"В одній халупі на околиці Жовкви мешкала Юлька, яка у т.зв. «пральні» дні допомагала служницям у домі моїх дідуся й бабусі. Юлька навіть могла похвалитися певним «добробутом». Щоправда, її родина також взимку ділила єдину кімнату з курми й козою. Проте Гілько, Юльчик чоловік, працював сторожем у шпиталі й мав, таким чином, постійну платню.
Йому довірили охороняти відділення венеричних хвороб, де зі своїм жахливими язвами хиріли переважно молоденькі повії зі солдатського борделю. Гілько, чутливий хлопець, скаржився, що вiн бiльше не витримає вигляду цих злиденних істот. Однак Юлька не розуміла його страждань. Який інший заробіток світить йому, якщо він покине шпиталь? Адже він не мав у руках ніякого ремесла. Носити воду? Колоти дрова? Все це дуже погано оплачувалося, а, крiм того, до такої роботи було надто багато охочих. Не можна добровільно вiдмовлятися від такого прибуткового мiсця! Отож бiдний Гiлько залишився й через кілька років помер - буквально від відрази.
Але в той час, коли він працював у шпиталі, його заробіток все-таки дозволив придбати ліжко. Звичайно, що нормальна модель не могла б поміститися у крихітній
комірчині. Одначе галицькі виробники ліжок зважали на тамтешні житлові умови: Вони розробили для таких випадків моделi лiжок-гармошок з х-подібними лапками, які на день можна було щiльно зсунути докупи. Вночі на такому ліжку, яке зверху було обтягнуте полотном, могла легко розміститися ціла родина. Отож саме таке ліжко й придбала Юлька...
Щоб зрозуміти те, про що я хочу розповісти нижче, потрібно знати, що в старій Австрії тільки звичайні солдати мусили спати в казармі. Починаючи від капрала, можна було ночувати й поза нею. Щоправда, платня була такою мiзерною, а бідність настільки всеосяжною, що тільки багаті офіцери-аристократи могли скористатися цим правом. Але якось, ще за життя бiдного Гілька, Юлька гордо об'явила, що вiднинi вона має субквартиранта, капрала Когута. Моя бабуся здивувалася, оскільки вона знала Юльчину халупу. «Де ти помістиш його у Вашій комірчині?» зацікавлено спитала вона. «Це дуже просто», відповіла Юлька, «наше ліжко розтягується.»
Приблизно через рiк Юлька прийшла допомогти нам у хатній роботі з чудовим немовлям на руках. Бабуся захо-плено похвалила чарівне дитя, але вiдтак затнулася й раптом здивовано вигукнула: "Але Юлько! Та це ж викапаний капрал Когут!» Юлька довго дивилася на дитину, відтак пробурмотіла, не менш здивовано, нiж бабуся: «А й справді! Точнісінько, як Когут!»
Армія, якій це дитя завдячувало своїм життям, стала згодом для нього фатальною: в 1915 році, невдовзі після відступу росіян, хлопця призвали до війська. Вже через кілька місяців він повернувся назад без обох ніг. Юлька щодня вивозила його на маленькому, низенькому візочку до брами однієї з найкрасивіших великих церков Жовкви. Там вiн сидів на землі й просив милостиню..
З книги З. Ландман "Моя Галичина". - С.117-119.
Немає коментарів:
Дописати коментар