Усе почалося на окраїні Галичини — у містечку Великі Мости ( тоді Жовківського повіту), неподалік Жовкви, серед соснових лісів, птахів і тиші. Саме тут, 6 березня 1909 року, народився Влодзімєж Пухальський — майбутній класик польської фотографії природи, режисер-документаліст, учений, письменник, естет і романтик.
Його батько, Владислав Пухальський, був офіцером цісарської армії й натуралістом-аматором. Мати — Катажина з роду Сикорів. Родина мешкала у маєтку, де панував дух любові до природи. Малий Влодек ріс серед лісів, лелек, багнюки й казок. Перший фотоапарат він отримав у 13 років від діда — і з того часу птахи, об’єктив і краса дикої природи стали його тріадою на все життя.
Пухальський навчався у Львові, закінчив гімназію і Кадетський корпус, потім здобував аграрну освіту в Дублянах, на факультеті сільського господарства та лісівництва Львівської політехніки. Там він почав не лише вчитися, а й фотографувати серйозно. Перші виставки, премії, перші кадри — все це стало його особистим «відкриттям Америки».
З 1933 по 1936 рік працював у Львівській політехніці з професором Вітольдом Ромером. А згодом — у Варшаві, на кафедрі анатомії й гістології домашніх тварин, асистентом видатного професора Казімежа Водзіцького. І саме тут, наукове життя несподівано перетнулося з… лелеками з Бутин.
У 1937 році Пухальський разом із Водзіцьким і німецьким колегою Гельмутом Ліхе провів унікальний експеримент у селі Бутини поблизу Жовкви. Вони вивчали орієнтацію та навігаційні здібності білих лелек, які поверталися у свої гнізда, навіть якщо їх перевозили на тисячі кілометрів — до Палестини, Лісабона, Берліна чи Фінляндії.
Це був прорив у науці. У травні 1939 року результати опублікували в престижному журналі Nature. Саме завдяки Пухальському село Бутини стало місцем, де птахи розкривали свої секрети, а наука – своє захоплення природою.
🎥 «Безкровне полювання»: філософія через об’єктив
У 1934 році Пухальський зняв свій перший фільм — «Безкровне полювання», де полювання замінювали кадри, а трофеї — емоції. Він вірив, що камера здатна зловити те, що рушниця знищує. Цей підхід перетворився на його життєву філософію. За «кабана взимку» на мисливській виставці в Берліні він отримав Золоту медаль.
Він працював із журналами, серед яких і National Geographic, та став піонером натуралістичного кіно в Польщі. У 1938 році знімав президентське полювання в Біловезькій пущі за участю Герінга — з об’єктивом у руках і острахом у серці.
Пухальський не уникнув трагедій ХХ століття. У вересні 1939-го він воював як артилерист. Увесь свій фотоархів закопав у лісі біля Сандомира — згодом повернувся й знайшов його. Пережив арешти нацистів, працював лісником у Тарнобжезькому повіті. Після війни ховався у Кракові.
Саме тоді він знову зустрів Ізабелу Хшановську, жінку, яку колись кохав, і яка стала його дружиною. Її син Тадеуш Хшановський — майбутній видатний історик мистецтва — назавжди залишиться його вихованцем і духовним спадкоємцем.
Після війни Пухальський створив понад 60 фільмів і 50 альбомів про природу. Його стрічки — це уроки краси, тиші та споглядання. З експедиціями він об’їздив Татри, Шпіцберген, Бебжу і Нарев. Його друга дружина — Алана Ґрьо з Львова, художниця, — супроводжувала його у зйомках. Їхній дім у Морусах на Підляшші став святинею для всіх, хто мріяв про єднання з природою.
У 1978 році, попри два інфаркти, Пухальський вирушив у свою останню експедицію – до Антарктиди. Там, на острові Короля Георга, він хотів зняти фільм про пінгвінів. 19 січня 1979 року серце фотографа зупинилося під час ранкової зйомки. Його поховали в антарктичних льодах, біля польської наукової станції. Сьогодні один із льодовиків на острові носить його ім’я.
Пухальський залишив десятки фільмів, тисячі фотографій, книги, ідеї, пам’ять про світлу людину, яка вміла дивитися не лише на природу, а й у саму суть краси. Його архіви — у музеях, його ім’ям названо школи й вулиці, а «Зірка Пухальського» прикрашає головну вулицю Лодзі.
Але серед усіх топонімів, кілька залишаються особливими — Великі Мости, Бутини та Жовква. У цих краях розгорталася маленька наукова революція і звідки лелеки повертались додому. Як і Пухальський — який, хоч і помер за 14 тисяч кілометрів від рідної землі, завжди належав Жовківщині.
На світлинах фотографії зроблені Пухальським у Бутинах.
Немає коментарів:
Дописати коментар