Мене звати Пепі Ельтес. Я мешкаю в Монреалі, Канада, разом із чоловіком і двома вже одруженими дітьми. Моє життя розділене на «до» і «після» — до втрати, до війни, до вигнання. Моє коріння — з галицької Жовкви, де я жила з матір’ю до 1929 року, перш ніж ми переїхали до Відня. Мій батько, Мешуллам Залман Яїд, загинув на фронтах Першої світової війни, залишивши мою матір Хасію вдовою у віці 23 років з трьома маленькими доньками. Найстарша, Геня, нині мешкає в Каліфорнії. Моя середня сестра, Елька, була вбита разом з дітьми, коли нацисти перервали її шлях до Палестини.
Я вийшла заміж у Відні у 1930 році. А вже у 1938-му, рятуючись із чоловіком і нашим маленьким сином, втекли до Антверпена, а згодом — до Канади. Важкий був той шлях, але ми вижили. В листопаді 1942 року ми прибули до нової землі, де я збудувала нове життя, зберігаючи у серці пам’ять про минуле.
Жовкву я пам’ятаю фрагментами. Моя мати, разом зі своїми братами Лейзером і Моше, вела успішний текстильний бізнес. Наша родина була серед найбагатших у місті, але й серед найбільш переслідуваних. Євреїв обкладали новими податками, принижували, але навіть у таких умовах люди зберігали гідність, щедро жертвували на доброчинність, навчали дітей добрим справам і підтримували одне одного.
Сьогодні в мене залишилось дуже мало родини. Більшість моїх рідних були вбиті в часи Голокосту. Я не можу згадати всіх без сліз:
– Гела й Ноах Райнман з родиною;
– Бліма й Йосеф Саул Менкес з доньками;
– Лейзер і Хана Еттінгер з дітьми;
– Малка і Срул Янкель Хальперн з онуками;
– Моше й Мір’ям Еттінгер з маленькими Жиделем і Наталією...
Теперішнє життя — мирне, добре, але минуле завжди зі мною. Усе, що ми пережили, вимагає пам’яті. Нехай усі загиблі спочивають з миром. Я пам’ятаю. І хочу, щоб пам’ятали інші.
Немає коментарів:
Дописати коментар