стін. У присутності цих тварин ми почувалися безпечніше. Бункер був під свинарником. Вхід до нього — через полицю в підлозі, вкриту гноєм. У бункері спали п’ятеро людей, усі на одному боці. Якщо хтось хотів перевернутися — мусили перевертатися всі, як за командою. Можна було лише сидіти, згорбившись. Але ми мали електрику — брат відремонтував проводку. Після втечі з гетто особливо запам’яталося прибуття німецької комісії зі Львова, яка шукала відповідне місце для розстрілу євреїв. Ми почали жити в бункері 22 березня 1943 року.
Багато людей у місті знали про зв’язок мого брата із братовою і підозрювали, що вона його переховує. Я та інші цього не знали. Хтось доніс німцям, і вони не раз приходили шукати брата. Ми мусили вигадати фальшиву історію. Брат писав листи, і дочка Сокольової возила їх до Житової, щоби звідти надіслати, створюючи враження, що він справді перебуває в таборі.
Через деякий час братова вдавала перед сусідами, що отримала звістку про смерть мого брата — кілька днів вона ходила заплакана. Проте згодом правда про неї почала виходити назовні. Сусіди помітили, що вона купує значно більше їжі, ніж потрібно одній людині.
Одного разу українські поліцаї застали її під час пакування харчів і побачили, що їх забагато. Вони вискочили на сінник і закричали: «Виходьте, євреї, виходьте!» Вони ходили, стукали, шукали, але не знайшли покриття підлоги, що маскувало вхід під свинарник. Це покриття завжди було закрите з одного боку, відкривалося з іншого. Завжди був хтось, хто стежив за подвір’ям. Ми з Сокольовою та братовою мали умовні паролі й дзвіночки. Ми були «мовчазні кролики». Коли братова кликала: «Труш-Труш», це означало, що небезпека минула. У нас також були умовні мелодії: одна означала — «сховатися», інша — «можна виходити». Крім того, гавкіт собаки попереджав про сторонніх. Проте все одно траплялися збої. Блюменфельд хворів на тиф і постійно кашляв. Одного разу прийшов чужий селянин, який хотів побачити корову, і Блюменфельд не стримав кашлю. Брат мав товариша Тимофієва, з яким обговорював можливість приєднання до партизан. Тимофієв згодом отримав наказ з’явитися до СС. Не знаючи, що братова переховує мого брата, він розповів їй про це. Якось вона напилася, і разом із фольксдойчем прийшла шукати євреїв у нашому сховку. Ми були впевнені, що приречені. У Блюменфельда вперше відкрилася кровотеча, і з того часу він постійно харкав кров’ю.
Ми прекрасно усвідомлювали, що він — джерело страшної зарази, і всі ми дихали тим самим отруєним повітрям. У нас були при собі отрута й гранати, щоби в останню хвилину помститися і не здатися живими. Якось Блюменфельд стояв біля входу й не помітив людей, що наближалися — це була господиня й український донощик на ім’я Бач. Побачивши їх, Блюменфельд втратив самоконтроль, стрибнув у бункер — і тим самим виявив схованку. Але сталося диво: Бач нас не зрадив. Він сказав братовій, щоби не хвилювалася, бо за принципом «ти — мені, я — тобі», він тепер допоможе, а може колись і вона йому допоможе. Люди вже думали про можливість приходу совєтів і хотіли лишити собі шлях відступу.
Такі випадки траплялися постійно. Хтось висунеться, хтось кашляне, чхне перед стороннім. Хвороба Блюменфельда погіршувалася щодня. Братова звернулася до українського лікаря Купістянського і все йому розповіла. Він був приголомшений і наляканий, бо по всій окрузі ходили чутки, що поляків карають за переховування євреїв. Але він не відмовив у допомозі — робив уколи, давав ліки безкоштовно. Братова готувала нам їжу й приносила її в стайню у відрі, накритому ганчіркою. Багато людей здогадувалися, що тут щось відбувається, але, на щастя, ніхто нас не зрадив. Було багато важких хвилин. Недалеко від нас був єврейський цвинтар, і ми чули звідти постріли та крики євреїв, яких витягли з укриттів і вбивали.
Одна жінка просила зламати їй шию, аби не бачити смерті. Інша — просила стріляти по всьому тілу, тільки не в голову, щоби не знівечити обличчя. Якось привели матір із двома дітьми — вона просила, щоби її вбили першою, бо не могла бачити, як гинуть її діти.
Ми підтримували контакт із євреями в лісі — вони передавали братовій речі, які вона обмінювала на їжу. Одного разу їх схопили, і братова бачила, як їх ведуть на тортури. Ми боялися, що нас зрадять, бо німці жорстоко катували схоплених, змушуючи називати інших, але ті не виказали нас.
Совєти увійшли в липні 1944 року. Один із перших снарядів підпалив двері поблизу нашої схованки. Ми були у відчаї. Вийти — німці ще в місті. Залишитися — це поховати себе живцем. Братова вилізла на дах і почала гасити полум’я, не зважаючи на кулі. Інші допомогли, і пожежу вдалося зупинити.
Немає коментарів:
Дописати коментар