Я народився в Румунії в 1926 році в містечку Солка Радовіцького повіту Сучавського воєводства. У той час це було курортне місто в південних Карпатах на шляху від Радовіце до соляної копальні в Кациці. На той час у місті діяв великий протитуберкульозний санаторій, і більшість мешканців заробляли на життя тим, що здавали житло літнім людям і курортникам, займалися ремеслами. У моїх батьків була хата на 9 кімнат, яку здавали в оренду, тато також був теслею та столяром. Моя старша сестра працювала на текстильній фабриці в місті Бубусь, молодша сестра, брат і я ходили до школи. Я закінчив чотири класи румунською мовою.
Оскільки мій батько не хотів брати румунське громадянство в 1921 році, як поляк з Галичини, ми жили там весь час як іноземці. У 1937 році мої батьки вирішили виїхати до Польщі, на батьківщину мого батька, в село Деревня Жовківського повіту у Львівському воєводстві. Тут мій батько почав працювати лісничим у графині Старжинської, а ми жили в двірському лісничому будинку. У 1938 році батько почав працювати лісничим у лісах Графа Гороха. Тоді ми жили в лісництві за 3 км від міста Мости Великі. З 1938 року я ходив до школи з братом у Великих Мостах до 10 лютого 1940 року, коли нас депортували до Сибіру на золоті копальні за 580 км на північний схід від міста Єнісейська. У 1943 році ми з братом пішли в армію (1-2 армії). (...) Я отримав ще одну статтю з «ГЛ», де йдеться про Великі Мости та поліцейську школу, де працював мій швагер Міхал Висоцький (його вже немає в живих), і яку школу я відвідував багато разів, повідомлю вам деякі факти з того періоду. Ну а після початку війни в 1939 році навчання в поліцейській школі було перервано, студентів, у тому числі мого швагра, забрали в армію, і в школі залишилися тільки цивільні службовці.
Приблизно через два тижні німецькі війська увійшли у Великі Мости, захопили шкільні казарми, окопалися та поставили протитанкові гармати за школою, на дорозі на Жовкву і Сокаль, на дорозі на село Парова. До міста та до школи ми їздили дорогою з Великих Мостів до Парова. У Великих Мостах німці стояли, мабуть, чотири-п’ять днів, за цей час цілий ескадрон уланів у повному озброєнні через ліси дійшов до нашої лісничої хати. Запитали в батька, як пройти лісами до села Бутини. Оскільки ми з братом добре знали лісові стежки, то пішли їм показувати дорогу. Щоб потрапити до цього лісництва, нам потрібно було перетнути дорогу з Мостів Великих на Жовкву, і тут нам сказали повертатися додому. Через десяток хвилин ми почули постріли і між уланами та німцями на дорозі зав’язалася бійка, яка тривала недовго. Наступного дня німецькі війська залишили місто. У місті не було влади, люди виносили зі школи міліції меблі, ковдри, форму, все, що могло бути цінним, школа була закинута, ніхто її не охороняв.
Імовірно через три дні радянська армія увійшла до Великих Мостів, захопила шкільні казарми, а пам’ятник – бюст Пілсудського було скинуто і лежало на землі біля обеліска. Ми з братом та іншими друзями ходили туди зустрічати радянських солдатів і вони вчили нас їздити верхи, тому що ми чистили їхніх коней. Знаю, що, перебуваючи в шкільному бараці, деякі мої старші друзі перекинули бюст Пілсудського через паркан і закопали його за парканом. Я не повинен був брати в цьому участь..."
Немає коментарів:
Дописати коментар