Свідчення №794/1 (1892)
Автор: Йосиф Гохнер
Його батьки були заможними торговцями лісом. Він закінчив сім класів початкової школи та курси з торгівлі. Був фахівцем із технології деревини (випускник Майнського технічного закладу), і до війни працював за цією спеціальністю. На початку німецької окупації він продовжував працювати під німецьким наглядом, однак згодом, за вказівкою влади, був звільнений із посади — через те, що був євреєм.
Він жив у Вроцлаві, працював комірником. Сім’ї в нього не залишилося — всю родину він втратив під час завоювання. Під час однієї з акцій у Жовкві його побачили як "просвітленого" єврея. Свої переживання та історію гетто в Жовкві він розповідає художньо, хоча швидко стомлюється. У своєму оповіданні він складає хронологічні списки подій.
1. Місто Жовква
Як і багато східних міст у минулому, Жовква мала яскраво виражений єврейський характер. Приблизно 7 тисяч євреїв, які тут мешкали, були переважно ремісниками та дрібними торговцями. Це була відстала, дуже релігійна і фанатична громада, яка вірила в чудотворців — ребе, цадиків. Серед них була й заможна аристократія — інтелігенція, що працювала, а також багаті купці, частина з яких були хасидами.
З початком окупації до міста прибуло ще тисяча єврейських біженців із Варшави та західних польських воєводств, які вже відчули на собі приниження під німецькою окупацією. Вони ще не знали, що їх очікує мученицька смерть, яка прийде дуже швидко. Вони також не хотіли вірити у це, навіть коли їм це пояснювали ті, хто розумів ситуацію.
Одразу після початку окупації та ліквідації дрібних єврейських поселень у навколишніх селах до Жовкви прибули ще 4 тисячі євреїв із Мостів Великих та Куликова.
Коли умови в жовківському гетто погіршились, приблизно 600 євреїв втекли назад до Мостів, де тоді ще був відносно терпимий трудовий табір і краще харчування.
Втекти нелегально до СРСР було неможливо. Отримати "арійські" документи було дуже важко. У маленькому місті, де всі всіх знали, не бракувало донощиків. Формальних заборон від німців не було, але санітарні умови та доступ до їжі були вкрай поганими. Це спричинило зменшення кількості народжень і прискорену смерть.
Під час епідемії тифу померло близько 1 500 людей. Жодного дня не минавало без 20–40 похоронів.
Іноді до Жовкви прибували окремі євреї з Австрії та Чехословаччини. Вони прибували поодинці, і спочатку їхній стан був кращим, ніж у місцевих євреїв. Німці спочатку не маркували їх, а навіть доручали їм певні завдання. Частину з них знищили під час акцій у гетто, решту відправили до табору Янів. Ніхто з них не вижив — навіть Макс Шлюссер із Відня, який мав привілеї в ґестапо через те, що, за їхніми словами, "бачив майбутнє". Навіть дружини ґестапівців і вони самі користувалися його порадами.
2. Ставлення до євреїв під час окупації
Німці ставилися до жовківських євреїв так само, як і до євреїв усього району: побиття, грабунки, знущання, вбивства — це не припинялося ні на день. Місцева адміністрація перевершила всі накази зверху: саме вони звернулися до німців із проханням створити гетто, а згодом — пришвидшити акції зі знищення євреїв. Вони хотіли зробити Жовкву "чисто арійським" містом.
Українське населення та фольксдойче організували міліцію для виконання наказів німецької влади. Вони ловили втікачів із гетто, повідомляли про євреїв у місті, передавали їх ґестапо або вбивали на місці.
3. Перші кроки репресій
Першим актом "культуроносіїв" німців було спалення стародавньої синагоги. Вони увірвалися туди, розграбували цінності, кидали сувої Тори на підлогу і топталися по них. Потім облили синагогу бензином і підпалили. Вогонь палав два дні й перекинувся на єврейські будинки поблизу.
Наступного дня керівником міста став Черфоловєц. Його першим кроком було дозволити провести погром. Він заохочував українських бандитів із "чорної сотні", які носили жовто-блакитні пов'язки. Ті спочатку пішли до церкви, отримали благословення священика — і влаштували погром. Він тривав три години. Били вікна, лунали крики, чулися голосіння побитих євреїв. Погром завершився о п’ятій, після церковного дзвону.
Наступного дня було створено юденрат. Йому дали квоти на роботу і зобов’язали виконувати всі накази німців: носіння пов'язок, комендантська година, заборона на групування, заборона входу в парк та на вул. Міцкевича, заборона ходити по тротуарах, конфіскація велосипедів і радіоприймачів.
Потім створили комісію з єврейських лікарів. Євреїв поділили на три категорії. До третьої належали хворі, непрацездатні. Заможні євреї намагалися потрапити до цієї категорії через хабарі, щоб уникнути важкої праці й знущань.
30 червня 1942 року наклали контрибуцію: 5 кг золота, 150 кг срібла, пів мільйона злотих. Щоб забезпечити оплату, взяли десять заручників — серед них Пуст, Собль та інші. Після сплати заручників відпустили. 1 липня заарештували членів комсомолу: М. Гамермана, Х. Гамермана, Л. Крауса — вони не повернулися.
Відтоді німці регулярно навідувались до юденрату по "подарунки", переконуючи євреїв, що це врятує їм життя.
4. Гетто
25 жовтня 1942 року, за наказом німецької влади в Жовкві, було офіційно організовано гетто. Його обгородили колючим дротом. Межами гетто стали вулиці: Туринецька, Сницарська, Базиліанська, Собеського, д-ра Райха, Ганша, Пекарська та ще кілька менших.
Вікна й двері будинків, що виходили на "арійську" сторону, були зачинені та заблоковані дротом. У короткий термін із цих вулиць виселили неєврейських мешканців, і на цю невелику територію зібрали приблизно 10 тисяч євреїв. Неєвреям (окрім фольксдойче) заборонялося входити до гетто, а євреям — його залишати.
Після серії "акцій" територія гетто значно зменшилася, і до 25 березня 1943 року воно вже охоплювало лише вулицю Пекарську як зовнішню межу.
У юденраті працювало п’ятеро осіб. Головою призначили д-ра Рубінфельда. Окрім них, були також "організатори" — вони носили капелюхи з синіми стрічками та жовті нарукавні пов’язки. Особливо завзятим був Єгор Гамюр — він займався конфіскацією майна євреїв, знайденого в бункерах, і передавав його німцям.
Основною мовою спілкування керівництва була польська. Судів для євреїв не існувало. Підвальні приміщення в гетто використовувалися як склади, а також як місця зборів для тих, кому доручали виконання завдань.
5. Економічне життя
Їжа в гетто розподілялася за талонами: чверть буханця хліба на тиждень, десять порцій цукру, крупи з підливою. Євреї отримували спеціальні картки, за якими могли щось купити в єврейських крамницях. Але цих пайків було недостатньо. Люди намагалися дістати додаткову їжу іншим шляхом — здебільшого обмінюючи рештки коштовностей на харчі з українцями через колючий дріт.
Юденрат утримував кухню для найбідніших, де видавали обід. У межах гетто німці відкрили фабрику з обробки хутра.
Справа євреїв належала до компетенції регіонального комісара Янца, ландескомісара. Дорадча рада гетто та створені нею установи мали характер благодійних та допомогових організацій. Через брак харчів єврейське населення збідніло, почали поширюватися хвороби.
Окрім кухні для бідних, юденрат утримував лікарню, дім пристарілих і сиротинець. Особливу увагу приділяли т. зв. "стрибунам" — євреям, які вистрибували з вагонів по дорозі до Белжеця. Коли стало очевидним, що поїзд до Белжеця означає смерть, а не роботу, багато хто намагався врятуватися — прорізали отвори в підлозі чи стінах вагонів і вистрибували, ризикуючи бути вбитими під колесами чи розстріляними. Але це давало хоч якийсь шанс на порятунок. Тим, кому вдалося вистрибнути, гетто в Жовкві стало прихистком — адже всі транспорти до табору смерті проходили через нього.
У гетто не було шкіл. Заможні намагалися навчати своїх дітей вдома. Культурне життя практично не існувало. Не було ні незалежного підпілля, ні зв’язку з іншими гетто, ні з "арійською" стороною.
У гетто діяли двоє рабинів: рабин Ріммельт (прибув із США) і місцевий рабин Абба Рабинович. Протягом певного часу існувала таємна синагога, але здебільшого релігійні євреї збиралися в малих групах для спільної молитви в звичайних домах.
Один хреститель, на ім’я Бас, довго жив поза гетто. Та коли він почав активно торгувати з гетто, його видали арійські конкуренти. Йому довелося оселитися в гетто, і він загинув під час однієї з акцій.
У гетто не було видатних діячів чи організаторів, які могли б повести за собою маси пригнічених людей.
6. Ліквідація гетто
Ліквідація жовківського гетто відбувалася поетапно. Усе було сплановано для повного та остаточного знищення єврейського населення.
Почалося 2 лютого 1942 року — тоді вперше в Жовкві розпочалися арешти євреїв. Обрали 60 осіб третьої категорії, тобто непридатних до праці. Їх зібрали в будівлі школи, завантажили у вагони та відправили до Белжеця. Після цього кілька місяців було відносно спокійно.
Після кожної такої акції німці заспокоювали євреїв, обіцяючи, що це була остання. Але 22 листопада 1942 року гетто було оточено, відбулася масова акція: тисячі євреїв були вбиті на місці, а 2 500 людей відправили до Белжеця.
15 березня 1943 року німці наказали всім чоловікам віком від 14 до 50 років зібратися на площі перед юденратом. Їх поголили, одягли в чистий одяг і запевнили, що це не акція, а формування нового трудового загону. Зібралося близько 750 осіб. Німецький жандарм наказав усім вишикуватися по чотири й прямувати до міської управи для отримання розподілу на роботу.
Коли натовп дійшов до стадіону, його оточила українська поліція. Чоловіків змусили стати на коліна, і в такому положенні вони перебували годинами, поки зо Львова не прибули гестапівці на десяти вантажівках. Всіх було поділено на групи й завантажено у фури. Їх били, принижували, але запевняли, що їх везуть на роботу. Як стало відомо згодом, їх відправили до Янівського табору.
З-поміж усіх німець офіцер фон-Папа обрав сімох осіб, серед них — і мене, й наказав повернути їх у гетто.
Через кілька днів, 23 березня 1943 року, розпочалася найбільша акція. Протягом одного дня 3 500 євреїв було вивезено до лісу в Борку, що за 3 км від Жовкви, і розстріляно.
Після цього українське населення почало вимагати, щоби Жовкву остаточно очистили від євреїв. І от, у ніч із 6 на 7 квітня 1943 року, гетто було оточено, і почалася остання, вирішальна акція. Було вбито 1 700 людей. Це була фінальна операція, яка знищила всю єврейську громаду Жовкви.
Живими залишилося лише близько 50 осіб. Фон-Папа оголосив, що ця група працюватиме разом і житиме разом. Якщо хтось утече — розстріляють усіх. Якщо в групі знайдуть "чужого" або якщо хтось із них допоможе прихованому євреєві — усю групу розстріляють.
25 осіб працювали на сортуванні речей, які залишилися після євреїв. Десять людей мали переносити тіла на цвинтар, ще десять — возити їх. П’ятеро відповідали за "порядок" у блоці. Я залишився з останніми мешканцями гетто і працював у поховальній бригаді. Ми працювали щодня, а ночами обговорювали, як урятуватися, бо було ясно: щойно закінчиться робота — нас усіх уб’ють.
Робота з "очищення території", інвентаризації майна та поховання нових жертв тривала кілька місяців. Щодня німці та українці обшукували гетто, шукали євреїв у сховках, а знайдених — розстрілювали на цвинтарі.
Однієї ночі, 10 липня 1943 року, 28 осіб, зокрема і я, вирішили втекти — і нам це вдалося. Тих, хто залишився в блоці, було ліквідовано. З цього можна зробити висновок, що саме 10 липня 1943 року єврейське населення Жовкви було остаточно винищено.
Ми з двома жінками переховувалися в селянина, якого знали й якому платили. Вночі ми викопали яму в стайні розміром 1,8 × 1,5 метра, оббили її дошками й ховалися там. Щодня селянин приносив їжу та розповідав новини. Ми провели в цій ямі 18 з половиною місяців — до звільнення Червоною армією.
Окрім нас, ще приблизно 50 осіб змогли сховатися на арійському боці в бункерах. Більшість із них пережила війну і зустріла День визволення.
Заможний купець Зафт облаштував сховище в магазині, де переховувався з родиною. Магазином керував колишній слуга, який приносив їм їжу. Одного дня до магазину зайшов жандарм, який запідозрив схованку. Побачивши німця, старший Зафт схопив залізний прут і вдарив його, але не вбив. Жандарм утік і покликав поліцію. Розуміючи, що вибору немає, батько вбив свою родину бритвою, а потім скоїв самогубство.
Немає коментарів:
Дописати коментар