Клер Фаркас ніколи не бачила свого батька. Але пам’ять про нього живе в кожному її слові, в кожному реченні, яке вона вимовляє про нього — Геноха, або Анрі Рауша. Його життя обірвалося в 27 років, та він назавжди залишився молодим — на фото, у спогадах і в серці доньки, яка народилася вже після його арешту.
Анрі Рауш народився 12 червня 1914 року в Жовкві, на Львівщині. Він був другим сином у багатодітній єврейській родині. З малих літ опанував ремесло кушніра і згодом відкрив власну майстерню в Парижі, куди приїхав у 1933 році. Саме там він зустрів свою майбутню дружину Тетяну Лейфер — також із родини кушнірів, емігрантку з Брест-Литовська.
Життя родини в Парижі було щасливим, хоч і недовгим. Після початку Другої світової війни Анрі намагався втекти до Америки, але через обставини був змушений повернутися. У травні 1941 року його заарештували в межах так званого «виклику зеленого квитка» і інтернували до табору Бон-ла-Роланд. Там він відмовився тікати, не бажаючи ризикувати життям близьких.
У таборі Анрі виготовив дерев’яну шкатулку для дружини й написав останнього листа, в якому запевнив її у надії на повернення та спільне виховання дитини. Цього так і не сталося. 28 червня 1942 року його депортували до Аушвіца п’ятим конвоєм. Назад він не повернувся.
Його донька, Клер, народилася в січні того ж року. Усе її дитинство було пронизане болем і мовчанням: тітки, дядьки, мати — всі або загинули, або ховали глибоко в собі історії, про які не могли говорити. Але Клер зберегла пам’ять про батька через його речі — срібний портсигар, шкатулку, книжку з граматики — і через любов, яку мати несла через усе життя.
Після війни родина втекла на південь Франції, а згодом емігрувала до Аргентини. Там Клер зростала поруч із вцілілими родичами, а згодом переїхала до США, де живе й досі. Щоразу, коли вона буває в Парижі, вона приходить до Меморіалу Шоа і торкається імені, викарбуваного на плиті. Анрі Рауш. Її батько. Її герой.
Пам’ять — це те, що не дає остаточно зникнути. А отже, він живе.
Немає коментарів:
Дописати коментар