У спогадах Клари Крамер період окупації і вбивств жовківських євреїв посідає головне місце. Тож «Війна Клари» є ще одним безцінним джерелом для нас, якщо ми хочемо знати правдиву історію Голокосту на українських землях, зокрема про події у Східній Галичині та безпосередньо в Жовкві. Проте ми маємо усвідомлювати, що будь-яке джерело є глибоко індивідуальним і суб’єктивним поглядом на висвітлені в ньому події. Клара дивилась на страхіття окупації очима молодої дівчини, що зростала в єврейській родині, в якій були свої сталі, часто-густо стереотипні погляди на оточення. Крім того, на оціночні судження Клари, безумовно, вплинула підліткова травма, яку вона отримала, перебуваючи в сховищі, в постійній атмосфері страху, невизначеності й невідомості, під час депортацій і вбивств людей. Усе це разом позначилося на її баченні й оцінках тих жахів, свідком яких вона стала і про які все життя пам’ятала. Для нас важливо зауважити ці перебільшені оціночні судження, звинувачення або негативні стереотипи, про які пише авторка у своїх спогадах, для того, щоб «Війна Клари» не втратила свого значення як історичне джерело.
На жаль, у тексті спогадів змальовано негативний колективний образ українців (авторка приписує їм усі жахливі риси, які тільки можна собі уявити), що не відповідає дійсності. (Щоправда, наприкінці книжки Клара Крамер згадує, що її гостинно прийняла в Жовкві українська родина у 2005 році, під час її подорожі до України.) Клара, фактично, вважає, що українці були не лише співвинуватцями у вбивствах євреїв нацистською окупаційною владою, а й ініціаторами таких злочинів, навіть більше, ніж самі окупанти. Певна річ, це не так, як очевидно й те, що частина поляків і українців брали участь у Голокості у Жовкві. Однак у жодному разі не можна покладати відповідальність на всіх. Під час нацистської окупації у Жовкві діяла українська поліція, що допомагала Вермахту і підрозділам СС у депортаціях і вбивствах євреїв, проте до неї, звісно, не належала вся українська громада міста. Для Клари всі українці є націоналістами, що також викликає величезний сумнів і не є історично достовірним. Тим більше авторка згадує (на жаль, лише двічі) про українця Павлюка, який першим запропонував допомогти усій родині Шварців урятуватись від переслідувань окупантів і готовий був прийняти до себе в родину єврейську сім’ю, хоча у нього самого було шестеро дітей.
Важливо пам’ятати, що спогади Клари Крамер, як і велика кількість інших свідчень тих, що пережили жахи Голокосту, базуються на власному, переважно трагічному досвіді та є суб’єктивними, як зрештою і будь-які мемуари. Проте, якщо хочемо знати правду про ті часи, ми маємо говорити, писати, не приховувати різні персональні історії та досвід, навіть найважчі та неприємні для нас...
Немає коментарів:
Дописати коментар