У першій половині ХХ ст. у нашому місті Жовква проживала єврейська сім'я Готтесманів, яка приїхала з Рогатина ще у ХІХ ст. Раніше ми вже писали про Залцю Ландман, яка походила з цієї родини.
Ця письменниця у своєму творі " Моя Галичина" розповідає любовну історію свого дядька Еліаса ( знайшли факти його народження і навчання в гімназії Жовкви) та дівчини Клари. А все було так: "Польська любовна романтика перенеслася у новітні часи і на євреїв Жовкви. Мій дядько Еліас, який пізніше практикував як лікар у Станіславі й був там розстріляний нацистами, десятилітнім закохався у свою ровесницю Клару Штайн. Вона була дуже тендітною, мала рожеві щічки й вишнево-чорні очі. Її густе темне волосся утримувалося високо над тiм'ям велетенським червоним шовковим бантом.
Еліас був уже гімназистом. Закохавшись, він придбав собi бандуру, український щипковий інструмент, який він ховав під накидкою, коли раннім вечором йшов вулицями міста до додому своєї коханої. Під вікном він ставав відтак у темний затінок дерева й співав украïнських любовних пісень, які з повним правом вважав тужливішими і трагічнішими, нiж польські. Невдовзі за вікном тихо розсувалася фіранка, і крiзь її шпарину Клара милостиво дивилася на свого залицяльника, шанобливо вітаючи його. Врешті-решт вона кивала йому, даючи зрозуміти, що він може піднятися до неї.
Дерево, в тіні якого Еліас співав на вулиці, стояло на краю невеличкого садочка. Еліас відступав кілька крокiв назад, розбігався, перескакував через невисокий садовий паркан i хутко заходив у дім.
Цілком випадково моя мати, яка зазвичай тільки зрідка виходила на вулицю в таку присмеркову годину, побачила цю сцену. Коли її брат згодом повернувся додому, вона здивовано спитала його: «Чому ти не ввійшов у дім просто через садову хвіртку?» - На що Еліас гордо відповів: «Ти в цьому нічого не тямиш! Так набагато романтичніше!»
Обоє закоханих також листувалися між собою, хоча вони щодня бачили одне одного багато разів. У місцевого книготорговця Еліас придбав собі солідний польський листовник зі зразками листів, з якого він спочатку переписав найпершого листа й надіслав його Кларi. Клара, яка купувала книжки у того ж книготорговця, також придбала примірник того самого твору й відповіла листом номер два. Книга була доволi товстою, щоб уможливити щоденнi листи впродовж цілого року.
На початку Першої світової війни Еліасу виповнилося п'ятнадцять років. До війська він був мобілізований тільки в останній воєнний рік після дострокових екзаменів на атестат зрілості як однорічник. Еліас потрапив на італійський фронт. Однак незадовго до відступу російської армії, перед самим вступом німецьких військ, у Жовкві спалахнула епідемія холери. Вона забрала багато життiв. Еліас також захворiв, i нiхто вже не вірив, що він одужає. Та й сам він гадав, що кінець уже близько. Незворушно й спокійно покликав він до свого лiжка батькiв i вiдкрив їм, де вiн заховав любовні листи Клари, попросивши негайно спалити їх, щоб не компрометувати Клару.
Обоє кохали одне одного цiле життя, однак їм не судилося одружитися. Тому, що після війни дідусь утратив своє майно й переїхав до своєї доньки у Швейцарію. Еліас змушений був поїхати слідом за своїми батьками, на скромні кошти завершив медичні студії в Базелі й згодом працював за мінімальну платню у різних шпиталях. Він був невпевнений, чи може собі дозволити одружитися. А тим часом батьки увесь час підбивали Клару вислухати одного з її залицяльників і одружитися. Врешті-решт вона здалася, хоча й дуже неохоче й пiсля довгих вагань. Пізніше обоє знову побачилися один-єдиний раз. Тоді він був уже дипломованим лікарем, але як і перше, без лікарської практики й засобів до існування. Вона, зі свого боку, мала вже двох малих синів. Таємно вони зустрілися в Карлсбадi, однак мали нещастя бути впізнаними одним знайомим із Жовкви. Клара побігла за ним i зі сльозами на очах благала його нікому не розповідати про це вдома.
Чоловік, який знав їх вiд самого дитинства, відав також про їхнiй романс, щиро співчував їм і дав слово мовчати. Клара загинула під час відступу гітлерiвцiв, так само, як і Еліас. Кілька сотень жінок і дітей були зігнанi есесівцями на єврейський цвинтар і розстріляні там. Їх поховали у братській могилі. Серед загиблих була також Клара зі своïми хлопчиками.
Місця масового розстрілу сьогодні вже не знає ніхто, оскільки невдовзi пiсля цього німецька окупаційна влада повалила всi надгробки чудового старого цвинтаря й потрощила їх. Щоправда, тої ночі на цвинтар прокралися два єврейські інженери, які чудом пережили цю страшну мить - людей з вищою освітою ліквідовували в першу чергу - і по пам'яті занотували місце розташування окремих могил, які частково мали вже по триста років. Але відтак і їх депортували, й ті нотатки загубилися. Сьогодні в Жовкві тепер українському місті немає євреїв. Ймовірно, нові мешканці містечка навіть не знають, де колись лежав єврейський цвинтар, оточений товстими високими мурами..."
Немає коментарів:
Дописати коментар