Серед видатних жовківчан XX століття особливе місце належить д-ру Івану Романківу (1888–1973) — адвокатові, старшині Української Галицької Армії, активному громадському діячеві й батькові всесвітньо відомого винахідника Любомира Романківа. Його доля — це шлях галицького інтелігента, що поєднав правничу кар’єру з визвольною боротьбою, культурницькою працею та самопожертвою задля майбутнього поколінь.
Іван Романків народився в селі Мужилів на Тернопільщині, у родині сільського вчителя Василя. Освіту здобув у Бережанській гімназії та на правничих факультетах Львівського і Віденського університетів. Доктором права став у 1918 році — саме в час, коли вирішувалась доля Галичини.
Родина Романківих брала активну участь у суспільному і в церковному житті, дружина Надія Романків-Іванець належала до церковного братства «Апостольство Молитви» та «Доброї Волі». Вона була вчителькою і керувала «Союзом українок» на Жовківщині. Її батько Григорій Іванець про якого згадується, що він нащадком мазепинця, був найбагатшим господарем на цілу Угнівщину, який допомагав і вчив людей правильно вести господарство, вкладав свої кошти в розбудову культурного осередку. Сім’я жила у віллі навпроти міського парку і замку.
У них було двоє дітей: старша дочка дочка Богдана (фармацевт, косметичний хімік, пластунка, членкиня хору "Думка" в Нью-Йорку, померла 25 жовтня 1982 року) та син Любомир (всесвітньовідомий винахідник, очільник Пласту 1931-2024 рр)
З початком Першої світової війни вступив до лав Українських січових стрільців. Служив у Львові, Косові, Коломиї. Брав участь у формуванні ЗУНР, а згодом — в обороні її державності в лавах УГА. У складі культурно-освітнього відділу армії опікувався поширенням знань серед стрільців і населення — чимало сучасників згадували його як тихого, але впливового інтелігента.
Після поразки визвольних змагань Романків повернувся до адвокатської праці. З 1925 року оселився в Жовкві, де відкрив адвокатську канцелярію. Тут він став душею українського громадського життя: очолював філії товариств «Просвіта», «Рідна школа», був активним у «Сільському господарі», підтримував українське книговидання, входив до лав Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Зокрема, 28 травня 1935 року в Жовкві, у приміщенні Українського Повітового Дому, відбувся повітовий Народний з’їзд Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО). Захід згуртував понад 250 учасників — представників майже всіх сіл Жовківщини, серед яких були священники, світська інтелігенція, сільські активісти та міщани самої Жовкви.
З’їзд відкрив і провів д-р Іван Романків, адвокат із Жовкви — дотеперішній секретар і фактичний керівник повітової організації УНДО з часу відставки голови комітету ради Володимира Даниловича. Саме на плечах Романківа лежала основна відповідальність за організаційну працю впродовж останніх років. Він виступив із докладним звітом про діяльність Повітового Народного Комітету за період від грудня 1932 року до травня 1935 року.
До президії з’їзду увійшли відомі діячі краю: о. декан Іван Бирка (парох Желдеця), Теодор Кривлюк з Пристані, д-р Степан Сеґер (секретар, кандидат адвокатури з Кошелева), а також самі Володимир Данилович і д-р Іван Романків.
Результатом з’їзду стало формування нового складу Повітового Народного Комітету. До нього, зокрема, увійшли: д-р Іван Романків, адвокат у Жовкві; Володимир Данилович, скарбник; Пилип Креховецький, рільник із Замочка; о. Євген Боднар, парох із Мостів Великих; д-р Степан Коновалець, лікар із Куликова; о. Іван Томашівський, парох у Глинську; Марія Пеленська, активістка з Жовкви; Іван Бесик, рільник із Сопошина та інші.
З’їзд засвідчив не лише силу та згуртованість УНДО на Жовківщині, але й ключову роль д-ра Романківа у побудові політичного життя повіту. (Діло 30.05.1935)
На початку лютого 1939 року у Львові відбувся загальний з’їзд Товариства «Рідна Школа» – однієї з найбільш вагомих організацій українського шкільництва в Галичині. В атмосфері тривожних передчуттів великої історичної бурі, яка вже насувалася на Європу, українські освітяни, педагоги, громадські діячі зібралися, щоби звірити годинники, підбити підсумки й окреслити плани.
Серед численних доповідачів вирізнився Іван Романків, який виступив із чітким, енергійним та емоційно насиченим словом. Його виступ був не просто формальним внеском до порядку денного — це був пристрасний заклик до оборони української школи, мови, культури. Він говорив як той, хто глибоко розуміє небезпеку асиміляції та втрати національного обличчя, хто вірить у силу рідної мови як наріжного каменя народу.
Його слова: «...замість оборонятись, мусимо наступати і домагатися ще ширших прав для українського шкільництва» — прозвучали як маніфест часу. У той момент, коли багато хто втомлено шукав компромісів, Романків стояв на позиції активної оборони: без рідної школи — немає українського завтра.
На з’їзді були також згадані інші постаті, які велику працю вклали у розбудову шкільництва — Юліан Буцманюк, Мирон Коновалець й інші.
Будинок на вулиці С. Бандери, де жила родина Романківих.
У вересні 1939 року з приходом радянської влади змушений був переховуватись. Під час німецької окупації став нотарем у Белзі, а згодом у Жовкві, водночас підтримуючи діяльність Українського допомогового комітету.
У власному будинку в Жовкві 10 грудня відкрив нотаріальну канцелярію.
Жовківські вісті. 21.12.1941.
У власному будинку в Жовкві 10 грудня відкрив нотаріальну канцелярію.
Після війни емігрував — спочатку до Мюнхена, згодом до Едмонтона (Канада), де активно долучився до життя української діаспори. У 1950-х був головою братства УСС, очолював Українську санітарно-харитативну службу, став членом НТШ, заснував книгарню «Арка». А з 1962 року переїхав до США, де доживав віку поруч із дітьми. Іван Романків був співробітником редколегії збірника "Підгаєцька земля".
Родина Романківих у Німеччині 1945 р.
Його син, д-р Любомир Романків, стане одним із найбільших українських науковців XX століття — винахідником, без якого не існувало б сучасного комп’ютерного жорсткого диска.
Іван Романків помер 1 січня 1973 року в містечку Браєркліфф-Манор під Нью-Йорком. Похований на цвинтарі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку — одному з духовних центрів української Америки.
Немає коментарів:
Дописати коментар