У меморіальній книзі про Жовкву (1969) містяться цікаві спогади мешканки міста Гені Граубарт.
"Без сумніву, буде ще написано багато про видатних людей, мудреців Тори й великих діячів культури нашого міста, а також про їхні ініціативи. Та в моїй душі є потреба засвідчити діяльність групи скромних жінок і велич їхніх добрих справ на благо бідних і нужденних у нашому місті.
Група жінок заснувала товариство під назвою «Бікур Холі́м ве-Гахнасат Орхі́м» (Відвідини хворих та прийом гостей). Діяльність цієї групи ґрунтувалася на головному принципі «Матан ба-Сетер» — прихованої милостині — в опіці та підтримці нужденних. Жінки не чекали, коли бідні самі прийдуть і попросять про допомогу. Вони самі знаходили тих, хто потребував матеріальної чи духовної підтримки, але соромився виявити свою нужденність. Допомога надавалася таємно, і щодня це товариство виконувало благородну та традиційну заповідь: «Хто рятує одне життя Ізраїлю — той рятує цілий світ».
Головувала в цій групі пані Лейца Жулес, відома як Лейца бат Петах’я. Це була невисока жінка з великою головою. Вона носила перуку, більшу за розмір її голови, що лише підкреслювало цей контраст. Лейца була надзвичайно енергійною, з чудовими організаторськими здібностями. Саме завдяки цим якостям їй вдавалося втілювати в життя високі ідеї. Вона заснувала цю благодійну волонтерську групу й була її живим духом. До основної групи входили:
Тувійче Соболь, Сара Орландер, Фейґа Бодек-Соболь, Естер Рахель Мансц, Сара Рахель Рад, Сара Ліфшиц, пані з родини Харі, а також моя мати — Міріям Цінґер. Усі вони загинули під час Голокосту.
Ці активні жінки часто збиралися в нашому домі. Я була поряд, тому добре знала їхню роботу. У Лейци Жулес завжди був у руках список вагітних жінок, яким вона готувала подарункові пакунки — дві простирадла, пелюшки, одяг для немовлят, випічка, цукерки й певна сума грошей. Але на цьому допомога не завершувалася. Після народження дитини проводилося подальше піклування: якщо жінка потребувала нової допомоги — матеріальної чи душевної — її надавали.
Жінки також організовували відвідини хронічно хворих, чергували з ними вночі, чим дуже підтримували пацієнтів і полегшували тягар змученим родинам. Допомагали також із ліками та іншими речами, що були потрібні в скруті.
Окрему ініціативу жінки реалізували для єврейських хворих у державній лікарні, яка обслуговувала Раву-Руську, Жовкву, Куликiв, Мостиська Великий і десятки навколишніх сіл. Переважна більшість хворих і персоналу — лікарі, медсестри, працівники — були християнами. Можна уявити собі стан релігійного єврея з пейсами та бородою, якого поклали до цього чужого середовища — у лікарняне ліжко, під погляди непривітного персоналу. Родини хворих із Жовкви ще могли приносити їм кошерну їжу та полегшувати самотність. Але хворі з віддалених сіл, за 40 км і більше від Жовкви, не мали такої можливості.
Лейца бат Петах’я, бачачи цю проблему, створила кошерну кухню. Вона отримала дозвіл від керівництва лікарні, і відтоді кожен єврейський пацієнт отримував тричі на день смачну кошерну їжу. Для цього винайняли кухаря, а жінки-волонтерки щоденно розносили їжу по відділеннях. Я сама ходила туди разом із Дорою Орландер — щопонеділка і щочетверга — заміняючи наших матерів.
Неподалік від лікарні стояв відремонтований будинок із чотирма кімнатами. Три з них служили спальнями для бідних мандрівників, які раніше спали на лавках або підлогою в синагозі чи дворі. Четверта кімната — це кухня для пацієнтів лікарні. Бідним дозволялося безкоштовно ночувати там дві ночі. Хтось може спитати, що значать ті «дві ночі», але й за це дякували тій самій благословенній жінці.
Лейца не забувала й про тих, кому були потрібні невеликі позики — для різних цілей. Вона створила маленьку скарбничку, з якої надавала безвідсоткові позики з м’якими умовами повернення.
Зрозуміло, що така діяльність потребувала коштів. Але жодна фінансова перешкода не зупиняла Лейцу бат Петах’ю. Вона сама знаходила способи дістати гроші. Збирала постійну щомісячну плату від окремих доброчинців — через призначеного збирача (шамеша). Вона збирала пожертви на весіллях, святах, урочистостях, організовувала свято Пуріму з театральними виступами та костюмами. Переодягнені у Ахашвероша, Мордехая і Амана, на прикрашених конях, вони виступали на околицях міста. Було багато масок, театру та радості — для дітей і дорослих — а головне, це давало можливість зібрати кошти.
Уся ця робота тривала до початку Другої світової війни. Але навіть за радянської влади в 1939–1941 рр. діяльність товариства не припинилася. Більше того — вона розширилася: до Жовкви втекли сотні єврейських біженців із захоплених нацистами регіонів. Люди прибували без нічого. Потрібно було надати їм житло, харчі, одяг. Організували кухні, ділили одяг, селили в домівках простих жовків’ян.
Коли війна тільки почалася, в місті ще діяли синагоги й єшиви. Навіть після заслання біженців до Сибіру, жінки не забули про них — надсилали пакунки з їжею, одягом і мацою до Песаху.
І за всім цим стояла енергія й натхнення Лейци. Я бачила її майже до останніх днів її життя, коли Жовкву захопили німці. Вона не припиняла опікуватися бідними, збирала харчі в гетто й роздавала тим, хто не мав нічого…
Поки разом з іншими мучениками, які були винищені під час Голокосту, її не спіткала гірка доля".
Немає коментарів:
Дописати коментар