Осінь 1939 року принесла на західноукраїнські землі не лише зміну кордонів, а й нову реальність жорстокості, страху і зневіри. Містечко Жовква, затиснуте між двома тоталітарними режимами — нацистським і радянським, стало свідком буремних подій, які назавжди змінили його обличчя. Перед вами — унікальні спогади Бенціона Беншалома, єврея, який у ті дні вирушив із Тернополя через розбиті й затоплені дороги, аби дістатися до рідної Жовкви, де ще нещодавно панували німці, а вже входили радянські війська.
Жовква в часи радянської окупації.
"Я не залишусь у Тернополі. Моє обличчя звернене до Львова. Надіюся, що коли доберуся туди, зможу дізнатись щось про свою родину і побачитися з друзями. Але як дістатися до Львова? Кажуть, що з Тернополя до Львова за кілька годин піде поїзд. Я зустрів товариша зі свого рідного міста, який повідомив, що знайшов вантажівку і збирається їхати нею до Жовкви. Автомобіль був вщерть заповнений, але, можливо, знайдеться ще одне місце для мене. Поїздка тривала два дні. Двигун постійно ламався, і кілька разів ми змушені були звертати з маршруту, щоби знайти бензин. Розбиті будинки вздовж дороги свідчили про щось жахливе, що сталося. Обабіч дороги були глибокі вирви, в які ми раз по раз провалювались. Поля біля картографічного музею, поруч із залізничними коліями та телеграфними стовпами, також були вкрити ямами зі слідами підтоплення — це свідчило про руйнівну силу вибухів. Ворог точно не пошкодував бомб.
Почалися осінні дощі, ми були до нитки промоклі й тремтіли від холоду. Відтоді ми молилися про дві речі: щоб двигун не зламався знову і щоб вантажівку не конфіскували. Здавалося, наші молитви були почуті. Ми їхали без зупинок. Довкола тяглися поля, малі й великі села та містечка. Дощ перетворив дорогу на багнюку, але наш транспорт і далі їхав. Ми були настільки промоклі, що вода текла з нашого одягу. Водій сказав, що невдовзі будемо в Жовкві, і це нас заспокоїло. Але раптом ми зупинились — двигун знову вийшов з ладу. Ми зайшли до хати селянина й чекали, поки автомобіль полагодять. Селянин розповів мені, що німці вже кілька днів володіли містом.
— Як вони поводилися? — спитав я.
— Зразково, — відповів він. — Дуже шкода, що натомість прийдуть більшовики.
— Що значить "зразково"? Вони скрізь поводились так?
— У містах — ні. Там євреї постраждали. Їх знущали. Але з нами нічого злого не зробили.
— Ви українець?
— Ні, я поляк.
Нарешті автівку полагодили. Ми проїхали ще трохи й прибули до Жовкви. Приїхали в слушний момент — вдалося дістати бензин.
За чотири дні ми на власній шкірі відчули, що таке нацистська влада в Жовкві. Хоч євреї тут постраждали менше, ніж в інших місцях, громада була глибоко приголомшена. Холоднеча в поглядах перехожих розповідала всю історію цих днів. Пограбування, знущання, примусова робота. Це була садистська війна нервів і страху, покликана зламати душу, принизити, звести з розуму.
«Завтра винесемо вам серйозні вироки! Сьогодні ввечері відбудеться засідання з рішень! Післязавтра почуєте свої вироки! Ще кілька годин — і ми навчимо вас, свиней, чемності!»
Призначений ними час минав, і нічого не відбувалося, але ми були у страшній напрузі.
Я побачив на стіні в будинку доброзичливого шинкаря пусту раму. Запитав, чому в ній немає картини. Господиня відповіла:
— Тут жили австрійські офіцери. Ввічливі, приємні — справжні австрійці, не прусаки. Дехто з них навіть приносив мені масло чи продукти. Якось їм сподобалась картина пророка Єремії, що висіла в цій рамі. Вони напали на неї, зняли скоби, витягли картон і картину, порвали її на дрібні клапті. Потім вставили назад картон, закріпили скоби і повісили порожню раму на стіну. Помстилися юдейській вірі, але раму не зіпсували.
У Жовкві є старовинна й красива синагога, якою дуже пишається єврейська громада. Я увійшов до її священного залу, повного краси. Побачив міцні стіни, розкішні люстри, а також дірки в стелі.
— Хто це зробив?
— Німці увірвались до синагоги, витягли револьвери й почали стріляти вгору. Одна люстра теж постраждала. Синагога була врятована дивом — німці вже планували її спалити. Якби залишились у місті, вони б це зробили. Коли городяни спитали їх, чому йдуть так хаотично, ті відповіли: «Jetzt kommen die Russische schweine» — «Тепер ідуть російські свині».
Місто й околиці були приємні. Дерева почали вкриватися листям, небо — переважно ясне, сонце робило дні теплими й красивими. Ми довго гуляли, намагаючись заспокоїти серце, сповнене гіркоти та болю, навіть у цій осінній красі. Але пережите й страх перед тим, що буде далі, змушували нас питати: що нас чекає? Що буде, коли вичерпаються останні злоті? Новий потік біженців прибував на територію, захоплену росіянами. Цього разу всі були євреї. Після того як закінчились переговори між СРСР і Німеччиною щодо поділу Польщі та остаточного встановлення кордонів, Червона армія відступила з раніше зайнятих територій. Спершу в радянській пресі писали, що кордон пройде вздовж Сяну в Галичині та Вісли в Конгресівці. Але зрештою Росія поступилася — замість Вісли було вирішено провести кордон по Бугу. І Червона армія повернула назад.
Тепер євреї, які мешкали на території, де були росіяни, почали масово тікати. Виявилось, що для багатьох євреїв радянська влада була меншою бідою, бо міліція і чиновництво теж були єврейські. Поляки ж лякали: щойно росіяни підуть — ми вас виріжемо. Місто наповнювали знесилені, голодні, напівголі біженці. Найбільше не вистачало житла. В одному приміщенні жили по 10 осіб. Міліція реквізувала монастир — великий і пишний будинок, де оселилися сотні євреїв. Через жахливі санітарні умови монастир швидко став осередком епідемій. Поляки лютували: прийде день — помстимось за осквернення нашої святині.
Щодня з території під контролем німців доходили страшні новини, від яких хололо в жилах. Школи палили, євреїв розстрілювали, коли ті намагались врятувати сувої Тори. Декого змушували переходити вбрід глибоку ріку, і ті тонули, бо не вміли плавати. Старий єврей мав викопати велику яму й поховати всі свої книги — Танах, Талмуд, Поспкім. Після цього німці поставили на могилі хрест, змусили його охороняти її день і ніч, і пригрозили смертю, якщо хрест зникне. Діти блукали лісами, шукаючи батьків. Ці історії стискали серце, і руки мимоволі стискались у кулак. Ми оточили єврейського офіцера й почали розповідати про страждання євреїв у німецькій зоні. Питали, чому Росія мовчить, чому дружить з убивцями. Він, схоже, був здивований, і врешті сказав:
— Жахливо! Ми нічого не знали. Я вам раджу: пишіть товаришу Сталіну! Пишіть товаришу Сталіну — і він допоможе! Він прийде на поміч! Пишіть товаришу Сталіну!
Радісних новин не було. Люди блукали вулицями без мети й надії. На обличчях — тривога й страх. Щодень приносив нові біди. І ось сьогодні стало відомо, що "очищення" буде таки проведено. Усі зусилля виявилися марними. Частину Жовкви виселять, щоб розмістити там родини офіцерів. Людей викинуть з їхніх домівок, а військові переселяться в найкращий квартал міста. А куди подінуться виселені? Їм запропонували йти до монастиря, який уже був переповнений і перетворився на осередок хвороб. Радості не було. Щодня — нові турботи, щоніч — новий страх.
У деяких місцях забирали на роботи членів сіоністських організацій Гістадруту. Єврейські школи залишались закритими. Єврейські комуністи славили Сталіна й демонстрували свою відданість. Але більшість євреїв не відчували ентузіазму — їм дошкуляли злидні та страх за завтрашній день. З уст в уста передавались фантазії про Землю Ізраїлю.
— Що? В Єрусалимі є єврейська держава? Єврейська влада? Єврейська армія? Хто поширює такі чутки? Не знаю.
Новини переходили з міста в місто. Люди клялися, що чули радіо з Єрусалима. Повідомлення — хто став головою уряду, хто — міністром оборони. Брехня? Ні! Галюцинації! Євреї чули — і вірили. Якби тоді їм сказали, що можна вирушити до Ізраїлю, хай навіть шлях буде важкий і довгий — усі б одразу зібралися, взяли ціпки, торби й рушили б.
Сіон, Сіон, ти — коханий!"
Немає коментарів:
Дописати коментар