Історична розповідь про Андрія Алиськевича

Історична розповідь про Андрія Алиськевича

У передгір’ї Львівщини, у давньому містечку Жовква, 17 грудня 1870 року народився хлопчик, якому судилося стати однією з визначних постатей української освітньої справи — Андрій Антонович Алиськевич. Його дитинство проходило в родині священика, а сам він із ранніх літ був занурений у духовний і культурний світ українського села. Ще немовлям його перевезли на Тернопільщину, де він змінював місця проживання разом із батьком, який служив на парафіях: спершу в Городищі, згодом у Хмелиськах, а з 1891 — у Доброводах.

Юний Андрій навчався в гімназії Золочева, де заклались підвалини його гуманітарної освіти. Звідти його шлях проліг до Львівського університету, де він студіював українську та класичні мови. Продовження освіти — це вже славетні австрійські університети Відня та Ґраца, де він здобув глибокі знання з німецької мови та історії мистецтва. Освітній шлях Алиськевича був прикладом самовдосконалення і праці — він мав не лише диплом, а й внутрішній обов’язок служити народу через знання.

Педагогічна кар’єра Алиськевича охоплювала різні міста Галичини: Львів, Броди, а з 1910 року — Перемишль. Саме там він розкрив себе як талановитий директор української гімназії, поліпшуючи навчальний процес, підтримуючи учнів і плекучи в них любов до Батьківщини. Але його діяльність не обмежувалася класом — він був активним учасником і засновником низки освітніх і громадських організацій: "Взаємної помочі", педагогічного товариства, редагував журнал «Дзвінок».

З приходом війни і російської окупації Перемишля Алиськевич змушений виїхати до Відня, де продовжував свою освітню місію — тепер уже в рамках еміграційного шкільництва. Після Листопадового чину він долучається до роботи органів ЗУНР у Перемишлі, а згодом — як делегат Української Національної Ради — виступає в Станиславові.

Неспокійні роки українських визвольних змагань занесли його на схід: Дрогобич, Кам’янець-Подільський, а далі — в еміграцію. В ЧСР він продовжував працювати на благо української молоді — зокрема як директор гімназій у Береговому, Ужгороді, і навіть у василіанській класичній гімназії. У міжвоєнні роки став одним із провідників українського громадського життя на Закарпатті: займав посади у "Просвіті", Педагогічному товаристві, "Учительській громаді" та Пласті.

Після угорської окупації Закарпаття в 1939 році змушений був переїхати до Брно, а згодом оселився в Празі. Там, у серці еміграційного українства, він і завершив свій земний шлях 25 березня 1949 року.

Андрій Алиськевич залишив по собі не лише навчальні посібники, педагогічні статті й спомини. Він залишив дух — той невидимий, але відчутний спадок посвяти, жертовності і віри в українську справу.

Джерело : Енциклопедія ЗУНР 1918-1923 про. Том 1, 2018 р. -с.42-43.