Читаючи архівні документи, залишені людьми минулих епох, ми можемо не лише дізнатися факти їхнього життя, але й зрозуміти їхні цінності, страхи, турботи та життєві пріоритети. Особливо промовистими є заповіти й документи, складені наприкінці життя. Саме вони відкривають перед нами внутрішній світ людини, яка стоїть перед обличчям неминучої смерті.
У давні століття багато людей як представників дрібної шляхти, так і магнатів, завчасно укладали свої останні волі. Одні робили це з обережності ще в молоді роки, коли мали добре здоров’я, інші перед військовими походами, розуміючи, що можуть не повернутися живими. Особливо зворушливими є заповіти, написані тяжко хворими або літніми людьми. У таких документах часто проявляється не лише турбота про майбутнє родини, але й прагнення очистити власне сумління.
Заповідачі розподіляли свої маєтки між дружиною, дітьми чи родичами, згадували про борги, невиплачені кошти слугам чи працівникам, доручаючи спадкоємцям усе це впорядкувати. Вони не хотіли постати перед Богом із тягарем людської кривди. Саме тому значні суми жертвувалися на шпиталі, допомогу бідним, монастирі та церкви.
Особливе місце займали кошти на поминальні богослужіння. Заможні люди викуповували у храмах регулярні меси за спасіння власної душі. У свідомості людей барокової доби молитва за померлого була надзвичайно важливою справою, яка мала допомогти душі пройти шлях до вічності.
Проте навіть після смерті спокій небіжчика могли порушити людські конфлікти, байдужість або фінансові суперечки. Чимало людей боялися, що їхня остання воля не буде виконана. Родинні сварки, брак коштів або небажання спадкоємців витрачати гроші на церковні потреби часто ставали причиною невиконання заповітів.
Саме така історія сталася із останніми представниками роду Собеських у Жовкві.
Після смерті короля Яна III Собеського Жовква залишалася одним із головних осередків пам’яті про цей знаменитий рід. Саме тут знаходиться замок Собеських, тут діє жовківський фарний костел, у якому відбувалися урочисті поховання членів родини.
У 1737 році помер старший син короля - Якуб Людвік Собеський. Його смерть стала великою подією для Жовкви. Тіло королевича було урочисто покладене у місцевому фарному костелі, а священники протягом багатьох місяців проводили численні богослужіння за його душу.
Через три роки, 8 травня 1740 року, померла і його донька Марія Кароліна де Буйон, фактично остання представниця роду Собеських. Про неї писав вчора. Її смерть символічно завершила історію династії, яка колись дала Речі Посполитій короля-переможця під Віднем.
Саме після цих подій виник конфлікт, про який сьогодні знаємо завдяки документу, що зберігся у Національному історичному архіві Білорусі в Мінську та оцифрований стараннями польської сторони.
27 червня 1740 року два вікарії жовківського фарного костелу склали документ із переліком своїх заслуг та невиплачених коштів. Документ був адресований князю Михайлу Казимиру Радзивіллу «Рибонька», який саме перебирав під свій контроль жовківські володіння після згасання роду Собеських.
Текст документа вражає своєю людяністю та прихованим обуренням. Священники детально описували, скільки молитов, чувань і мес вони провели за душу Якуба Собеського протягом чверті року після його смерті. Вони наголошували, що за весь цей час не отримали жодної винагороди ані особистої, ані для самої парафії.
Не оплатили навіть використання літургійних шат, освітлення храму та дзвоніння під час похоронних церемоній.
Більше того, священники згадували, що перебрали на себе також обов’язок домініканців відправляти меси за померлих членів родини Собеських. За рік вони провели десять таких богослужінь, теж без жодної оплати.
Чи знала про це Марія Кароліна?
У документі прямо не звинувачували Марію Кароліну де Буйон, однак із тексту видно: проблема виникла саме тоді, коли вона мешкала у Жовкві після смерті батька.
Можливо, княжна доручила фінансові справи управителям чи слугам і не контролювала їх належним чином. А можливо, знала про ситуацію, але через фінансові труднощі не могла швидко її вирішити. Документ не дає однозначної відповіді.
Особливо трагічно звучить те, що сама Марія Кароліна невдовзі померла. Історія повторилася майже буквально: за її похорон, процесії, перенесення серця, меси та інші церемонії також ніхто не заплатив.
Для священників це було не просто матеріальне питання. У бароковому світі невиконання обіцянок щодо поминальних служб виглядало як порушення священного обов’язку перед померлими.
Лише після переходу Жовкви під владу князя Михайла Казимира Радзивілла «Рибонька» священники отримали обіцянку врегулювати виплати. Проте навіть тут ситуація виглядала доволі неоднозначно.
Радзивілл погодився оплачувати служби лише з 1 вересня 1740 року. Про компенсацію попередніх боргів у документі фактично не йшлося. Це виглядає дивним, адже саме через невиплату старих коштів священники й уклали свою скаргу.
Двом авторам документа загалом належало 200 злотих - по 25 злотих щомісяця кожному за їхню службу. Для XVIII століття це була помітна сума.
Цілком можливо, що новий власник жовківських маєтків, завалений численними фінансовими претензіями після отримання спадщини Собеських, намагався відкласти старі борги, щедро роздаючи лише обіцянки.
Що розповідає нам ця історія?
На перший погляд, йдеться лише про фінансову суперечку між священиками та адміністрацією магнатського двору. Проте насправді цей документ відкриває перед нами значно ширшу картину життя XVIII століття.
Він показує: наскільки важливими були релігійні практики та поминальні меси; як функціонувала економіка церковного життя; якими складними могли бути спадкові справи після смерті магнатів; як навіть найвідоміші родини Речі Посполитої не уникали фінансового безладу; наскільки людськими були страхи людей минулого перед забуттям та невиконаною останньою волею.
І водночас ця історія додає нових штрихів до образу Жовкви XVIII століття - міста, де завершувалася історія великого королівського роду, а разом із нею поступово згасала ціла епоха Речі Посполитої бароко.
Немає коментарів:
Дописати коментар