Улітку 1943 року доктор Філіп Чачкес уже не був адвокатом. Не тому, що закрив свою канцелярію. І не тому, що перестав вірити у право. Просто самого права більше не існувало.
У місті, де ще кілька років тому він складав юридичні висновки, захищав клієнтів і сперечався в судових залах, тепер вирок виносили без суду, без адвоката і без можливості на апеляцію.
У щоденнику жовківського єврея Ізидора Гехта залишилося лише кілька рядків. Коли Чачкес повертався з табору в Потеличах, його затримали у Волі Висоцькій. Привезли до Жовкви. І вбили.
на фото будинок , де була адвокатська контора Філіпа Чачкеса.
Дивно, але історія цієї смерті почалася задовго до 1943 року. У родині Мойсея Стекла Чачкеса та Хани Чачкес в Тернополі 26 квітня 1877 року народився хлопчик Озіяш (Озіас, Шая). Його дружиною була Естера Яхет Меглер, донька Перца Меглера та Гені Леї Фарб. У цій звичайній родині 24 жовтня 1899 р. на світ з'явився їхній син Філіп.
На початку ХХ століття (1910 р.) до Жовкви переїжджає родина Чачкесів, спочатку родина мешкала в Буську неподалік Львова. Звичайна єврейська сім'я, яка не володіла фабриками чи великими маєтками. Їхнім капіталом була освіта. Батько Озіяш Чачкес у 1903 році отримав право працювати помічником адвоката. Людина, яка не лише заробляла професією, а й вкладала свій час у місто. Його прізвище знаходимо серед діячів читальні Бернарда Голдмана (1910-1911 рр.), благодійних організацій, товариств, що опікувалися освітою та сиротами у Жовкві. Перед Другою світовою війною він став лавником міського магістрату.
Сьогодні ми часто говоримо про мультикультурну Жовкву як про красиву ідею. Насправді вона мала дуже конкретні обличчя. Це були люди, які будували спільний міський простір незалежно від того, якою мовою молилися.
Його син Філіп виріс уже в іншому світі. Він застав розпад Австро-Угорщини. Добровольцем пішов на польсько-більшовицьку війну. Повернувся. Закінчив університет, став доктором права.
У 1932 році відкрив адвокатську канцелярію у будинку на тодішній вулиці Ланікевича, 2 (сьогодні Воїнів УПА). Сьогодні у цих стінах працює банк. А тоді сюди приходили люди, які сварилися через межу між городами, через спадщину, через борги, через невиконаний контракт. Усі вони приходили з однією наївною вірою, що існує закон. І що закон сильніший за людину. Найцікавіше, що ця віра тоді справді працювала.
Довоєнна Жовква жила за правилами.
Українці судилися з поляками, євреї з українцями, поляки між собою. Але всі приходили до тих самих судів. Тому місту були потрібні адвокати. Не тому, що люди були добрими. А тому, що вони ще визнавали правила.
Потім настав 1939 рік. І сталося те, що історики називають руйнуванням інституцій. Для звичайної людини це означало набагато простішу річ. Закон перестав когось захищати. Радянська окупація, потім німецька.
Той самий адвокатський диплом, який відкривав двері до професії, більше нічого не означав. Саме тут історія Чачкеса стає незручною. Під час окупації він входить до складу Жовківського юденрату і очолює єврейську поліцію. Це той момент, де сучасний читач найчастіше хоче швидких відповідей. Герой, зрадник, колаборант, жертва? Історія не любить таких простих категорій.
Юденрати створювалися окупаційною владою. Їхніх членів змушували виконувати накази під загрозою негайної смерті. Кожне рішення могло коштувати комусь життя. Кожна відмова теж. Чи мав Чачкес вибір? Архіви мовчать. Чи можна сьогодні судити людину, яка ухвалювала рішення під терором? Однозначних відповідей не має. Саме тому професійні історики дедалі частіше не дають готових моральних вироків, а намагаються зрозуміти контекст.
Родина Чачкесів стала своєрідною мініатюрою історії європейського ХХ століття. Батько - громадський діяч. Один син Філіп - адвокат. Другий Якуб - директор гімназії в Катовицях. Освіта, кар'єра, державна служба, громадська діяльність, здавалося, що це історія успіху. Потім прийшла війна.
Якуб Чачкес після ліквідації жовківського гетто переховувався у лісі біля міста. Його вбили разом із маленьким сином Рисем. Озіяш також опинився у складі юденрату, коли він помер невідомо.
І лише старі архіви ще пам'ятають, що колись ця сім'я була однією з найосвіченіших у Жовкві. Мені здається символічним, що сьогодні в будинку, де працював адвокат Чачкес, розташована фінансова установа. Люди, як і дев'яносто років тому, заходять сюди з документами, підписами, договорами. Вони знову довіряють паперу, закону, державі. Можливо, саме в цьому і полягає головний урок історії Чачкесів.
Право здається нам чимось звичним, майже непомітним, поки одного дня воно не зникає. А коли зникає закон, адвокат уже не може захистити навіть самого себе. І, мабуть, саме тому історія Філіпа Чачкеса це не лише історія одного жовківського адвоката. Це історія про те, наскільки крихкою може виявитися цивілізація. І про те, як швидко місто, де суперечки вирішувалися в суді, може перетворитися на місто, де вироки виконують без суду взагалі. Відновлюючи історії таких родин, як Чачкеси, ми повертаємо Жовкві ще одну важливу сторінку її минулого.
Немає коментарів:
Дописати коментар