Протягом 1930-х років, близько 4,400 євреїв проживали у Жовкві, становлячи приблизно половину всього населення міста. Вони заробляли на життя торгівлею та різними формами ремісництва, і багато з них були бідними. У Жовкві існував ряд організацій соціального забезпечення. Серед єврейських політичних партій особливо домінували сіоністи, які організовували культурну діяльність у місті.
18 вересня 1939 року Жовква була окупована німцями, а вже 24 вересня 1939 року місто було передане совєтам(Soviets). У цей період, сотні єврейських біженців тікали сюди із Західної Польщі. Під радянською владою приватна торгівля майже повністю припинилась і більшість єврейських ремісників були залучені до кооперативів, а єврейські комуністи брали участь в місцевій адміністрації міста. Навесні 1940 року, ряд «буржуазних» сімей було вислано з міста, а в червні 1940 року, сотні єврейських біженців було депортовано до Радянського Союзу. Жовківські євреї створили раду для підтримання певного зв’язку з вигнанцями.
28 червня 1941 року німці знову окупували Жовкву та на наступний день спалили велику синагогу. У липні 1941 р. було створено Єврейську раду (Judenrat-Юденрат) на чолі з Фобінсом Рубінсфельдом, а також Службу єврейського порядку(Jewish Order Service), якою керував П. Чачкес. Було видано низку антиєврейських указів. Єврейських жителів примушували носити зірку Давида, їм заборонялося робити покупки на міському ринку. Цінні речі у них конфіскували, зобов’язували платити німцям пеню, а також їх відправляли на примусові роботи. Євреїв також виселяли з їхніх будинків, де тепер жили німецькі офіцери.
Протягом серпня-вересня 1941 року, ряд євреїв-прихильників радянського режиму було арештовано, допитано, а згодом і страчено. У грудні 1941 року євреям наказали здати все хутро, яким вони володіли. Взимку 1941-42 рр. серед єврейської громади поширилися голод і тиф. Використовуючи свої мізерні кошти, Юденрат створив лікарню, громадські столові та надавав допомогу нужденним, але ця допомога лише трохи полегшила страждання. З кінця 1941 року до початку 1942 року близько тридцяти вчителів таємно організовували маленькі шкільні класи для дітей громади.
15 березня 1942 року, підрозділи німецької поліції під командуванням Гельмута Танцмана провели «акцію» в Жовкві. Німці депортували до табору смерті Белжець близько 700 хворих і старих євреїв, які були в списку безробітних євреїв, складеному Юденратом. Він намагався з’ясувати долю депортованих, оскільки їхній транспорт був першим з усієї області, що вирушив до Белжеця; Юденрат дійсно визначив, що сталося з депортованими, шляхом розслідування, проведеного серед місцевих фермерів. Через деякий час есесівці забрали шістдесят євреїв до трудового табору Лацьке, розташованого поблизу Золочева.
Влітку 1942 року, Юденрат і Служба єврейського порядку надавали допомогу євреям, депортованим з інших місцевостей, які, зіскочивши з ешелонів смерті, що прямували до табору смерті Белжець, прибули до Жовкви. Вони запропонували втікачам притулок, їжу та медичну допомогу. Дізнавшись, що німці шукають у госпіталі втікачів, їх розмістили по приватних будинках.
22-23 листопада 1942 року німці провели чергову «акцію» в Жовкві. На подвір’ї місцевого замку було зігнано понад 2 тис. євреїв, у тому числі мешканців навколишніх сіл. Зібрані євреї піддавалися тривалим знущанням, кульмінацією яких було загибель кількох десятків людей, а решту було депортовано потягами до табору смерті Белжець. Багато депортованих намагалася вистрибнути з вагонів, проте лише кільком особам вдалось повернутись до Жовкви. Двом єврейським жінкам з Жовкви вдалось втекти з табору смерті Белжець. Міна Астман і Малка Таленфельд були депортовані з Жовкви наприкінці березня 1942 р. Їм вдалося повернутися до Жовкви, і їхні рахунки були записані. Їхня доля невідома, але, ймовірно, ніхто не вижив. Коли листопадова “акція” закінчилась жовківські євреї знайшли тіла приблизно 300 осіб. Померлих збирали там, де вони лежали, з вулиць, у місцевому замку чи там, де вони вискочили з потягів, і належним чином поховали по-єврейськи.
Приблизно через тиждень після «акції» 1 грудня 1942 року вцілілі члени єврейської громади Жовкви були зосереджені в гетто разом з численними євреями з інших прилеглих місцевостей. Гетто було розташоване на вулицях Собеського, Переца, Райха, Сеніжарській та ліворуч від Домініканської площі. Гетто було оточене колючим дротом і охоронялося зовні німецькими та українськими загонами, а зсередини — членами Єврейської служби порядку. Мешканцям було заборонено залишати його територію. Погані санітарні умови та сильна скупченість гетто призвели до спалаху тифу, який спричинив численні смерті. Кільком євреям вдалося втекти з гетто за фальшивими «арійськими» документами або знайшовши схованку у знайомих християн. Більшість мешканців готували схованки та намагалися приєднатися до списків робітників, яких вважали важливими для німецької економіки. 15 березня 1943 року близько 618 євреїв, які вважалися придатними для роботи, були вивезені з гетто до Яновського трудового табору в передмісті Львова.
Гетто було ліквідоване двома вбивчими «акціями», здійсненими 25 березня та 6 квітня 1943 року гестапівським відділом зі Львова під командуванням Еріха Енгельса за підтримки підрозділів жандармерії та української поліції. У гетто був проведений жорстокий обшук, у якому були розбиті стіни та плитка на підлозі. Приблизно 150 чоловіків і жінок було відправлено до Яновського трудового табору, а ще 60 кваліфікованих робітників залишили в Жовкві. Решту євреїв, приблизно 3500, включно з останніми членами Юденрату та Єврейської служби ордену, які залишилися, вивезли до лісу, розташованого приблизно за три кілометри від Жовкви, і розстріляли. Кваліфікованих робітників було розміщено за межами гетто, і їм було доручено сортувати речі вбитих жертв та виконувати інші різноманітні роботи. Більшість із цих робітників було вбито 10 липня 1943 року.
Значна кількість євреїв продовжувала переховуватися в руїнах гетто, в місті та навколишніх лісах, і полювання на втікачів тривало аж до звільнення. Тих, кого спіймали, збирали групами і страчували на єврейському кладовищі. Інші групи були відправлені до Янівського табору у Львові восени 1943 року.
Жовкву було визволено радянськими військами 23 липня 1944 року, менше 100 євреїв пережили нацистську окупацію.
18 вересня 1939 року Жовква була окупована німцями, а вже 24 вересня 1939 року місто було передане совєтам(Soviets). У цей період, сотні єврейських біженців тікали сюди із Західної Польщі. Під радянською владою приватна торгівля майже повністю припинилась і більшість єврейських ремісників були залучені до кооперативів, а єврейські комуністи брали участь в місцевій адміністрації міста. Навесні 1940 року, ряд «буржуазних» сімей було вислано з міста, а в червні 1940 року, сотні єврейських біженців було депортовано до Радянського Союзу. Жовківські євреї створили раду для підтримання певного зв’язку з вигнанцями.
28 червня 1941 року німці знову окупували Жовкву та на наступний день спалили велику синагогу. У липні 1941 р. було створено Єврейську раду (Judenrat-Юденрат) на чолі з Фобінсом Рубінсфельдом, а також Службу єврейського порядку(Jewish Order Service), якою керував П. Чачкес. Було видано низку антиєврейських указів. Єврейських жителів примушували носити зірку Давида, їм заборонялося робити покупки на міському ринку. Цінні речі у них конфіскували, зобов’язували платити німцям пеню, а також їх відправляли на примусові роботи. Євреїв також виселяли з їхніх будинків, де тепер жили німецькі офіцери.
Протягом серпня-вересня 1941 року, ряд євреїв-прихильників радянського режиму було арештовано, допитано, а згодом і страчено. У грудні 1941 року євреям наказали здати все хутро, яким вони володіли. Взимку 1941-42 рр. серед єврейської громади поширилися голод і тиф. Використовуючи свої мізерні кошти, Юденрат створив лікарню, громадські столові та надавав допомогу нужденним, але ця допомога лише трохи полегшила страждання. З кінця 1941 року до початку 1942 року близько тридцяти вчителів таємно організовували маленькі шкільні класи для дітей громади.
15 березня 1942 року, підрозділи німецької поліції під командуванням Гельмута Танцмана провели «акцію» в Жовкві. Німці депортували до табору смерті Белжець близько 700 хворих і старих євреїв, які були в списку безробітних євреїв, складеному Юденратом. Він намагався з’ясувати долю депортованих, оскільки їхній транспорт був першим з усієї області, що вирушив до Белжеця; Юденрат дійсно визначив, що сталося з депортованими, шляхом розслідування, проведеного серед місцевих фермерів. Через деякий час есесівці забрали шістдесят євреїв до трудового табору Лацьке, розташованого поблизу Золочева.
Влітку 1942 року, Юденрат і Служба єврейського порядку надавали допомогу євреям, депортованим з інших місцевостей, які, зіскочивши з ешелонів смерті, що прямували до табору смерті Белжець, прибули до Жовкви. Вони запропонували втікачам притулок, їжу та медичну допомогу. Дізнавшись, що німці шукають у госпіталі втікачів, їх розмістили по приватних будинках.
22-23 листопада 1942 року німці провели чергову «акцію» в Жовкві. На подвір’ї місцевого замку було зігнано понад 2 тис. євреїв, у тому числі мешканців навколишніх сіл. Зібрані євреї піддавалися тривалим знущанням, кульмінацією яких було загибель кількох десятків людей, а решту було депортовано потягами до табору смерті Белжець. Багато депортованих намагалася вистрибнути з вагонів, проте лише кільком особам вдалось повернутись до Жовкви. Двом єврейським жінкам з Жовкви вдалось втекти з табору смерті Белжець. Міна Астман і Малка Таленфельд були депортовані з Жовкви наприкінці березня 1942 р. Їм вдалося повернутися до Жовкви, і їхні рахунки були записані. Їхня доля невідома, але, ймовірно, ніхто не вижив. Коли листопадова “акція” закінчилась жовківські євреї знайшли тіла приблизно 300 осіб. Померлих збирали там, де вони лежали, з вулиць, у місцевому замку чи там, де вони вискочили з потягів, і належним чином поховали по-єврейськи.
Приблизно через тиждень після «акції» 1 грудня 1942 року вцілілі члени єврейської громади Жовкви були зосереджені в гетто разом з численними євреями з інших прилеглих місцевостей. Гетто було розташоване на вулицях Собеського, Переца, Райха, Сеніжарській та ліворуч від Домініканської площі. Гетто було оточене колючим дротом і охоронялося зовні німецькими та українськими загонами, а зсередини — членами Єврейської служби порядку. Мешканцям було заборонено залишати його територію. Погані санітарні умови та сильна скупченість гетто призвели до спалаху тифу, який спричинив численні смерті. Кільком євреям вдалося втекти з гетто за фальшивими «арійськими» документами або знайшовши схованку у знайомих християн. Більшість мешканців готували схованки та намагалися приєднатися до списків робітників, яких вважали важливими для німецької економіки. 15 березня 1943 року близько 618 євреїв, які вважалися придатними для роботи, були вивезені з гетто до Яновського трудового табору в передмісті Львова.
Гетто було ліквідоване двома вбивчими «акціями», здійсненими 25 березня та 6 квітня 1943 року гестапівським відділом зі Львова під командуванням Еріха Енгельса за підтримки підрозділів жандармерії та української поліції. У гетто був проведений жорстокий обшук, у якому були розбиті стіни та плитка на підлозі. Приблизно 150 чоловіків і жінок було відправлено до Яновського трудового табору, а ще 60 кваліфікованих робітників залишили в Жовкві. Решту євреїв, приблизно 3500, включно з останніми членами Юденрату та Єврейської служби ордену, які залишилися, вивезли до лісу, розташованого приблизно за три кілометри від Жовкви, і розстріляли. Кваліфікованих робітників було розміщено за межами гетто, і їм було доручено сортувати речі вбитих жертв та виконувати інші різноманітні роботи. Більшість із цих робітників було вбито 10 липня 1943 року.
Значна кількість євреїв продовжувала переховуватися в руїнах гетто, в місті та навколишніх лісах, і полювання на втікачів тривало аж до звільнення. Тих, кого спіймали, збирали групами і страчували на єврейському кладовищі. Інші групи були відправлені до Янівського табору у Львові восени 1943 року.
Жовкву було визволено радянськими військами 23 липня 1944 року, менше 100 євреїв пережили нацистську окупацію.
Переклад з англійської мови Дацик Марта.
Немає коментарів:
Дописати коментар