У Жовкві мешкав зі своєю молодою, ніжною дружиною директор гімназії на ім'я Казимир Ельяш (Вельк). Впродовж 1908-1915 він виконував обов'язки керівника гімназії Станіслава Жолкевського в нашому місті. Жінка народила йому дівчинку й хлопчика. Після других пологів вона почала хворіти. Відтоді діти жили винятково під наглядом української няньки, сумлінноï, роботящоï Михайлини.
Коли жінка відчула, що її кінець уже близько, то покликала до себе Михайлину й мовила: «Я знаю, що ти маєш у селі нареченого. Але пообіцяй менi залишитися бiля моїх дітей, коли мене не стане. Без тебе вони пропадуть.»
Михайлині було важко на серці. Варто тільки уявити собі життя служниці в ті часи, щоб зрозуміти, якої жертви від неї очікували. Від світання до смерку носити воду, колоти дрова, прати, куховарити, прибирати, доглядати за дітьми з усіма їхніми хворобами. Чого вона могла чекати від життя, окрім сподівання влаштувати за свої дрібні заощадження скромне господарство зі своїм майбутнім чоловіком? Якщо вона зараз вiдкладе одруження на невизначений термін, то малоймовірно, що її наречений так довго чекатиме на неї. З іншого ж боку, вона любила цих дітей і жаліла їх. Отож вона дала вмираючiй молодiй матерi своє слово. А після смертi жiнки попросила директора написати її женихові.
Сама Михайлина не ходила до школи, а отже не вмiла нi читати, нi писати.
Діти підростали. Хлопчик закінчив гiмназiю, до дівчини почав залицятися галантний, вродливий студент. Майбутній тесть пообіцяв йому місце вчителя в гімназії, щойно вiн завершить свої студії.
Проте й здоров'я директора було вже підірваним. Можливо, дружина заразила туберкульозом і його - тоді це була дуже поширена епідемія. Невдовзі він також важко захворiв i вiдчув, що смерть уже не за горами. Отож він також покликав Михайлину до свого смертного одра й мовив: "Пенсію, яка по моїй смерті належить моїй родині, мої діти отримуватимуть недовго. Після того вони залишаться без засобiв до існування. Поклич-но панотця, нехай він повінчає нас.
Тоді, як моя вдова, ти матимеш право й далі одержувати мою платню. А діти, які без тебе давно б уже пропали, зможуть i далi жити з тобою."
Бiля смертного ложа обвінчалася Михайлина з директором і залишилася жити бiля його дітей. Нові почесті не вдарили їй в голову. Як і перше, вона звичайний сільський стрій, тільки свою гарну квітчасту хустину поміняла на потворний, дешевий міський капелюшок.
Тим часом хлопець почав свої студії у Львові. Михайлина надсилала йому стільки грошей, скільки могла зекономити. Дівчині вона, одначе, не зумiла допомогти. Той студент, який раніше так по-лицарськи залицявся до дочки директора, те-ґпер, коли більше не було сподівання на тестеву протекцію, взагалі перестав приходити. Юне створiння заледве стримувало сльози. Де б вона не була, що б не робила - вона безперестанку скаржилася: "Він же завжди казав і навіть клявся, що кохає мене!"
Якби поряд була енергійна й розумна матір, то вона б пояснила своїй дочці, що не варто сумувати за таким корисливим і лицемірним пройдисвітом. Але що розуміла в цьому бідна, смиренна Михайлина? Вона плакала й скаржилась на долю разом з дівчиною. Страждання дедалі більше вгризалося у серце дочки. Через рік вона померла - буквально від любовної муки. Відтоді ніхто не чув сміху Михайлини. Адже вона єдина, котра заплатила за титул "пані директор" своïм життєвим щастям!
З книги З. Ландман "Моя Галичина". - С. 150-152.
Немає коментарів:
Дописати коментар