Читаючи книгу "Моя Галичина. Край за Карпатами" мимоволі поринаєш у мультикультурну Жовкву першої половини ХХ ст. Ось одна із цікавих історій, що трапилася у місті в роки Першої світової війни.
"У Жовкві мешкав бідний божевільний молодий єврей, сумирний дурень, який, геть обірваний, нипав вулицями й кожному зустрічному гордо пояснював. що він син князя Сапєги. Жовква була тоді гарнізонним містом, і молоді офіцери, переважно вельможного походження, страшенно нудилися тут, хоча загалом Жовква вважалася містом високої духовної культури. Патери в монастирях були високоосвіченими богословами, а про євреїв дбав у першій половині 19 століття знаменитий рабин Цві Гірш, який був не тільки відомим автором релігійно-наукових творів, але й ґрунтовним знавцем та любителем німецької класичної літератури. Він створив тут духовно-просвітницьку атмосферу, яка й досі була відчутною, в той час як довкола шаленів фанатичний хасидизм.
Ще на самому початку влади Гітлера євреї Жовкви зі сміхом розповідали невеличкий анекдот із часів рабина Хаєса: якось він прийшов до синагоги геть сумний, і знатні члени громади поштиво спитали його, чим він так засмучений. «Помер Ґете», сумно відповів Хаєс. Після чого траур поширився на всю єврейську громаду, а деякі побожні городяни зважували, чи не слід їм проказати у синагозі кадіш (заупокійну молитву) за «ребе Ґете»…
Проте молодих синів з вельможних родин це мало вабило. Вони шукали не просякнутих високим духом дебатів, а розваг. А з цим у Жовкві було сутужно. Отож вони безцільно блукали містом і жадібно дивилися вслід гарненьким дівчатам, проте не могли ані заговорити з ними на вулиці, ані відвідати їх удома, позаяк доньки з добропорядних родин строго виховувалися тоді в дусі цнотливості, так що суворо пильноване й дозоване спілкування з молодими людьми дозволялося тільки тоді, коли йшлося про майбутніх чи хоча б потенційних кандидатів на одруження. Однак цілком очевидним було те, що молоді елегантні вельможні панове шукали серед бюргерських дівчат не майбутніх дружин, а тільки задоволень.
У гарну погоду офіцери годинами знічев’я сиділи перед кондитерською за невеличкими столиками, виставленими на тротуарі. За таких обставин навіть нещасний божевільний Аббелес, «син князя Сапєги», був для них бажаною розвагою. Вони іменували його дворянським титулом і, сміючись, низько вклонялися перед ним. Крім того, вони навчили його при появі кожного, вбраного у військовий мундир, голосно вигукувати «Хай живе цісар Франц-Йосиф!». Але, звичайно, вони не пояснили йому того, що, крім габсбурзьких, існують ще й інші військові мундири, і що вигук на честь австрійського цісаря не завжди доречний. Адже тоді всюди панував мир, і в Жовкві стояло тільки австрійське військо. Коли ж Аббелес побачив російських козаків, які у своїх шикарних уніформах, верхи на бойових конях, вступали в місто, то він став на дорозі й з усієї сили радісно прогорланив: «Хай живе цісар Франц-Йосиф!».
По тверезому міркуванні росіяни могли, звичайно, сказати собі, що блазня, який зважився на таку безглузду провокацію диких орд ворожих вершників, немає причин остерігатися. Проте вони не звикли довго роздумувати, а були навчені стріляти. Прошитий кулями, «князь Сапєга» тихо осів у вуличну пилюку й помер на місці."
Немає коментарів:
Дописати коментар