Публікація допису про життєвий шлях відомого лікаря Жовкви Антона Орловського дозволила встановити контакти з його внучкою п. Антоніною, яка люб'язно поділилася родинними матеріалами, зокрема, фотографіями і спогадами її тітки Зелінської Оксани Антонівни, 1941 р. н., що опубліковані у книзі "Діти війни. Життя і долі". Книга побачила у 2014 році.
Оригінальний текст з цієї книги для прочитання.👇
Життєвий калейдоскоп
Мої батьки і моє народження
Тато: Орловський Антін Іванович лікар.
Мама: Орловська (Царик) Стефанія Іванівна.
Перший спогад.
Пивниця. Схрон, в який вів таємний вхід, розміщений за опалювальним стояком в татовій кімнаті. В невеликій ніші в стіні горить свічка, яка освічує напружені лиця присутніх: мами, цьоці Теклі і цьоці Насті з дітьми. Раптом сильний звук і свічка гасне. Темнота. Сольний вигук: "О-о-х!" Це за шпиталем упала бомба.
Другий спогад.
Ми вдома. У нас мамині сестри цьоця Текля і цьоця Настя, усі плачуть, бо прийшла похоронка про вуйка Паску (чоловіка цьоці Теклі).
Радість.
Пройшло досить часу і загальна сімейна радість: вернувся додому вуйко Паска, який довго лежав у воєнному шпиталі, похоронка про його смерть була помилковою. Виявляється, що він потрапив під танк, який переїхав йому ногу. Він вижив. Але до кінця життя був інвалідом, досить часто відкривалася рана на нозі, йому навіть хотіли ампутувати ногу, але він не погодився, час від часу лежав у військовому госпіталі, кульгав, ходив з палицею.
Відлуння війни.
Нагадуванням про війну дуже довго була західна стіна нашого будинку, густо посічена шрапнелями. Звідки появилися ці сліди на стіні? Моя мама, тримаючи на одній руці мою малесеньку сестричку Мілю, а другою рукою мене за ручку, стояла біля сходів, що вели на веранду. Раптом надбігає мій тато зі шпиталю з криком: "Ти чого вийшла з дому з дітьми?!", хапає маму із нами і швидко тягне додому.
Тільки ми зайшли в сіни, як біля цього місця, де ми стояли, розірвалася граната. На столі стоїть велика срібна ваза для фруктів з вигравіюваною табличкою з таким написом "Д-ру Орловському Антіну Івановичу в знак вдячності за лікування та чуйне ставлення від раненого 1945 р. Григулевича І. Я.". Це мій тато, будучи директором шпиталю, врятував від німців декількох поранених бійців, серед них був єврей Ілля Григулевич родом з Одеси. Тато поклав їх в палату інфекційного відділу, на дверях якої написав "Тиф". Цей Григулевич, одужавши, залишився в Жовкві, працював завгоспом в шпиталі, оженився, жив у будинку біля шпиталю, в нього народилося двоє дочок. Усе своє життя був вдячний татові за те, що залишився живим.
Страшні враження.
Якось (це було напевно в 1947 р.) прийшла до нас якась дуже перелякана цьоця Текля і тихенько мамі почала щось розказувати, а я була близько, бавилася і слухала. Цьоця розказала, що вранці всіх жителів Винник (передмістя Жовкви) зігнали біля парку. А там були "поставлені" мертві молоді хлопці-бандерівці. Зігнаних людей питали, чи вони знають, чиї то сини. Люди мовчали. Відповідь була: "Не знаємо, не наші". А насправді один з убитих був сином з багатодітної сім'ї, і родичі його там були теж, але нічим себе не видали, що то їхній син, бо в них ще були діти, і вони та й усі люди добре розуміли, що не можна признаватися, бо тоді їх би чекала страшна участь, і ніхто їх не видав. А вночі, коли охорона відлучилася, то вбитих викрали і похоронили.
Вивіз.
Коли я вчилася в 1-му класі (1948 р.), то велике враження на мене справив випадок з одним моїм однокласником. Це був маленький хлопчик, білявий, з великими очима. Він виділявся з-поміж усіх дітей. Пригадую, що найкраще за всіх декламував: "А я у гай ходила.... Таким дзвінким голоском, дуже виразно. Прізвище його Слука (якщо пам'ять мені не зраджує). І от одного дня цей хлопчик не прийшов до школи, на другий день теж. Наша вчителька Ірина Василівна Трусевич сказала, що він більше не буде ходити до школи, а чому не сказала. А виявляється, що їхню сім'ю вночі вивезли на Сибір. Це лихо торкнулося і нас. Вивезли мою бабцю Анну з чоловіком Василем Салом (це був мамин вітчим) і дочкою Янкою, яка була студенткою. Вони жили у Винниках (передмістя Жовкви). Пам'ятаю, як мама збирала час від часу посилку для них з якимись продуктами і теплим нижнім одягом, шкарпетками, рукавицями і відправляла їм y Шимановський район Амурського краю.
А ми (мої батьки) також чекали, що будь-якої ночі нас можуть забрати. І моя мама приготувалася: в кухні у кутку стояло декілька підписаних мішків з сухарями і якимсь одягом. Бо вивозили завжди вночі й давали дуже мало часу на те, щоб зібратися. На щастя, лихо нас оминуло. А дідо Василь в Сибіру помер і ніхто не знає, де він похоронений - на чужині в мерзлій землі... Потім, коли можна було повертатися на Батьківщину, приїхала бабця з Янкою і її синком. Бабця, яка перед вивозом була красивою, вернулася дуже худа і якась вся чорна: чорне волосся (як не дивно, вона не посивіла), великі чорні очі й на темному обличчі виділявся гострий ніс. Незадовго вона померла.
Черги за хлібом.
Час нашого дитинства - це час, про який наші діти знають тільки з розповідей, а внукам навіть дивно, як так могло насправді бути. Хоча голоду в нас не було, але черги за хлібом були величезні, це були не просто черги, їх тоді називали "гранді": люди ще з ночі збиралися біля магазину і чекали, коли привезуть хліб. А коли привозили хліб, тоді починався страшний тиск, всі страшно пхалися, щоб встигнути купити боханець хліба. Якось одну людину в такій "гранді" задушили на смерть. Таке не повинно ніколи повторитися!
Про це не можна говорити.
Наш тато вчив нас мене, мою сестру Мілю і брата Толіка - їздити на двоколісному ровері. Найчастіше йшли на цвинтар, бо там збоку була рівна доріжка, по якій можна було безпечно їздити. Одного разу тато нас повів у другий бік цвинтаря і показав багато гробиків - просто горбиків насипаної землі й сказав, що тут похоронені Січові Стрільці й розповів нам про них. Завершив розповідь так: "Діти, я хочу, щоб ви знали і пам'ятали, що тут похоронені наші національні герої, але про це говорити не можна".
Посилка з Америки.
Коли я ще вчилася в школі, нам прийшла посилка з Америки від Сабіни Мельник. Вона також прислала листа з подякою моїм батькам, які під час війни врятували її, єврейку, від смерті. Ось як це було. Коли євреїв - німці гнали у ґетто, яке було під Білим лісом, вона якимсь чином втекла і прибігла до нас. Мої батьки сховали її у пивниці, мама носила їй туди їжу. Коли німці відійшли з Жовкви, Сабіна (незнаю, як її дівоче прізвище), пішла від нас і потрапила в Америку, там зустріла хлопця з села В'язова Жовківського району, прізвище його Мельник, і вийшла за нього заміж. Завжди була вдячною моїм батькам, які, ризикуючи своїм життям, врятували її від смерті. Потім вона ще присилала нам посилки з речами, деякі ми носили, а деякі здавали в комісійний магазин у Львові.
Лист конверт від Сабіни Мельник
Опис посилки з Америки від врятованої Сабіни Мельник.
Короткі факти з моєї біографії.
Закінчила Жовківську середню школу з золотою медаллю. Після закінчення у Львівському університеті механіко-математичного факультету рік працювала викладачем фізики в Жовківському медучилищі. Вийшла заміж за Зелінського Миколу Миколайовича, який вступив у Ленінграді до Військово-медичної академії. Там ми жили шість років, я працювала інженером в науково-дослідному інституті "Гидроприбор”. Потім рік ми жили в Яворові Львівської області, де чоловік був старшим лікарем танкового полку, я працювала вчителем математики в с. Рогізно, потім рік працювала в Воля-Висоцькій школі Жовківського району. З 1972 р. живемо в Моршині. Я працювала в Моршинській школі вчителем математики та інформатики аж до вересня 2012 р. Вчитель вищої категорії, відмінник освіти, вчитель- методист.
Висловлюю величезну вдячність п. Антоніні Зарві (онучці Антона Орловського) за надані фотографії та матеріали.♥️
Немає коментарів:
Дописати коментар