Фейґа Баумволь ז”ל
Фейґа Баумволь була моєю найближчою і найулюбленішою подругою. Усі, хто знав її зі школи чи молодіжного руху, любили й обожнювали її за її розум і добрі вчинки. Вона була єдиною живою дочкою своїх бідних батьків. Двоє чи троє інших дочок померли ще до війни, і тому батьки безмежно любили її та оберігали.
Після другої «акції», коли за наказом ґестапо вулиці навколо гетто були очищені, Фейґа захворіла на тиф і потрапила до міської лікарні на вулиці Шпитальній. Тоді я дуже переживав за неї і ще більше — за її самотніх батьків. Фейґа була їхньою єдиною донькою, і її життя висіло на волосині. Завдяки хабарю та іншим зусиллям мені вдалося дістати десять пляшок глюкози в аптекаря Фрідмана, і я приніс їх до лікарні для лікування Фейґи. Це був останній раз, коли я бачив обличчя моєї дорогої подруги, і ця картина не виходить у мене з пам’яті. Вона лежала в ліжку, бліда, з червоними очима, а її тіло горіло від гарячки — 41 градус за Цельсієм. Медсестра, черниця, не дозволила мені підійти близько до її ліжка. Попри високу температуру, вона впізнала мене, помахала рукою і покликала. Вона попросила передати її матері, що їй добре там, де вона зараз. Я пробув там трохи менше години, а потім пішов додому. Глюкозу я передав до приймальні лікарні згідно з наказом адміністрації. Але вона вже не змогла нею скористатися. Наступного ранку її душа повернулася до свого Творця.
Багато людей благословляли її пам’ять, а дехто навіть заздрив їй, бо вона померла легкою смертю від хвороби й уникла подальших страждань. Я певен, що всі її друзі з Жовкви, які ще живі, згадують її ім’я з теплом і любов’ю. Нехай її пам’ять буде благословенною.
***
Сара Орландер ז”ל
У той час, коли українська міліція за допомогою єврейської поліції заарештовувала євреїв, позначених літерою «D», я виглянув у вікно нашого будинку на площі Ринок і побачив таку вражаючу сцену, що й донині пам’ять про неї глибоко сидить у моєму серці. Поліцейський вів родину Орландерів, які жили біля костелу. Вони йшли один за одним: мати Сара Орландер — жінка доброго серця, її донька Двора (Дуж’є), її чоловік, який також був позначений літерою «D» — у той час ще ніхто не усвідомлював, що це знак смерті, — а також двоє їхніх дітей: Іцл’лі, восьмирічний хлопчик, і Руся, якій було три роки. Усі вони несли великі вузли, бо тоді, під час першої акції, німці ще продовжували нас обманювати. Нам казали, що людей відправляють до таборів, і їм радили підготуватися до нового життя. Ніхто не думав, і ніхто не вірив, що їх ведуть просто в піч — у Белжець. Єврей не міг уявити собі, що німецька нація здатна вбивати старих, жінок і дітей. Навіть коли почали ширитися чутки про це — в них усе одно не вірили.
Я зачинив віконниці. Усі родини, що жили в нашому будинку, зібралися в одній кімнаті й молилися — з розбитим серцем — за них і за себе. Ми всі були свідками цієї події. Цей жахливий день минув, але прийшли нові дні — з новими бідами.
***
Реґіна Орландер ז”ל
Реґіна Орландер була моєю кузиною, донькою моєї тітки. Свого батька вона втратила ще в дитинстві, і завдяки допомозі дядьків — братів її батька — та нашої родини, змогла завершити навчання в Учительській семінарії. За кілька років до нацистського вторгнення вона працювала вчителькою релігії та єврейської історії у державній школі в нашому місті — у Мостах і в Жовкві. Вона була улюбленицею в родині, красива, щира, шанована серед друзів. Можна сказати, що вона була цілісною, зрілою людиною. Але як гірко склалася її доля в цій жорстокій війні.
Ми час від часу зустрічалися навіть після другої акції. Але одного дня всі сліди її зникли. Я також залишив місто, і в ті страшні дні ми більше не бачилися. Після визволення, після всіх пережитих мною злиднів і страждань, я повернувся до рідного міста й був приголомшено зворушений, коли дізнався, що Реґіна жива — і переховується в селянина на ім’я Закус, який жив у Винниках — християнській частині Жовкви.
Я пішов до неї — і знайшов жінку з розбитим серцем і душею. Майже два роки вона провела в сховку — в маленькій сільській хатині хлібороба Закуса, який колись доставляв молоко до їхнього дому. Схованка була під підлогою, біля печі на кухні. Вона розповіла мені, як українці погрожували селянинові та його дітям, і як він рятував її від убивць. Я запропонував їй приєднатися до нас — ми саме готувалися залишити це місто смерті й почати нове життя. Але вона була виснажена, сповнена тривог. Вона сказала: «Зараз саме перед жнивами — стільки роботи і в полі, і вдома. Як я можу залишити його та його дітей?» Після визволення вона відчувала внутрішній обов’язок — подякувати йому, віддячити за весь той страх, тривогу і смертельну небезпеку, які він терпів, ховаючи її. Вона сказала, що після жнив приєднається до нас.
Та, на жаль, навіть після збирання врожаю вона не встигла до нас дістатися, бо зловісна рука обірвала її молоде життя. Однієї ночі, за кілька тижнів після визволення, озброєні бандерівці (угруповання українських націоналістів, назване на честь їхнього лідера Степана Бандери) напали на дім Закуса, застрелили Реґіну й тяжко поранили самого Закуса та його дітей. Ці підлі вбивці хотіли покарати українця, який наважився врятувати єврейку. Так вона заплатила за своє прагнення жити поруч із тим, хто її врятував.
Поховали її християни — на християнському цвинтарі, бо для мертвих євреїв уже не лишалося місця, як не лишалося його й для живих.
Нехай її душа буде пов’язана з душами всіх мучеників нашого міста. Вона теж стала жертвою Голокосту та злочинів нацистських убивць.
****
Фрідька Штіллер ז”ל
Хто в Жовкві не знав Фрідьку Штіллер? Багато про неї говорили, але мало хто нею справді цікавився. Та все ж були такі, хто приятелював з нею й навідувався до її дому. Її батьки переїхали до Жовкви з села, коли вона ще була маленькою дівчинкою. Освіту здобула лише початкову. Вона була висока й вродлива, розумна й чарівна, жвава та вміла щиро й тепло розмовляти. Хлопцям з міської гімназії вона подобалась — вони звертали на неї увагу, і їх не відлякувала її обмежена освіченість.
Проте на танцювальних вечорах її ігнорували, глузували з її сільського походження. Вона сама почала уникати тих, хто її ображав. Коли настав час, щоб чоловіки, народжені 1905 року, проходили медогляд для служби в польській армії, багато з них цілі ночі бігали по місту — виснажували себе фізично, щоб не пройти за станом здоров’я. Вони пам’ятали про неї, стукали до її вікна, кликали її вийти з ними — бо й вона народилася в 1905 році.
****
Хая Цінґер ז”ל
Автор: Геня Ґраубарт (Цінґер)
Моя сестричка Хаєчка була така гарна й любляча, тиха й віддана всім серцем своєму дому й батькам. Ми хотіли, щоб вона жила на християнському боці, щоб урятуватись, але вона так жахалася есесівців і українців, що тремтіла від страху, ненависті та огиди, навіть коли бачила їх здалеку.
Як наймолодша донька в нашій родині, вона була глибоко прив’язана до своєї дорогоцінної віри й залишилася з батьками в гетто в Жовкві, тоді як я з нареченим потрапила до табору в Мостах. Ми хотіли перевести туди й нашу родину, та поки займалися тим, щоб дістати для них дозвіл, я отримала листа від Хаєчки. З болем у серці я читала її слова, написані, мабуть, тремтячою рукою. Вона повідомляла, що хвора на тиф, з температурою 41,6 °C. Попри це, вона доглядала за нашими улюбленими батьками, які також захворіли на цю небезпечну недугу.
Перш ніж ми встигли налагодити зв’язок із ними, третя акція обрушилась на нас, як грім серед ясного неба. Мені й моєму нареченому вдалося врятуватися під час акції в Мостах. Але яке значення мало наше виживання? До нас дійшла смертельна звістка, що під час акції в Жовкві мою сестру Хаєчку й дорогих батьків витягли з їхньої схованки — разом з усіма святими мучениками, що ще залишалися в гетто. Їх повезли до Бурка і там убили.
З того часу образ трьох моїх найдорожчих не полишає моїх очей. Прокидаючись зі сну, я думаю, що бачила їх усіх — маму, тата і сестру, — як вони тримаються за руки, цілуються на краю ями біля Бурка в Жовкві, а навпроти них стоїть злочинна, проклята навіки рука з гвинтівкою й стріляє в них кулями смерті.
Я в тривозі, мені страшно, бо постійно бачу їх у снах. Я плачу, я гніваюся на себе, що не була разом із ними. Мене гризе провина. Серце підказує, що я мала бути з ними, а не жити. Але що я могла зробити? Я живу, хоч і не варта цього, я лиш можу плакати за ними — і записати ці кілька скромних, блідих слів, присвячених їхній пам’яті!
****
Клара Апфель ז”л
Клара Апфель була єдиною донькою Натана Апфеля. Вранці вона навчалася в гімназії, а вечорами розвивала свій талант піаністки. Очевидно, в музиці вона досягала гарних результатів і брала участь у музичних виступах. Їй набридло сидіти без діла в батьківському домі, і вона мріяла, щоб з’явився молодий чоловік, який визволить її з цієї самотності.
Вона була приємною дівчиною — блондинка з важкою, довгою косою, що спадала їй на спину. Походила з поважної сіоністської родини, але не мала приданого. Довгий час вона зустрічалася з молодим єврейським суддею — незвичайним випускником, якого запросили до її міста працювати в державних установах. Він часто бував у домі Апфелів, але це залицяння так і не дійшло до шлюбу. Можна припустити, що батьки мали через це безсонні ночі. Молоді чоловіки її віку й соціального рівня не виявляли зацікавлення.
****
Молоді панночки в нашому місті
Близькість до Львова відчутно впливала на їхній стиль одягу, поведінку та користування польською мовою. Деякі з цих молодих жінок навчалися у державній чоловічій гімназії та навіть складали іспит на атестат зрілості. Коли в місті відкрилася світська семінарія для вчительок, молоді панночки здобували там освіту. Однак після її закінчення вони не могли працювати за фахом. Двері державних шкіл були зачинені для єврейських учительок, а в єврейських школах вимагали знання івриту, Танаху, історії єврейського народу тощо.
Тож дівчата проводили час у батьківських домівках або прогулювалися ввечері головними вулицями міста — особливо тією, що вела до залізничного вокзалу, — щоб подивитися, хто приїжджає, і привітати гостей зі Львова. Іноді вони відвідували театральні вистави драматичного гуртка, заснованого Меїром Мельманом, кіносеанси чи танці, які організовувалися на Пурим, Хануку або в ніч на Сильвестра.
Лише небагато з молодих жінок виходили заміж у ранньому віці. Багато хто доживав до тридцяти і старше — й залишався неодруженим. Дехто з них так і залишився старими дівами, можливо, тому що чоловіки їхнього віку не могли заробити на життя і досі перебували на утриманні у своїх батьків. А для шлюбу потрібне було придане, якого не завжди можна було дати.
****
Мендел Мецґер ז”ל
Він зазвичай підписувався як M. M. M. — Мендел Мецґер, Математик, а друзі кепкували з нього, додаючи четверту M — Meshuggener (божевільний).
Після чотирьох класів народної школи, вступивши до гімназії, він майже відразу змінився. Став поетом, мислителем, науковцем, захопленим читачем — особливо наукової літератури — і навіть займався гіпнозом. Він намагався винайти телефон та інші речі. У гімназії особливо не вирізнявся — не через брак здібностей, а тому що його цікавили безліч тем поза межами шкільної програми. Іноді він залишався на уроках, але навчання не надихало його. Міцкевич, головний поет Польщі, теж не блищав у школі, як і Ейнштейн, якого залишили на другий рік у шостому класі.
У старших класах гімназії викладав професор Вольман. Мендел дратував його своїми питаннями й зауваженнями, які викривали помилки й обмеженість знань літнього вчителя. Врешті його змусили залишити жовківську гімназію, і він перейшов до єврейської гімназії у Львові. Там він захоплено відгукувався про навчання й викладачів, особливо з єврейських предметів. У вільний час він навчав своїх однокласників математики, а молодших учнів — елементарних речей. Це заняття приносило йому добрі гроші й допомогло вийти з убогості.
Він не полишив математику й після закінчення гімназії вступив на математичний факультет університету. Подейкували, що він провалив чимало іспитів. Чи можливо це? Виглядало, що він багато знав, але не завжди те, що вимагали на іспитах.
У місті він активно працював на користь Ревізіоністської партії. Захоплювався Жаботинським, підтримував його ідеї та сіоністський рух. Але з часом його запал до сіонізму почав згасати. Невдовзі в місті заговорили, що Мендел Мецґер став переконаним і активним комуністом.
Це завершилось тим, що він посварився з польською поліцією, був засуджений і відбув п’ять років ув’язнення.
Після звільнення він заявив, що має намір знову повернутися до навчання. Чи так сталося — невідомо.
*****
Моше Соболь ז”ל
Мошелє Соболь, наймолодший син Шамая Соболя, був людиною книги й заможним торговцем яйцями. Батьківські гроші він використовував переважно для свого навчання. Як звичний відвідувач колишнього Бет-га-Мідрашу, він не був людиною дії — його вирізняли наполегливість і зухвалість, якими він прокладав шлях до своєї мети.
У молоді роки поїхав до Відня, де вивчав єврейську педагогіку під керівництвом рабина Цві-Переця Хаїота. Потім навчався комерції в гімназії, а згодом економіці — в Італії. Після здобуття докторського ступеня повернувся до Жовкви, але можливостей для влаштування на роботу з такою освітою в місті майже не було. Натомість він розвинув неабиякий талант до організації колективної праці — долучався до сіоністських осередків, академічного гуртка, а також допомагав батькові в управлінні справами.
У місті його часто можна було побачити на прогулянці — в товаристві друзів, чоловіків і жінок, у невимушених розмовах, жартівливих і дотепних. Його життя було мов у передчутті: в очікуванні кращого, більш осмисленого майбуття. Постійно вдосконалював себе. Вільно володів івритом і німецькою, також знав англійську та італійську, навіть вивчив арабську. Проте не здійснив алії до Ерец-Ісраель — йому забракло рішучості. Крім того, його відрадив невдалий досвід старшого брата Авраама, який виїхав до Землі Ізраїль, але не зміг там закріпитися й повернувся додому через рік.
Перед Першою світовою війною Мошелє спробував удачі у Франції, але тоді ситуація там була не надто сприятливою для східноєвропейських іммігрантів, особливо євреїв, і він повернувся назад до Жовкви.
Його доля виявилася спільною з долею всієї родини Шамая Соболя — і з долею всього єврейства Жовкви.
****
****
Сендер Ліфшиц ז"ל
Автор: Меїр Ліфшиц
Хоча мій батько, Сендер Ліфшиц, більшість часу проводив поза містом через свою роботу, пов'язану із заробітком, у Жовкві було мало людей, які його не знали. Це був енергійний чоловік із надзвичайною здатністю до важкої праці. Він не знав, що таке відпочинок, коли йшлося про забезпечення родини. Протягом місяця він об'їжджав численні села навколо міста, встановлюючи зв’язки з шляхтою, землевласниками, а також заможними й бідними селянами, у яких закуповував надлишки врожаю. Він привозив збіжжя до міста й продавав його заможним торговцям.
Люди, які не належали до нашого народу, мали з ним справу й довіряли йому. Вони покладалися на його чесність і знання, щиро до нього ставилися й уважно прислухалися до його порад.
Сендер Ліфшиц був традиційно релігійним євреєм, який служив Богові всім серцем. Проте він не був фанатиком ані в релігії, ані в політиці. Він мав багатьох друзів, яким був вірний безмежно. Друзі та й звичайні євреї міста часто зверталися до нього з проханням стати єдиним або одним із арбітрів у різних суперечках. Український суддя Сінґелевич час від часу запрошував мого батька до суду, щоб він розглянув справу — це дозволяло уникнути судових витрат і звільняло суддю від розгляду дрібних конфліктів. Сендер мав дивовижний хист до такого роду справ, не кажучи вже про його широкі загальні знання, попри те, що він закінчив лише кілька класів початкової школи.
Інколи через участь у громадських справах він втрапляв у складні конфлікти, але ніколи не ставав на чийсь бік — чи це був єврей, чи неєврей, чи була до нього особиста симпатія чи антипатія.
Під час жахливої долі нашого народу в Жовкві Сендер Ліфшиц вижив і до 1943 року переховувався в бункері разом із дружиною та сином. Його схопили й убили 1 нісана 5703 року (6 квітня 1943 року), лише через десять днів після смерті дружини. Він більше не бачив сенсу жити без неї.
Немає коментарів:
Дописати коментар