Мій батько, Хаїм Ісак Штайнберг, народився 1904 року в Жолкєві, Польща, в релігійній єврейській родині. Він мав двох сестер і брата. Попри нерелігійність, поважав віру батьків. Захоплювався театром, був політично активним і дуже вродливим — неординарна постать, «аутсайдер» у доброму сенсі. Працював кушніром у Лемберзі (Львові).
Моя мати, Гіттель Мельман, народилася в 1901 році в Белзі. Її родина тримала м’ясну крамницю, де й вона працювала змалку. Після одруження мама переїхала до тата в Жолкєв. Там 1930 року народилася я — Леа Фройндліх.
Після невдалого партнерства, яке позбавило тата всіх заощаджень, він вирішив виїхати з Польщі. Спочатку поїхав до Амстердама, а згодом до Парижа, де знайшов роботу кушніра у районі Пуассоньєр. Ми з мамою приєдналися до нього, оселившись спочатку в Кретеї, де 1932 року народився мій брат Жорж, а потім — у Парижі, на вулиці де Севіньє, 14. Там, у невеличкій квартирі, у 1934-му народився мій другий брат Марсель.
14 травня 1941 року — день, який я не можу забути. Батько отримав так званий «зелений квиток» і пішов до поліцейської дільниці на площі Бодуайє. Він вірив, що йде добровільно, щоб захистити нас. Я стала перед ним, не даючи йти, бо відчувала — ми більше не побачимось. І справді, після цього дня він додому не повернувся. Його інтернували до табору Бон-ла-Роланд, контрольованого французькою жандармерією.
Ми з мамою кілька разів відвідували його там. Я навіть сама ходила до табору, хоча мені було лише 11 років. Я хотіла витягнути його звідти, але він не наважився втекти — боявся наражати мене на небезпеку.
19 листопада 1941 року народилася моя наймолодша сестра. Вона ніколи не побачила свого батька — лише на фото. А 28 червня 1942 року тата депортували з Бон-ла-Роланду до Освенцима конвоєм №5. Він був убитий в Освенцимі.
Ми з мамою та сестрою змушені були переховуватись. Жінок із немовлятами тимчасово не арештовували. Коли ситуація загострилась, ми виїхали до Ліона, до дядька, що мешкав у «вільній зоні». Завдяки його рішучості та допомозі ми врятувалися. Мої брати тим часом перебували у Швейцарії — їх вивезли туди з іншими дітьми через гуманітарну організацію.
Після Визволення ми повернулися до Парижа. Квартиру на вулиці де Севіньє зайняла інша родина. Завдяки LICA нам вдалося її повернути. Життя було важке: ми тіснилися в одній кімнаті з чужими людьми. Мама працювала невтомно, щоби ми вижили.
Ми ходили до готелю «Лютеція», шукаючи батька серед тих, хто повернувся з таборів. Але він не повернувся. Пам’ятаю, як я ставила випадковим людям запитання — «Чи бачили ви мого тата?» — але ті, хто вижив, мовчали. Їм здавалося, що ніхто не повірить у те, що вони пережили.
Я не змогла оплакати батька — я досі не змогла прийняти його загибель. Його рука — я й досі відчуваю її у своїй. І не можу ні забути, ні пробачити.
Багато років я мовчала про це — не розповідала навіть своїм дітям. Це було занадто боляче. Можливо, я хотіла захистити їх. Але тепер мої онуки почали ставити запитання — і я хочу відповісти. Вони вирішили поїхати зі мною до Бон-ла-Роланд — туди, де я востаннє бачила свого батька. Це була зворушлива подорож. Бо це вони захотіли її здійснити.
Немає коментарів:
Дописати коментар