Історія однієї могили: родина Дунічів.

Іноді минуле саме знаходить нас там, де найменше цього очікуєш. Під час одного із візитів на жовківський цвинтар до своїх родичів, серед мовчазних рядів кам’яних хрестів і напівстертих написів, мою увагу привернув один пам’ятник подружньої пари — добре збережений, із фотографією чоловіка. Він вирізнявся серед інших, майже зруйнованих надгробків і немовби кликав до себе. Хто ж вони були — ця родина Дунічів, яка доля спіткала їх членів?

Кілька місяців пошуків у різних джерелах, серед польських цифрових архівів, що так щедро відкривають доступ до минулого (за що не можна не подякувати нашим сусідам), привели до безлічі запитань, розбіжностей та неточностей. Здавалося, цю історію доведеться залишити нерозкритою та відкласти у довгий ящик. Та зовсім недавно трапилися матеріали, які пролили світло на долю цієї родини й дозволили скласти мозаїку фактів у цілісну картину.

Так почалася моя подорож у минуле — до історії родини Дунічів...

Родина Дунічів належала до давнього львівського міщанства, чиї корені сягають ще XIX століття. Їхня історія тісно пов’язана не лише зі Львовом, але й із Жовквою, де на місцевому цвинтарі поховані Ян Дуніч із дружиною Розалією – дідусь і бабуся майбутнього відомого музикознавця Яна Йозефа Дуніча.

Ян Дуніч (1837–1907) народився у Дуньові, повіт Галац (нині Румунія), в сім’ї Стефана Дуніча та Анни Баковської. Він переїхав до Жовкви, де одружився з Розалією Янкевич.

 Подружжя виховало щонайменше сімох дітей. Ян Дуніч помер у Жовкві 7 грудня 1907 року. Серед відомих були Адам 1875 - 25.10.1916 (окрім поховання на цвинтарі про нього нічого невідомо) і Йозеф.

Батько трьох дітей (Болеслав, Хелена і Ян Йозеф) – Йозеф Дуніч – працював у Галицькій Касі скарбовій у Львові. Він також входив до комітету будівництва церкви святої Матері Божої Остробрамської на Верхньому Личакові. Він був членом Towarzystwa Przyjaciół Sztuk Pięknych (1908 р.). Родина мала власний будинок на Личакові (парафія святого Антонія), який у 1929 році був проданий. Відтоді до 1943 року Дунічі мешкали у центрі Львова – в кам’яниці на Площі Маріяцькій, 10, з вікон якої відкривався вид на пам’ятник Адаму Міцкевичу (будинок не існує з 90-х років XX ст., коли піддався руйнуванню та обвалу).

Хоч Йозеф Дуніч сам не був музикантом, він усвідомлював важливість музичної освіти і подбав, щоб його діти – Ян Йозеф, Болеслав та Гелена – закінчили клас скрипки в Консерваторії Польського музичного товариства у Львові. У родинному колі вони часто музикували разом, утворюючи неформальне «Тріо Дунічів».

Найстарший син, Ян Йозеф Дуніч (1910–1945), виявив себе як один із найталановитіших польських музикознавців свого покоління. Навчався у Львівському університеті імені Яна Казимира, де захистив дві магістерські роботи (1932 – з музикознавства, 1933 – з полоністики), а в 1937 році здобув ступінь доктора музикознавства.

У 1934–1939 роках Ян був асистентом кафедри музикознавства в Університеті Яна Казимира, а в 1939 році переїхав до Варшави, де отримав посаду у Міністерстві релігійних справ та народної освіти. Він належав до так званої «школи Адольфа Хибінського» – наукового напряму, що займався глибоким вивченням історії старої польської музики.

Особливу увагу Ян приділяв і музичній історії Львова, плануючи написати фундаментальне дослідження про історію опери в місті від кінця XVIII до початку XX століття. Єдиною опублікованою його працею з цієї теми залишилася стаття «Прем’єри опер Белліні у Львові» (1935).

Під час Другої світової війни Ян Йозеф Дуніч працював у польському підпіллі. За свідченнями сучасників, він займався перевезенням підпільної літератури та музичних матеріалів між Варшавою і Львовом. Гелена Дуніч-Нівінська згадувала: «Як сумлінний конспіратор він не розкривав нам жодних деталей своєї діяльності». Відомо лише (оскільки про це знав Хибінський), що під час нацистської окупації Дуніч перевозив із Варшави до Львова і назад різні види «літератури», зокрема музичної (наприклад, обробки партизанських пісень, написані львівськими композиторами). Під час окупації Дуніч приїжджав до Львова 2–3 рази, останній раз на межі 1942–1943 років. Саме тоді родина Дунічів бачилася востаннє і вже у скороченому складі (Болеслав Дуніч у 1939 році виїхав на Захід, Йозеф Дуніч помер у Львові в 1940 році і похований із батьками у Жовкві). Це було одночасно останнє побачення Гелени з її братом Яном Йозефом.У 1943 році його заарештували німці. Він загинув у 1945 році в концтаборі Дора поблизу Нордгаузена.

Наймолодша з дітей, Гелена Дуніч-Нівінська – «скрипалька з Біркенау» (1915–2018), народилася у Відні, де родина тимчасово перебувала під час Першої світової війни. Дитинство вона провела у Львові, де здобула музичну освіту в Консерваторії ПМТ та навчалася в Гімназії імені Королеви Ядвіги.

У 1943 році Гелену та її матір заарештувало гестапо за допомогу польським підпільникам. Їх відправили до концтабору Аушвіц-Біркенау, де мати загинула. Гелена вижила завдяки грі у таборовому жіночому оркестрі під керівництвом відомої скрипальки Алми Розе. У спогадах «Шляхи мого життя. Спогади скрипальки з Біркенау» (2013) вона детально описала ці жахливі події та моральні дилеми музикантів у концтаборі. Кілька років раніше Гелена Дуніч була на її концерті у Львівській філармонії (про що тоді намагалася не згадувати). Про першу безпосередню зустріч писала: «Коротко запитала про мої музичні навички. […] Без слів поклала на пюпітр ноти, подала мені скрипку. Я почала грати свій іспит на життя […]». Далі згадувала: «Я почула, що мене прийнято до таборового оркестру». Жіночий оркестр у Біркенау виник у 1943 році (перший чоловічий оркестр організували на межі 1940–1941 років). Він мав грати марші для тих, хто виходив на роботу поза межі суворого табору, і для робочих команд, які поверталися. Гелена Дуніч зайняла місце першої скрипки. Гелена Дуніч так запам’ятала ці жахливі роки: «Музика, яку ми грали, мала в собі щось пекельне. Швидко ми почали це усвідомлювати, тому переживали моральні дилеми і духовні сумніви, чи повинні ми грати чи ні […]».

Після війни Гелена залишилася у Кракові, Гелена Дуніч уже не мала змоги повернутися до дому у Львові, поглинутому Українською РСР. Як вона сказала: «бо моє рідне місто – Львів, було для мене закрито». Вона понад 30 років працювала в Польському музичному видавництві (PWM), де зробила значний внесок у розвиток польської музичної культури. Померла 12 червня 2018 року у віці 102 років.

Доля родини Дунічів є відображенням драматичної історії Львова та його мешканців у XX столітті. Блискуча наукова кар’єра Яна Йозефа була знищена війною та нацистськими репресіями. Гелена ж змогла вижити й залишила по собі надзвичайно цінні свідчення про таборове життя, водночас зберігши пам’ять про рідний Львів, який залишався для неї недосяжним.

Таким чином, коріння відомої польської родини музикантів та науковців тісно пов’язане з нашою Жовквою. Тут поховані їхні предки – Ян і Розалія, Йозеф та Адам. Саме зі жовківського цвинтаря почалися мої пошуки, які зрештою відкрили широку і драматичну історію родини, що дала світові видатних митців та науковців.

За матеріалами польських архівів та спогадів Гелени Дуніч тут