Напередодні найкривавішого дня в історії міста (25 березня 1943 р.) публікуємо лист Ґєні Ляйнер до її брата Мундека
Цей лист був написаний перед ліквідацією гетто 25 березня 1943 року, в останні дні перед знищенням єврейської громади Жовкви. Ґєня адресувала його своєму братові Мундеку Ляйнеру, якого забрали до Червоної армії. Дізнавшись, що він ще живий, вона передала лист через асистентку вчителя Тейхман, яка колись працювала в сім’ї Ляйнерів. Після визволення Тейхман повернула лист братам Мундеку та Зіґґі (Зигмунд) Ляйнерам, які повернулися до Жовкви.
Дорогий Мундеку,
Я й не думала писати тобі цього листа, але мама не дає мені спокою і наполягає, щоб я написала хоч кілька рядків. Я знаю, що це принесе тобі ще більше болю, адже наша ситуація жахлива. Але коли ти читатимеш ці рядки, прошу тебе – не проливай за нас жодної сльози. Тоді, коли ми прощалися, я навіть уявити не могла, що з нами може статися таке, і що замість того, щоб зустріти тебе з благословенням, ми змушені попрощатися назавжди.
Те, що відбувається тут, не можна порівняти ні з чим. Всі ми, євреї, приречені на смерть, і лише не знаємо, коли саме цей вирок буде виконано. Ми чекаємо на нього щохвилини, щосекунди. Переслідування не припиняються ні на мить, нас женуть до могили з нещадною силою. Чи можеш ти уявити, як це – жити, знаючи, що кожної миті ти і всі твої рідні приречені на загибель? Але як же нам хочеться жити! Як хочеться побачити тебе ще раз!
Ми давно не отримували від тебе жодних звісток, і кожен раз, коли нам вдавалося їх отримати, це було справжнім святом. Напевно, тобі важко уявити, що ми не змогли знайти жодного виходу, жодного способу врятуватися. На жаль, нам не вдалося уникнути цієї долі. Лише небагато наших неєврейських друзів намагалися нам допомогти. Як ти знаєш, ми залишили все, що мали, але навіть у такий важкий момент світ залишився байдужим до нашого горя.
Якщо Бог залишив нас у цей страшний час, що ж ми можемо сказати? Як можемо пояснити це нашим друзям, які ризикували життям, щоб допомогти нам? Ми не плекаємо ілюзій, і єдине, на що чекаємо тепер – це смерть, яка звільнить нас від цього нестерпного болю. Ми стали свідками неймовірної трагедії. Ми бачимо, як дітей виривають з обіймів батьків, як вони блукають вулицями без даху над головою, голі, виснажені, голодні, як вони бачили на власні очі вбивство своїх матерів і батьків. Ми бачимо батьків, які не знають, де їхні діти, як вони божеволіють від страху і відчаю.
Щодня потяги відвозять тисячі євреїв у місце вічного спочинку. Дехто намагається стрибнути з вагонів, щоб урятуватися, але їх одразу розстрілюють. Все це доводить нас до божевілля, і ми вже самі не розуміємо, чи наш розум ще здоровий, чи наша свідомість ще здатна щось осягати. Навіть ті з нас, хто був найсильніший духом, падають у відчай.
Ти пам’ятаєш нашого батька – сильного, здібного, завжди оптиміста, який дивився на світ крізь рожеві окуляри? Зараз від цього нічого не залишилося. Він занепав духом, утратив силу волі, його бажання жити згасло. Але навіть у такому стані він змушений працювати, бо ціни постійно зростають, і буває, що ми тижнями не їмо. Але ми не одні такі – ця чаша не оминула жодного з нас.
Мама скаржиться Богові, що він не творить для нас чуда. Вона постійно молиться, картає його за те, що він дозволяє нам так страждати. Вона плаче за тобою, бо боїться, що ніколи більше тебе не побачить. Вона плаче за Зуню (Зигмунд) і питає, що з ним буде. І так повторюється день за днем.
Зуня також страждає. Він злий, але мовчить, занадто гордий, щоб скаржитися, бо знає, що це марно. Він такий гарний, такий добрий. Якби ти тільки бачив, як він працює! Кожен цент, який заробляє, він віддає матері. Моє серце розривається, коли я дивлюся на нього. Він такий молодий, такий талановитий, такий чуйний. І все це – даремно. Я думаю, чому моє серце досі не розірвалося від болю.
Щодо мене, то моє тіло вже дуже ослабло. Але я тримаюся міцніше за інших, я навчилася стримувати свої почуття. Я так багато пережила у своєму житті, що смерть уже не лякає мене. Здається, якби каміння могло кричати, а трава – говорити, вони розповіли б про наше горе. Але досить про це.
Головне, що я хочу тобі сказати: якщо ми загинемо (і цього не можна виключати), я хочу, щоб ти подбав про все, за що ми працювали всі ці роки, щоб це не пропало даремно. Я залишаю тобі всі підписані документи, свідоцтво про шлюб наших батьків, яке може тобі знадобитися, список речей, які я передала на зберігання знайомим, а також твій одяг – він тобі ще знадобиться. Якщо Бог допоможе і я зможу тобі про це повідомити, я вкажу тобі, кому довірити це завдання.
Окрім цього, мені більше нічого сказати. Я прощаюся з тобою з важким серцем, із болем, що розриває душу. Я бажаю тобі, щоб доля була прихильна до тебе, щоб наші страждання стали для тебе спокутою від усього лихого. Якщо, не дай Боже, ти не знайдеш нас, не занепадай духом. Тримайся, будь сильним і живи в мирі.
Я раджу тобі продати все і виїхати якнайдалі звідси, подалі від цього проклятого місця.
Будь спокійний і не дозволяй тривозі зруйнувати тебе, бо час лікує всі рани, і твій біль також із роками притихне.
З благословенням моїй родині,
Ґєня.
PS. Під час публікації цього допису було використано англійський переклад листа з Книги пам'яті. Жовква, 1969 р. Текст переклав учень 9- б класу з Жовківський ЗЗСО І-ІІІ ступенів #2 Назарій Цимбала . Нещодавно, у матеріалах Яд Вашем - Всесвітнього центру пам’яті жертв Голокосту вдалося виявити копію іншого листа дуже схожого за змістом, написаного українською мовою. Чи це той самий лист достеменно невідомо, чи можливо уся справа в перекладі. Однак це справді унікальний випадок, читати рядки з листа, останні слова прощання родини. Дякуємо, що її брат Зигмунд Ляйнер зберіг цей лист і пам'ять про свою сестру, що трагічно загинула 25 березня 1943 році на околицях Жовкви.
Немає коментарів:
Дописати коментар