Наш дім перетворюється на бункер.

 Наш дім перетворюється на бункер

Свідчення Міхаеля Мельмана

На початку 1942 року євреї Жовкви ще не зазнали на собі жаху німецької навали, хоча акції зі знищення євреїв Польщі вже були в повному розпалі. У Жовкві вже відбулася перша акція, а від очевидців надходили звістки про натовпи євреїв, яких вивозили з навколишніх містечок до таборів смерті. Перша акція в Жовкві стала передвісником того, що мало статися далі. Хоч після того, як шістдесят євреїв із Жовкви вивезли до Ляцька неподалік міста, атмосфера в місті ще не була відчайдушною. Люди ще мали надію на порятунок і давали великі хабарі жовківській гестапівській адміністрації, а також урядовцям у Львові. Здавалося, що ці гроші та золото подіяли, бо нападів більше не було. Та згодом стало зрозуміло, що цей спокій — лише затишшя перед бурею.

У березні 1942 року надійшов наказ від гестапо у Львові — зібрати всіх євреїв, які були «обмежені у працездатності», та відправити їх до табору Белжець. Цю акцію подали як переселення до трудового табору, справжнє ж призначення місця замовчувалося. Один неєврей із Жовкви, якого послали простежити за долею депортованих, розповів про тортури і жахи, що коїлися в Белжеці, і про те, що це — табір знищення.

Після цього обману стало зрозуміло, що подарунки й хабарі лише відкладали неминуче, а уявне відчуття спокою було ілюзією. Євреї Жовкви зрозуміли, що їхня черга прийшла, і доля сусідів спіткає і їх.

На той час я працював на олійно-зерновому заводі. До приходу німців завод належав нам, а згодом перейшов до української економічної організації «Сювиш». Я працював разом із Меїром Берішем Шварцем. Ми були єдиними єврейськими майстрами на заводі. Це дало нам змогу допомагати нужденним у місті, зокрема — потайки постачати припаси до громадської кухні, яку створила в місті єврейська рада (Юденрат). Ми передавали продукти через задні двері наприкінці робочого дня, але така діяльність ставала дедалі ризикованішою.

Якось до нас на роботу прийшли троє українських поліцаїв, за дорученням гестапо. Вони наказали йти з ними, провели обшук у наших оселях, але нічого підозрілого не знайшли. Потім нас доправили до поліційної дільниці й звинуватили в тому, що ми нібито брали товари з підприємства. Завдяки втручанню начальника поліції, який знав нас і був другом члена Юденрату доктора Штрайха, нас звільнили.

Ситуація стрімко погіршувалася. Вагони з євреями з польських міст проїжджали через Жовкву дорогою до Белжеця. Ми вже не сумнівалися в їхній долі. Полегшенням було те, що деяким хоробрим вдавалося стрибати з «поїздів смерті» до прибуття в табір. Вони розповідали нам про систематичне винищення євреїв у своїх містах. Атмосфера страху посилювалася. Надія й тривога билися в серцях, коли відбулися дві акції в самій Жовкві. Деякі члени Юденрату намагалися вселити людям віру в те, що місто буде врятоване, і хоч у рамках акцій, але комусь вдасться вижити.

Попри складне становище, постало питання: де збиратися на молитви і мати міньян на прийдешні святі дні — адже німці суворо обмежували єврейське життя.

Сусід мого батька, Залман Брітвіц, запропонував проводити молитви у нас удома. Але треба було дістати сувій Тори. Всі синагоги, зокрема й Велика, були знищені, їхні Тори згоріли. Батько розповів, що ще до приходу німців він урятував один сувій Тори. Як богобоязливий єврей, він боявся, що спадок поколінь буде втрачено. Надихнувшись історіями про знищення сувоїв у сусідніх містах, він виніс Тору з клойзу Зидичова і сховав її в домі Йоселе-возія, що мешкав поряд. Цей сувій був пожертвою родини Патронтач.

За кілька днів до Рош га-Шана батько обгорнув Тору у свій таліт і потай переніс її до нашого дому. Йому ледь не завадив німецький патруль, але віра батька перемогла, і він повернувся без пригод. Він присвятив порятовану Тору на честь успіху місії. Ця ж Тора згодом знову ледь не загинула у пожежі, що спалахнула на подвір’ї, де ми ховалися в бункері. Та ще раз сталося диво — полум’я зупинилося, не досягши схованки.

У жовтні 1942 року до нас почала доходити інформація про злочини нацистів у Раві-Руській і Магерові. Люди стривожено шукали способів уберегти себе і рідних. Мій приятель Єгошуа Індік, що був у створеній гестапо єврейській поліції, прийшов до нас і сказав, що ситуація значно гірша, ніж ми думали. Він порадив обладнати сховок у підвалі. Ми з родинами Шварца й Патронтача вирішили облаштувати бункер в одному зі складів заводу. Працювали день і ніч. Але швидко зрозуміли, що сховок буде марним — усі шляхи до нього проходили повз очі німецьких патрулів під час акцій.

Ми продовжили пошуки місця для укриття. Після того, як до нас переїхали родини Шварца (чотири особи) й Патронтача (троє), ми вирішили зробити бункер у нас удома. Потрібно було прорізати вхід у підлозі. Найняти християнського теслю було небезпечно — міг видати. Згадав єврейського теслю Шлітіна — богобоязного, чесного чоловіка. Він працював усю ніч, а ми допомагали. До ранку вхід був готовий. Ми залишили Шлітіна на ніч у себе, щоб не ризикувати його безпекою під час комендантської години. Так у нас і з’явився бункер.

Уперше ми сховалися в ньому 22 листопада 1942 року. Мундек Патронтач, як зазвичай, пішов на роботу, але швидко повернувся — сказав, що починається акція. Ми попередили сусідів. Щойно зайшли додому — вже бачили наближення гестапо. Ми схопили дітей і спустилися до бункера. Чули кроки над головами, як ходили гестапівці й поліцаї. Нас було десятеро. Ми пробули там 48 годин. Це стало першим випробуванням і водночас — доказом, що без цього бункера нас би зловили.

Коли ми вийшли, німців уже не було. Вони винесли цінні речі, інші понівечили. Ми зрозуміли, яким дивом урятувалися, коли дізналися, що під час акції з Жовкви вивезли сотні євреїв.

Жовква втратила залишки спокою. Люди кидалися шукати рідних. Я теж пішов на пошуки й дізнався, що мій батько був застрелений на подвір’ї Палацу, куди зганяли людей.

Коли я повернувся додому, дружина розповіла, як у мій час відсутності до хати увійшов гестапівець і здивувався, що там ще хтось є. На її відповідь, що була надворі, він витягнув пістолет і хотів стріляти. Вона обняла нашого восьмирічного сина і сказала: «Якщо вбиваєш мене — вбий і його». У гестапівця, мабуть, прокинулося співчуття. Він сховав пістолет і пішов.

Гетто в Жовкві вже добудовували. Ми мусили вирішити — йти туди чи ховатися далі. Дружина наполягла: ми нікуди не підемо. Вона сказала, що краще бути похованими під деревом у дворі, ніж полишити дім. Ці слова зворушили чоловіка на ім’я Валентин Бек, німецького переселенця (фольксдойча), який прийшов до нас і сказав, що мав заселитися в наш дім. Його зворушила відданість дружини, і він вирішив нас не виганяти, більше того — пообіцяв допомогти.

Ми йому довірилися. Він спитав, чи є бункер, і ми йому його показали. Разом обміркували, як зробити схованку ще безпечнішою. Він пустив чутку, ніби ми переїхали до гетто. У нашій групі було десятеро осіб: троє Мельманів, четверо Шварців, троє Патронтачів. Бек із дружиною Юлією та дочкою Алею (18 років) переїхали до нашого дому. Вони офіційно мешкали там, а ми — ніби ні. Ми платили їм за утримання.

Пізніше до нас приєдналися: вдова Клара, сестра Мундека; Рахля Рейцфельд, невістка Салки Шварц; подруга родини Лула Еліфант; брати Мундека Артік і Куба, які втекли з трудового табору в Мостах-Великих; фармацевти — подружжя Штеклів, яких особисто привів пан Бек.

Одного дня до дому прийшли діти Салки Шварц — 9-річний Зіґу Орландер із 4-річною сестрою Зушею. Їхні батьки були арештовані. Вони прийшли шукати рідних. Їхня поява викликала страх, але Беки знову проявили людяність і пустили дітей до бункера. Загалом нас стало 18.

У бункері було три секції: Мельмани, Шварци, Патронтачі — в першій, інші — в двох інших. Спали спочатку на соломі, але вона шаруділа — і ми перейшли на нари. Спершу мали світло від дроту, протягнутого зверху, але згодом періодично вимикали його через обшуки. Повітря було мало, туалету не було. Дочка Беків іноді виносила відра.

Життя в бункері було тяжким, але це була єдина альтернатива смерті. Фізичні муки супроводжувалися духовним болем — через новини про загибель євреїв.

Після двадцяти місяців, улітку 1944 року, Жовкву звільнила Червона армія. Ми вийшли зі схованки. Місто було порожнє, страшне. Єврейська Жовква знищена. Синагоги стерті з лиця землі. Ми блукали містом, сироти на згарищі. Зустріли ще кількох, що вийшли з криївок. Ми були, як головешки, врятовані з вогню.

Я, дружина і син подалися до таборів для переміщених осіб, згодом опинилися в Австралії, але душа не мала спокою. Ми емігрували до Ізраїлю, оселилися в Рамат-Ґані. Я зберіг ту саму Тору, врятовану моїм батьком ז”ל. Віддав її синагозі хасидів ХаБаД у Рамат-Ґані, де молюся досі. Інші сім’ї з нашого бункера роз’їхалися по світу — хто до Ізраїлю, хто до США чи Канади.